Володимир Мономах
Шрифт:
Востаннє Ярославичі продемонстрували народові свою братню любов 20 травня 1072 року під час церемоніалу перенесення мощей святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба у Вишгороді. Зібравшись разом з митрополитом Георгієм, єпископами та монастирськими ігуменами, Ярославичі учинили «празник світлий, переложивши мощі їх у нову церкву, що її зробив Ізяслав і яка стоїть і нині».
А вже навесні 1073 року знову стався розлад серед Ярославичів. Святослав із Всеволодом змусили Ізяслава знову тікати до Польщі: «І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ місяця березня у двадцять і другий день, і сіли обидва на столі, на селі Берестовім, переступивши заповідь отчу» [25] .
25
Лаврентьевская летопись //
Разом зі своєю польською дружиною Гертрудою-Олісавою і всією родиною Ізяслав подався на Захід. У 70-х роках ХІ ст. подружжя побувало при дворах німецького імператора Генріха IV та папи Григорія VII. Коли князівська родина знайшла політичний притулок у Регенсбурзі, їхній син Ярополк вірогідно прийняв (чи мав намір прийняти) католицьку віру і набув ім’я Петра. Про це згадує Гертруда у своїх молитвах (її Молитовник (Liber precum Gertrudis) разом зі знаменитим старонімецьким Псалтирем Егберта архієпископа Трірського кінця X ст. складає частину пергаментного кодексу, що зберігається в одній із бібліотечних колекцій Італії), віддаючи свого єдиного сина і Руське королівство під покровительство св. Апостола Петра (Patrocinium beati Petri) і Папського престолу [26] . Ярополк і його дружина (a propos) донька німецького графа Оттона фон Орламюнде Кунігунда-Ірина), що моляться св. Петру і коронуються Спасителем увічнені на одній із книжкових мініатюр, а на іншій, біля ніг апостола – і сама Гертруда.
26
Щавелева Н. Молитвы русской княгини как памятник древнерусской истории ХІ в. // Katolicyzm w Rosji i Prawoslawie w Polsce (XI–XX w) – Wydawca: Upowszechnianie Nauki – Oswiata “UN-O”, 1997. – S. 29–30.
Батькове вигнання непокоїло сина, і він відправляється з візитом у Рим. Після зустрічі з Ярополком-Петром, Папа Григорій VІІ надіслав послання великому князю і польському королю з проханням допомогти Ізяславу повернути престол [27] .
Король відгукнувся на папське послання й допоміг Ізяславу повернутися до Києва. На знак подяки Ізяслав десь між 1076–1078 роками офірував кафедральному архієпископському собору у давній польській столиці Гньозно дорогоцінне покривало з молитовним написом на раку святого Альберта-Войтеха, шанованого тамтешніми католиками як покровителя Польської держави.
27
Arrignon J. – P. A propos de la lettre du Pape Gregoire VII aux prince de Kiev Izjaslav //Russia Mediaevalis. – M"unchen 1977. – Tomus III. – P. 5–18.
Молодші триумвіри поділилися волостями Ізяслава. При цьому за обсягами володінь й, відповідно, владних повноважень Святослав значно вивищувався над Всеволодом. Він взяв собі Київщину, Чернігівщину з Муромом, Новгород та Псков, землі на Поволжі й Тмуторокань. Фактично він був єдиновладним правителем Київської Русі. Гадаю, тільки передчасна смерть зашкодила йому здійснити остаточний поворот до одноосібної монархії. Святослав помер 27 грудня 1076 року на 49-му році життя від невдалої операції (розрізання злоякісної гулі на шиї).
Всеволод, успадкувавши на початку 1077 року київський престол, поспішив посадовити в Чернігові свого сина Володимира Мономаха, пересунувши Святославового сина Олега на Волинь. Та повернення Ізяслава навесні того ж року на Русь змусило його поступитися своєю зверхністю над політичною системою Київської держави.
Брати, поновивши угоду між собою, починають новий перерозподіл волостей. Як наслідок, Чернігівські Святославичі були витіснені із батькових вотчин на далеку периферію. Та вони не облишили своїх намірів будь-що повернути спадок. Під час міжусобної війни, що її розв’язали чернігівські ізгої в 1078 році, на Нежатиній ниві поблизу Чернігова Ізяслава було підступно вбито: один воїн зненацька під’їхавши ударив його списом поміж плечі.
