Волонтер
Шрифт:
За чотири роки, що минули відтоді, я зустрічав багато людей, що чули й розповідали про «Голодний похід» Оренбурзької армії. Офіцери в китайському концентраційному таборі, козаки, що осіли в Монголії й Маньчжурії, політикани, що безцільно дебатують про майбутнє Імперії, люди, що були свідками чи учасниками подій, гідних Апокаліпсиса, і ті якось переказували про цей похід, як про ледве не містичне явище…
Отже, вони всі загинули…
…Наприкінці травня 1921 року з військового табору на ріці Емиль, розташованого неподалік від міста Чугучака, виступив на схід загін з восьми тисяч осіб. У нього входили залишки Оренбурзької армії генерала Бакича й повстанської Народної дивізії хорунжого Токарьова. Перед ними лежали безводні монгольські степи. Загін не мав ні запасів продовольства, ні достатнього озброєння. Хоча й військовим загоном його можна було назвати тільки з дуже великим перебільшенням. З усіх людей лише шістсот осіб володіли вогнепальною зброєю. Запас патронів мінімальний. Про важке озброєння не було й мови. Значна маса утікачів — жінки й діти. Виступати в похід у такому складі було божевіллям, але до Чугучака вже підходили частини Червоної Армії, й іншого вибору не залишалося.
І зважилися на цей безвихідний шлях. Що ними керувало? Сліпа безпідставна віра у фортуну? Пройти через монгольські степи, прорватися в Китай, який охоплений полум’ям громадянської війни? Вони виступили. Виступили назустріч смерті від голоду і спраги, назустріч кулям червоних, монголів, китайців, японців, сотеням банд, що панували на Рівнині.
Ті, кому страх скував волю, залишилися в Чугучаку, очікуючи милості переможців. Ті, хто вибрав страждання нескорених, вирушили за генералом Бакичем.
Вони — приречені.
Літо в пустелі. Безжалісна спека, голод і спрага. Спочатку довелося прориватися через заслони червоних. До Шарасуме добралися, прорвавши червоний заслін, утративши тисячу осіб. До вересня рухалися пустелею, щодня втрачаючи сотні людей, які вмирали від голоду й розпеченого сонця. Найгірше було дітям. Шлях перетинали заслони монгол і банди китайських солдатів-дезертирів. Ті вимагали за вільний перехід золото, у крайньому випадку — жінок. Кожну сопку доводилося брати штурмом, ціною десятків нових смертей. Кочівники, у яких сподівалися одержати провіант, почувши про наближення Урус-Орди, розбігалися. На початку вересня, не витримавши, половина загону, в основному старі, жінки й діти — близько трьох тисяч осіб — здалися червоним. Що з ними сталося, ніхто так і не довідався.
Коли утікачі дійшли до Монгольського Алтаю, виявилося, що очікуваного порятунку не настало, кільце навколо загону продовжувало стискатися. Найбільш боєздатні частини відкололися наприкінці вересня й розсіялися по степу, намагаючись добратися до Китаю.
Наприкінці жовтня кілька сотень людей, що залишилися живими, зовсім без боєприпасів, поранені й виснажені, були оточені червоними під Уланкомом. Усіх їх стратили. Генерала Бакича та інших командирів розстріляли в Кяхті в 1922 році. Подейкували, що три сотні козаків і офіцерів змогли все-таки прорватися до Гучена й до літа 1923 року добратися дрібними групами до Китаю, але нікого з них ніхто ніколи не бачив.
Вони всі загинули…
Ротмістр Володимир Раух мовчав. Мовчав і я.
Час зупинився…
Ознакою того, що наближаємося до мети нашої подорожі, були чорні клуби згарищ на обрії. Міста, біля яких зупинявся потяг, мали свіжі сліди від вогню, бомбувань і вуличних боїв. Цивільна балакуча китайська публіка в сусідніх вагонах поступово змінилася на похмурих жовтолицих солдат та мовчазних китайських офіцерів. Потім уздовж залізниць потягнулися ґрунтовими дорогами, здіймаючи куряву, довгі колони солдатів, найчастіше одягнених у порваний селянський одяг, але при зброї. Удалині, у степу, з’явилися ланцюжки кавалерійських ескадронів і лафети зі снарядами.
