Володимир Мономах

Ричка Володимир

Тут, на Чернігівщині, минула його юність. Убираючись у літа князь набув політичного досвіду, став добрим господарем своєї землі. Чернігів в цей час був великим, процвітаючим містом. Його окрасою був величний Спаський собор, збудований братом Ярослава Мудрого Мстиславом Володимировичем ще в першій половині ХІ ст.

За правління Мономаха зростання міста тривало стрімкими темпами. Тут зводяться нові монументальні будівлі. На території між Спаським і Борисоглібським соборами археологи виявили залишки пишно прикрашеної світської будівлі, стіни якої були зведені з плінфи, прикрашеної фресковими розписами не тільки в інтер’єрі, але й зовні. На думку науковців, призначення цієї будівлі – княжий терем, вкритий свинцевою покрівлею [32] .

32

Див.: Моця О., Казаков А. Давньоруський Чернігів. – К., 2011. – С. 59–60.

Тут, у просторих

князівських покоях, Володимир збирав бояр і вірних дружинників на раду та бенкетування. Проте сам він, як свідчать літописні джерела, утримувався від надмірного пияцтва. Чернігівський князь був гостинним господарем, чуйним сином. Він частенько навідувався до батька в Київ. Як згадував пізніше Мономах, «з Чернігова до Києва зо сто разів їздив я до отця, – за день переїжджав я сю путь, до вечерні».

Невідкладні державні справи потребували від Мономаха неабиякої мобільності. Восени 1078 року прийшла звістка про те, що полоцький князь Всеслав Брячиславич заворохобився знову і спалив Смоленськ. Тоді Володимир, «сівши з чернігівцями кожен на двоє коней (верхового і повідного – В. Р.), рушив на нього». Кіннота Мономаха, не заставши Всеслава у Смоленську, погналася за ним навздогін, спалюючи міста і села полоцької землі, «попустошивши її до Лукомля і Логожська та проти Друцька воюючи».

А на зиму на Чернігівщину посунули половці й попустошили Стародуб. Тоді Мономах, пішовши з чернігівцями і союзними йому загонами половецьких найманців, заскочили ворога на Десні й захопили у полон половецьких ханів Асадука і Саука, а військо їхнє перебили. Наступну перемогу над половцями Володимир Мономах здобув поблизу Новгорода-Сіверського. Його вправні вої розігнали сильне військо половецького хана Белкатгина й відібрали захоплену ним здобич.

Весною 1085 року Всеволод посадовив Володимира Мономаха в Переяславі, який був для того, хто сидів у ньому своєрідним плацдармом до заманливого золотокутого київського великокнязівського престолу. Цим призначенням Всеволод Ярославич, по суті, визначив Мономаха своїм наступником.

Коли київський князь тяжко занедужав, то, передчуваючи свою скору кончину, послав гінця до Володимира. Разом із меншим братом Ростиславом той сидів коло батька, аж доки 13 квітня 1093 року він «не преставився тихо і спокійно». «Сей благовірний князь Всеволод, – свідчить прихильний до його родини літописець, – змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п’янства і похоті, тому й любив його отець». Поховали Всеволода у Софійському соборі поблизу батька.

Тим часом постало питання про вакантний київський престол. Мономах не наважився його зайняти, розмірковуючи так: «Якщо я сяду на столі отця свойого, то матиму війну з Святополком, бо то стіл його отця раніше був» [33] . Ці слова Мономаха дають змогу скласти уявлення про характер політичної системи Київської Русі на зламі ХІ–ХІІ ст. Слідом за О. Є. Пресняковим вважаю, що вони промовляють не про визнання ним родового старійшинства, а лише засвідчують «конкуренцію двох отчинних прав і відбивають бажання Мономаха відновити зі Святополком двовладдя їхніх батьків з огляду на його безперервну боротьбу зі Святославичами за Чернігів» [34] .

33

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 217.

34

Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси. – С. 391.

Отже, Володимиру довелося й надалі розвивати батькову політику компромісів. Він поступився Черніговом Олегу Святославичу, який підступив з половцями до города, а сам пішов князювати «на отчий стіл» до Переяслава.

Як пізніше згадував Мономах у своєму Повчанні, «Олег на мене прийшов з половецькою землею до Чернігова, і дружина моя билася з ним вісім днів через малий рів, не давши їм увійти в острог. Пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі, я сказав: “Не хвалитися поганим!” І оддав брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяслава. І вийшли ми, – продовжує свою оповідь Володимир Всеволодович, – в день святого Бориса із Чернігова, і їхали крізь полки половецькі з дружиною близько ста мужів, і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки, стоячи й дивлячись і од перевозу через Десну, і з Болдиних гір. Бог і святий Борис не дали їм мене в користь, без утрат дійшли ми до Переяславля» [35] .