З його смертю пішов у небуття і тріумвірат Ярославичів, який понад два десятиліття був визначальною рисою політико-династичного устрою Київської Русі. Своїм драматичним життям Ізяслав, на думку українського історика Степана Томашівського, наочно довів, що система сеньйорату на Русі вичерпала себе, «і що з одного боку одновладство, і з другого політичний
Мономахів батько – Всеволод Ярославич по праву повертається на київській стіл: «Всеволод же сів у Києві на столі отця свойого, і брата свойого, перейнявши всю волость Руську» [29] . Він посадовив Володимира Мономаха у Чернігові, а Ярополка у Володимирі й додав йому Туров.
28
Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С. 54.
29
Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 204.
Єдиновладне правління Всеволода (1078–1093 рр.) годі назвати часом реставрації одноосібної монархії, радше судомною спробою зберегти надбане. Підбиваючи підсумок його володарюванню, старокиївський літописець скрушно зауважив: «коли він сидів у Києві, прикрість була йому од синівців (небожей – В. Р.) своїх, тому що стали вони дозволяти йому, хотячи волостей – той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги» [30] .
30
Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 216.
І справді, виросло ціле плем’я молодих і завзятих ізгоїв, що жадали вотчин. Їхній вовчий апетит треба було якось втамувати. Отож і доводилося великому князеві вести гнучку політику маневрів та компромісів.
Початок княжого служіння Мономаха
Володимир Мономах своє княже служіння розпочав п’ятнадцятирічним отроком, коли 1068 року через вигнання князів Ярославичів із Києва самостійно здійснив свою першу подорож-місію до Ростова. Як згадував князь на схилі літ, «спершу я до Ростова пішов княжити крізь В’ятичі, послав мене отець, а сам він пішов до Курська на княжіння» [31] . То була небезпечна, мабуть, сповнена пригод, подорож. Войовничі племена в’ятичів були ще язичниками і вели примітивне життя в лісових пущах, тож могли вчинити збройний напад на загін дружинників, що супроводжували юного князя.
31
Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 247.
Наступного року Мономах переходить на княжіння до Смоленська, а через деякий час посідає князівський стіл у Володимирі на Волині. 1076 року він був відправлений київським князем Святославом Ярославичем з дипломатичним дорученням до Польщі. Допомагаючи Болеславу Сміливому в його війні з чехами, Мономах рушив у похід на місто Глогов, розташоване у «Чеському лісі». Ця воєнна кампанія тривала довгих чотири місяці.
Великим дипломатичним успіхом Всеволода Ярославича став шлюб Володимира (близько 1074/1075 р.) з дочкою англо-саксонського короля Гаральда ІІ, який загинув 1066 року, Гідою (Гітою) Гаральдівною. Про цю подію є згадки в скандинавських сагах. Данський хроніст Саксон Грамматик (помер близько 1220 р.) завважує, що цей шлюб було укладено за посередництва данського короля Свена Естриденсена (1047–1076 рр.).
Київський княжий двір підтримував тісні зв’язки з королівськими домами Скандинавії та Західної Європи. Мовних бар’єрів тоді не існувало. Всеволод Ярославич, який в 1077 році став великим київським князем, за словами Володимира Мономаха, «дома сидячи», опанував і вільно володів п’ятьма іноземними мовами. Ми не знаємо достеменно скількома мовами володів сам Мономах, але годі сумніватися в тому, що він поступався в цьому своєму батькові.
Близько 1076 року у подружжя Мономахів народився первісток – син Мстислав, якого Володимир називає «дитям новгородським», через те, що той тривалий час (у 1088–1094 рр. та 1096–1117 рр.) князював у Новгороді. Влітку 1077 року Володимир разом з батьком пішов війною на Полоцьк. Цей похід, мабуть, був невдалим, бо вже взимку наступного року, згадував Мономах, «зі Святополком Ізяславичем знову ходив я під Полоцьк, і спалили ми околиці Полоцька». Після чого Святополк рушив далі до Новгорода, а Володимир повернувся в Чернігів.