Володимир Мономах
Шрифт:
Ця війна не була поодиноким епізодом боротьби із степовиками в історії Київської Русі, душею якої був Володимир Мономах. «Ся то боротьба з половцями, – завважував свого часу Михайло Грушевський, – дала Мономаху славу доброго страждальця за Руськую землю, ту незвичайну популярність, що кілька років по тих походах здобула йому київський стіл і ту виключну авреолю, котрою оповита його фігура в старім письменстві і котра задержалася на сім вирахуванім політику і зручнім ковалю своєї фортуни до наших часів. Вона, ся боротьба дала йому й першу ролю в політиці ще перед смертю Святополка… перед сею половецькою політикою Мономах займав
48
Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. 2. – С. 106.
Однак, слід зазначити, що взаємини Русі з половцями були наповнені не тільки жорстокими війнами. Мономах докладав зусиль, аби розв’язувати ті чи ті конфлікти зі степовиками мирним шляхом. Либонь, з цією метою 1107 року Володимир одружив свого сина Юрія з дочкою половецького хана Аєпи. Другому сину – Андрію пізніше він висватав онучку впливового половецького хана Тугоркана. За тривалого перебування Мономаха на переяславському столі зажив князь авторитет розважливого і твердого державця, справедливого володаря-миротворця.
Християнська доброчесність князів не в останню чергу вимірювалася їхнім дотриманням непорушності угод, скріплених хрестоцілуванням. Про моральну відповідальність за дотримання взятих на себе зобов’язань йдеться також і в Повчанні Володимира Мономаха дітям: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи іншому кому, то робіть се, лише вивіривши серце своє, що на нім [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А уцілувавши, додержуйтесь клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї» [49] .
49
Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 245.
Щоправда, у своїй, далеко не зразковій політичній практиці, Володимир не завжди міг встояти перед спокусою поламати клятву. У лютому 1095 року, будучи переяславським князем, він уклав мир з половецькими ханами Ітларем та Китаном. Останній став табором «межи двома валами з воями» поблизу Переяслава, а Ітлар з невеличким загоном увійшов до міста. Щоб бути спокійним за життя хана, половці забрали сина Володимира Мономаха – Святослава до стану Китана.
В тім то часі, сповіщає літописець, «прибув боярин Слав’ята з Києва од Святослава до Володимира за якимось ділом. І стала радитися дружина Ратиборова, його люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей». Виправдовуючи ці гріховні помисли Мономаха, давньоруський книжник стверджує, що Володимир противився цим намірам: «Володимир не хотів цього вчинити, він говорив: «Як можу я се вчинити, давши їм клятву?» Дружина ж, від повідавши, сказала Володимирові: «Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому
50
Лаврентьевская летопись // ПСРЛ – Т. 1. – Стб. 227.
Наступного ранку, в неділю, «приготував Ратибор отроки при оружжі і повелів їм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка по Ітларевих людей, і сказав Байдюк Ітлареві: «Зове вас князь Володимир, сказавши так: «Обувшись у теплій хаті і поснідавши у Ратибора, прийдіть же до мене». І сказав Ітлар: «Нехай буде так». І коли увійшли вони в хату, прокопали хату, верх її, і тоді Ольбег Ратиборич, узявши лук свій, і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли» [51] .
51
Лаврентьевская летопись // ПСРЛ – Т. 1. – Стб. 227–228.
На виправдання Мономаха слід сказати, що тут він порушив угоду не скріплену хрестоцілуванням. У зовнішньополітичній сфері ця процедура практикувалась виключно між одновірними правителями. Скріплення угоди давньоруських князів з половецькими ханами в літописних текстах незмінно передається словосполученням – «водити рот».
Усобиці 70–90 рр. ХІ ст. й безперервні війни з половцями диктували потребу покласти край політичній нестабільності в Київській Русі. Причиною напруження в міжкнязівських відносинах був зарозумілий Олег Святославич. Він ухилявся від участі у походах на половців, а в 1096 році відкинув пропозицію Святополка і Володимира Мономаха, які запрошували його на зустріч, кажучи так: «Піди до Києва. Хай урядимось ми про землю Руську перед єпископами, ігуменами, і перед мужами отців наших, і перед городянами, щоб оборонили ми землю Руськую од поганих». Чернігівський князь, сповнившись зухвалого помислу з погордою їм відповів: «Не гоже мене судити єпископам і ченцям або смердам». І не захотів прибути на зустріч із братами.
Після чого останні рушили на Олега до Чернігова, а потім й до Стародуба, за мурами якого сподівався укритися Олег. Після тридцятитрьохденної облоги міста, Олег запросив миру, який йому і було даровано. При цьому чернігівський князь пообіцяв прибути на раду князів до Києва. Але недотримав слова, а рушив оружним походом на Смоленськ із якого перед тим Святополк і Володимир вивели Давида Святославича, посадовивши у ньому Мономахового сина Ізяслава. Смоленська він не здобув, але захопив Муром, у битві поблизу якого Ізяслав Мономахович наклав головою.
Олег поширив свою владу на Суздаль і Ростов. Але тут надіспів Мстислав Мономахович зі своїм військом із Новгорода й подолав Олега у бойовищі на річці Колачці поблизу Суздаля. Переслідуючи рештки Олегового війська, Мстислав послав гінця йому переказати, аби той не ласився на чужі волості, а пішов би смиренно до старших князів, просячи не лишати його частки в «Руськй землі».
Конец ознакомительного фрагмента.