35

Лаврентьевская летопись //ПСРЛ. – Т. 1. – Стб.

Винагородою для союзних до Олега половців стало кількаденне пустошення ними околиць Чернігова. Покладаючи провину за це на Олега Святославича, літописець скрушно зауважує: «Се уже втретє навів Олег поганих Руську землю. Його ж гріх хай би йому хоч Бог простив, тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях».

Переяслав

Переяслав,

розташований на степовому кордоні, за своїм значенням був третім після Києва і Чернігова містом Дніпровської Русі. Вперше він згадується у літописних джерелах 907 року, під яким вміщено русько-візантійську угоду Олега Віщого. Проте його будівництво літописець відносить до 992 року, під яким він помістив розлогу розповідь про печенізько-руське протистояння на Трубежі коло броду та єдиноборство молодшого сина старого Кожум’яки з печенігом, що навернуло ворога на втечу. Той парубок «удавив печеніжина в руках своїх до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, а руси погнали вслід за ними, рубаючи їх, і прогнали їх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславом, бо тут перейняв славу отрок той» [36] .

36

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 122–123.

Літописець початку ХІІ ст. не розпізнав у назві, збудованого Володимиром Великим Переяслава, його змістовне символічне наповнення. Те, що було важливим і актуальним для Володимира Святославича та його сучасників – носіїв комунікативної пам’яті того покоління, в часи укладання літопису втратило свою злободенність, поступившись місцем іншій пам’яті про минуле.

Тим часом у назві Переяслав закладений глибший, ніж це уявлялося досі [37] , сакральний зміст. Вона є «мнемотопом» культурної пам’яті, чи сказати б услід за В. Я. Петрухіним, «топонімічним» спогадом про балканські походи Святослава [38] . Основний ідейний зміст Володимирової політики найменування збудованих ним міст визначала, як уявляється, пам’ять про завойовницькі походи Святослава Славного й боротьбу Русі за хозарську і болгарсько-дунайську «спадщину».

37

Свого часу, коментуючи літописний сюжет про молодшого сина старого Кожум’яки, який зумів приборкати розлюченого бика і здолати в поєдинку грізного печеніга Г. М. Барац висловив припущення, що він зобов’язаний своїм походженням Біблії. Дослідник вважав його переосмисленням єдиноборства Давида з Голіафом (1 Цар. 17: 23–51) Див.: Барац Г. М. Происхождение летописного сказания о начале Руси. – К., 1913. – С. 102–105. На думку М. М. Корінного, «…народна легенда про виникнення назви міста від імені села Переї (Славної) веде до якоїсь невиразної хазарської традиції. Perea або Pereja – давня назва Лівобережжя Йордану в Палестині (мальовнича Переяславщина аналогічно знаходиться на Лівобережжі Дніпра). Таким чином, цілком допустимо єврейсько-хазарський вплив на вибір назви міста, поступово видозмінювався і трансформувався в сучасну назву. Найбільш сприятливим часом виникнення топоніма в цьому випадку слід вважати другу половину VIII – початок IX ст. (Див.: Коринный Н. Н. Переяславская земля, Х – первая половина ХІІІ века. – К., 1992. – С. 27–28).

38

Петрухин В. Я. Город и сакральное пространство: библейский миф в начальном русском летописании //Сакральная топография древнерусского города (Известия Института христианской культуры. – Т. 1.). – М., 1998. – С. 26.

Прагнучи вигідно скористатися ослабленням Болгарського царства, що сталося внаслідок внутрішньополітичної кризи 963 року, Константинополю вдалося спокусити Святослава привабливою перспективою взяти під свою руку Балкани. Відповідно до договору, укладеного із візантійським імператором Никифором Фокою, руські війська виступили проти болгар. Вони захопили дунайське Пониззя, де їхньою військової базою став Переяславець – місто Малий Преслав [39] . Не без того, що під час цього походу Святослав поширив свою владу не тільки на землі Нижнього Дунаю, а й на захід і південь від нього, з Великим Преславом – столицею Болгарського царства, включно.

39

Питання локалізації цього міста та його ролі у дунайських війнах Святослава залишається дискусійним у науці. Див.: Перхавко В. Б. Летописный Переяславец на Дунае //Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992 – 1993 годы. – М., 1995. – С. 168–172.

Під час своєї другої болгарської експедиції 969 року Святослав захопив Великий Преслав, полонивши при цьому царя Бориса ІІ з родиною. У Повісті временних літ під 969 роком вміщено знамениту «промову», вкладену літописцем в уста київського князя: «Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, де всі добра сходяться: з Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і Угрів – се ребро й коні, і з Русі ж – хутро і віск, і мед, і челядь» [40] .

40

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 67.