— Дивися, як у вісімнадцятому, — з якимись радісними інтонаціями в голосі сказав капітан Ліхницький, колишній денікінський піхотинець, уважно розглядаючи мілітаризований пейзаж, що відкривався перед нашими очима. Останнім часом, непомітно для себе, ми встигли перезнайомитися. Напевно, відчуття війни, що наближається, знову змусило нас рефлекторно згуртуватися в подобу військового з’єднання.
Ніхто вже не думав і не мріяв про мирне життя. Швидше за все, забуті мирні роки здавалися нам чимось нереальним, примарним і стосувалися іншого, потойбічного існування.
Незабаром, довго не затримуючись, проскочили досить велике місто Гирин, що вважалося основним тиловим містом військ Чжан Цзоліня, і тепер наближалися до кінцевого пункту подорожі — містечка Цзяохе — навколо нього й дислокувалася дивізія, у складі якої ми мали воювати.
Я знову відчув рух часу і, як не дивно, полегшення. Що стосується Рауха, то він спохмурнів, став мовчазним, знову замкнувся в собі. Проте я бачив, що він, хоч і приховуючи це від інших, з нетерпінням чекає прибуття на передову лінію.
В останній день нашої мандрівки ми почули глухий гуркіт гарматних залпів, а армійські колони йшли вже нескінченними юрбами.
Рано-вранці мене пробудив голосний лемент у вагоні:
— Ну, нарешті, добродії, прибули!
— Збирайте речі — фронт!
— Лейб-гвардія, по конях!
Я звично вискочив з липких тенет досвітнього сну, механічно запхав руку під мішок з речами, що був мені за подушку, але револьвер не знайшов (його продав у Шанхаї ще роки два тому), і сів на лежаку, озираючись навколо. У вагоні йшла звична метушня, характерна для закінчення будь-якої подорожі, нехай навіть цю подорож здійснюють колишні дисципліновані вояки. За вікном ледь-ледь сірів невеселий ранок. Я натягнув на себе давно вицвілу гімнастерку, кашкет, підхопив мішок з речами й вискочив з вагона. Офіцери звично шикувалися, з радістю вдихаючи на повні груди вологе ранкове повітря.
— Поздоровляю з поверненням у Темні Віки! — Раух привітно ляснув мене по плечі.
— Взаємно, — буркнув я.
Вишикувалося нас біля паровоза приблизно чоловік шістдесят. Уздовж ешелону ще штовхалися китайські солдати й офіцери. Удалині, скільки можна було побачити, виднілися солдатські намети й гарматні позиції. На сусідніх коліях блищали від ранкової роси сталеві велетенські бронепоїзди. Далі, на сході, хмуро сутеніли гірські пасма Чачгбей.
Перед нами стояв офіцер у френчі з нашивками полковника китайської армії, на боці в нього сріблом блищала кавказька шашка, а на грудях висіли два георгіївські хрести й великий блискучий китайський орден. У полковника була сива, акуратно підстрижена борода-еспаньйолка й монокль.
— Та це ж полковник Солодньов! — вигукнув хтось із шеренги.
Солодньов поправив шашку й витягнувся, ми теж звично виструнчилися й завмерли.
— Добродії офіцери, — трохи охриплим, але гучним голосом гаркнув полковник, — радий бачити, що ви не втратили виправки і, сподіваюся, своїх чудових бойових навичок, набутих на полях боїв Великої Війни і Смути.
Отут він закашлявся й менш бадьорим голосом продовжив:
— Добродії офіцери, поздоровляю вас зі вступом у лави доблесної армії маршала Чжан Цзоліня!