Волинь
Шрифт:
Володько, що прислухався до розмови, додав до цього:
— Воно так то так… Але за царя нас не боялись, а тепер… Дядькам ця думка подобалась, їх настрій одразу змінився, почали сміятися… Говорили про все і довго і розійшлися ген біля півночі.
А другого дня Володько вставав рано, але Василь ще раніше, бо на подвір'ї вже стояв високо вимощений, готовий до виїзду віз. Запрягти лиш коні і їхати. Вони мали разом їхати до Тилявки, але тепер Володькові треба йти до Мізоча за тим чортовим пашпортом. Це їх обох лютить, але нема ради. Вони проїхали разом лишень «до Черешеськи» і тут розлучились. Василь позичив Володькові на потяг грошей, бо може прийдеться вертатися тому залізницею через Крем'янець, а сам поїхав далі
Ранок барвистий, свіжий, радісний… Лишень думи тяжкі і гнітючі. Знав ці стежки і ці дороги з раннього дитинства і не міг згодитися, що якась чужа сила має вносити сюди це пониження і цю зневагу.
До всього не застав коменданта в уряді, довго на нього чекав, настрій мав препоганий. Нарешті з'явився і той комендант. Володька покликали до головної канцелярії. Комендант сидів за великим столом, перед ним лежав потріпаний Володьків документ. Він мав сердитий, ворожий вигляд, ставив знов ті самі питання: а хто, а звідки, а чого сюди прибув. Володько намагався все це вияснити, і нарешті комендант заявив, що той документ тепер вже не важний, що він відсилає його до староства в Крем'янці, куди Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи він зрозумів? Негайно! Інакше може бути погано.
О, так… Він це зрозумів, І йому це дуже і дуже не імпонує. Розуміє, що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсім іншому, і що вона ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.
Володько, вже без ніякого документу, залишає поліційний уряд і одразу бере напрям, спочатку пішки вісім кілометрів до станції Озерани, а вже звідтіль потягом до Крем'янця. Була година пів на дванадцяту, а о першій відходить його потяг. Чи він встигне його піймати? А тому він вирушив і майже побіг старим залізничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до війни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революція і ще не відбудувала нова влада. Революція була тут вельми злюча, сліди її ще й тепер на кожному кроці — розметені рейки, зірвані мости, постріляні написи, розшарпані буди.
Щастя Володькове і на цей раз йому не сприяло. Засапаний і впотілий, він прибіг майже під станцію майже саме тоді, коли невеликий потяг Рівне-Львів, зі старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати чорного диму, відірвався від станції і прочмихав сливе перед самим його носом, щоб десь там далі за горбами розчинитися в просторі.
Дуже невелика це втіха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення до його фатального Крем'янця, відійде звідсіль аж по дванадцятій годині ночі, а прибуде до Крем'янця десь біля шостої рано. Володько, розуміється, лютий до краю, він вже без поспіху дійшов до станції, знайшов її почекальню, сів на найближчій, вичовганій лавиці, розгорнув пакуночок з їжею — хліб із салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повільно і оглядав порожню, невелику залу з її спорожнілим в куті буфетом, за яким молода панночка, з великою чорною родимкою на щоці, збирала посуд. На передній стіні зали висів портрет Пілсудського у сірому військовому одязі і мацєювці з орликом, а трохи далі від нього, над буфетом, такий самий портрет президента Войцеховського з вусиками у цивільному одязі. На бічній стіні зліва вивішено кілька оголошень, а між ними також плакат корабельної лінії «Кюнард», який закликав їхати до якоїсь незнаної і далекої Канади; Великі, червоні на синьому тлі кораблі, а над ними зграя білих альбатросів. Ними можна відплисти за океан і взагалі кудись далеко поза межі цієї невеселої дійсності.
Години чекання, як звичайно і як завжди, дуже ліниві і проходять вони дуже повільно. Володько сидів, нудився, думав свої турботні думки, виходив надвір, йшов куряною дорогою геть туди далі аж до поля, оглядав довкілля, приліг було під кущем бузини
Довго і барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Біля десятої години вечора до станції почали стягатись люди. Переважно селянські жінки, босі, з великими за плечима клунками. Це ж післязавтра «Вшестя», і вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як і колись, як і давно, як і завжди, І моляться. Переважно старі, спрацьовані, добрячі бабусі. Голова кожної пов'язана старосвітською, ритуальною пов'язкою з великої тернової хустки.
З часом їх прибувало все більше і більше… Засіли всі лави почекальні, а не хватило місця на лавах — щось розстеляли і сідали де лиш було місце на брудній бетоновій долівці, їх босі худі ноги виднілися скрізь по залі. Сиділи мовчазно або потиху між собою гомоніли.
Ще далеко перед дванадцятою годиною всі бабусі заворушилися, вставали і юрбою виходили на перон. Стояли там збиті гуртами довго і терпеливо, а коли по дванадцятій годині з гуркотом прибув потяг, бабусі з клунками на плечах пішли в наступ на вагони, чіплялися за поруччя східців і силою втискалися у вузькі двері переділів, їх сила не дуже велика, їм нелегко здолати труднощі такої операції, одначе всі вони настирливо, крок за кроком, здобували собі місце і заповнили сливе всі вагони.
Потяг рушає і поволі їде далі. У Дубні Володько висідає і довго чекає на пересадку до Крем'янця… Бабусі їхали далі до Почаївської Рудні. О шостій рано Володько все-таки висідав на останній зупинці Крем'янець-Дубенська Рогачка.
Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо і яскраве, сліпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Підводи збивають її хмарами, що повільно осідають по полях. Жита саме квітнуть. Кожне їх стебло стоїть тихо, ніби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З полів раз по раз випурхують такі і інші птахи. П'яні, крикливі жайворонки висять у небі, таємнича і скромна перепілка зненацька вкрадливо визирне на межі, зирне туди й сюди і знову пірне у гущавину збіжжя. Жита, пшениці, знов жита. Отам далі темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий хуторець — біла хата, сіра клуня, кудлатий, як вівця, вишняк. Лінива, поплямлена маковим цвітом, долина, таємничий, закритий величезною черешнею, ярок. А поміж цим — на схід і захід дорога. Знана, як старий на покуті образ.
Тією дорогою вертався зі своєї подорожі Володько. Обвітрений, обпалений, втомлений. Курява підфарбувала його шапку, одяг і взуття на сіре. У правиці мав кострубатий кий… І коли сонце застигло над Башковецьким лісом — він підходив до свого села.
Воно… І ще, і ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди переходив його зі спрагою на устах, а цього; разу особливо. І не пішов одразу на другий його кінець до свого дому, а завернув у суточки до Сергія.
Чи застане бодай дома? Є! Застане!
— Дай Боже! — голос його, ніби після тяжкого перепою; сів тяжко на лаву біля столу, відкинув на бік шапку.
— І де ти в дідька пропадав? — питав Сергій.
— Давай бодай води! Але свіжої! Проклята пилюга! — відповів на це Володько.
Сергій подав йому велику, мідяну, з гарматної гільзи, кварту, Володько перейняв її по середині палькатою рукою і перехилив над устами. Пив жадібно. Краплі води спадали на запорошену пазуху, під підборіддям моргало адамове яблуко.
Випив воду до дна, відірвав від уст кварту, хвилину потримав її в руці, глянув по хаті, тупнув ногою і поставив кварту на стіл. Поставив твердо, із серцем.