Волонтер
Шрифт:
Як і більшість вихідців із селянських родин, Іван був широкоплечий, дуже сильний, неквапливий і в характері своєму дивним чином поєднав риси селянської хитрості, самовпевненості, впертості й дитячої відкритості. Коли Багуляк прийшов записуватися в курінь, то на моє питання, чому він не повертається назад, простодушно відповів:
— Так, пане офіцере, що там воювати треба буде, що тут. Так хоч на проїзд не витрачатимуся.
Солдат з нього вийшов чудовий. З таких, утім, гарні солдати й виходять. Вчувалася в ньому надійність і статечність. Він і воював так, начебто працював на своєму полі. Як його занесло в Маньчжурську армію, Багуляк довго пояснювати не став, обмежився переконливим
— Та от, хотів разом з чехами повертатися, але трохи затримався. На карту глянув, яким шляхом надійніше буде до Карпат добиратися — вирішив, що через Маньчжурію буде коротше.
Більш докладно про свій маршрут, обраний для повернення, мій ординарець не розповідав…
…Світанок тільки починав забарвлювати степ у рудуваті розмиті тони. Я закурив свою люльку і став очікувати появи Рауха. Той, усуперек своєму звичаю, затримувався. Як правило, доводилось йому очікувати мене. Чесно кажучи, завжди захоплювався його звичкою щоранку робити зарядку й обливати себе холодною водою — давався взнаки вишкіл кадрового офіцера. Але сьогодні, очевидно, мій товариш вирішив зрадити свої звички. Та нарешті він з’явився. Обличчя здавалося змарнілим, наче цю ніч він не спав зовсім.
Ми обмінялися короткими вітаннями, підхопилися на коней і рушили до навчальних позицій. Ординарці їхали позаду й ліниво перемовлялися якимось дивним китайсько-російсько-українським діалектом. З моменту прибуття на фронт наші приятельські стосунки майже не послабшали (хоча я так і не зрозумів, чому з усіх офіцерів ротмістр відчував особливу прихильність саме до мене), хіба тільки між мною й Раухом виник ледь помітний елемент відчуженості. Можливо, ця відчуженість викликана особливим душевним станом Рауха, якоюсь таємницею, без знання якої мені була б недоступна душа ротмістра…
Якийсь час Раух мовчав. Раптом, несподівано й пильно глянувши мені у вічі, сказав:
— Здається, осавуле, настають веселі дні.
Я знизав плечима:
— Що, готується новий наступ?
Ротмістр засміявся коротким різким сміхом, від якого мені стало трохи моторошно.
Я коректно витримав паузу, потім сказав:
— Ви останнім часом якимись загадками говорите.
Раух їхав, похиливши голову, плечі його, усупереч бездоганній поставі, були опущені, а спина зігнута. Здавалося, за минулу ніч незбагненна вага звалилася на його тіло й душу.
Минуло не менше чверті години, поки ротмістр заговорив, так і не піднявши голови:
— Послухайте, осавуле, чому б вам не забрати свого ординарця й не повернутися в Малоросію з цього проклятого Китаю?
Це питання мене дещо здивувало.
— Ротмістре, як у вас немає Батьківщини, так і в мене вже немає моєї Малоросії — залишилися тільки дві окупаційні зони.
— А чим є Китай?
Я промовчав, і Раух продовжив:
— Невже ви не почуваєтеся безпорадним у цих краях? Я завжди боявся Китаю, — Раух повернувся до мене, обличчя його здалося божевільним, — цей страх у мені жив завжди. Колись, дуже давно, у Петербурзі був на виставці одного художника, і мене вразила картина. Уже не пригадую її назви. Пам’ятаю, як я, молодий юнкер, години дві простояв перед тим полотном. На ньому: зображена Велика китайська стіна, посередині її зіяв гігантський пролом, крізь який повільно сунув величезний крокодил, на його спині височіла статуя Будди із застиглим, байдужим і відстороненим обличчям. За зруйнованою стіною палахкотів огидний багряний колір пожежної заграви. Не знаю точно, що відбулося зі мною тоді, можливо, це був момент, коли людина бачить свою долю.
Я розумів, що ротмістр свідомо зводить стіну між нами, і вирішив сказати:
— Володимире,
— Там було інакше, там була наша трагедія. Тут ми чужинці. Тут ми будемо глузувати з командуючого армією за його захоплення стратегами Сунь-Цзи, але ж він набагато мудріший, ніж усі європейські військові генії минулого й майбутнього.
— Чому?
— Тому що він дійсно живе в Китаї, у просторі Китаю. Тому він усе одно переможе, навіть якщо програє. Він розуміє, що, борючись із комуністами, допомагає їм, і розуміє, що комуністи, борючись із ним, допомагають йому. Разом вони одне ціле й досягають власної загальної мети.
За гірським пасмом піднімалася багряна заграва сонця. На мить мені здалося, що зараз я побачу, як з-поміж двох гір виповзає крокодил, що несе Будду на спині. Мене пересмикнуло. Я озирнувся. Повз нас брели нескінченні колони китайських солдатів; наші ординарці, що їхали віддалік, мляво перекидалися з ними лайливими словами. Щоб остаточно повернути світ на своє місце, я запитав у Рауха:
— І що залишається нам, прибульцям з чужого світу?
Ротмістр довго мовчав. І тільки тоді, коли перед нами з’явився плац, на якому вже починали невміло шикуватися новобранці, сказав:
— Стати частиною цього світу, або вмерти і стати частиною іншого світу…
Моя рука мимоволі стиснула повіддя, і вигукнув:
— А до якої частини належите ви?
І отут Раух повільно підняв голову, його погляд з-під козирка кашкета, здавалося, прострелив мене наскрізь, тонкі губи скривилися, і ротмістр процідив:
— А ви як думаєте?..
Увечері наші офіцери, очманілі від нескінченних навчань, як завжди, зібралися на звичне застілля. Я сидів спиною до виходу навпроти Рауха. У наметі було задимлено, дзенькали склянки, а на імпровізованій сцені грав невеликий оркестр, зібраний із солдатів нашого полку.
Останнім часом, серед офіцерів ходили чутки, що підпільна комуністична організація, яка діяла серед китайських солдатів, готує повстання. Незважаючи на те, що запідозрених у організації регулярно страчували, очевидно, підпілля підсилювалося. Спочатку головною темою розмов за столами була ймовірність повстання — говорили про кількох наших офіцерів, знайдених зарізаними недалеко від табору, — але потім великі дози спиртного зменшили песимістичні настрої. Було вже близько десятої вечора. І, відчуваючи сильну втому, я вирішив піти до себе у бліндаж. Раптом помітив, як обличчя Рауха сполотніло, і він різко підхопився зі свого місця. Я здивовано глянув туди, куди дивився мій друг. Біля входу стояв (напевне, щойно увійшов) начальник нашої санітарної служби, полковник Рожковський. По-під руку з ним була молода красива жінка в охайному вбранні, що нагадало мені про забуті часи мирного життя, про скромні студентські бали й поетичні салони. Рожковський потискував руки офіцерам і представляв свою даму, якою всі милувалися.
Раух стояв, стискаючи спинку стільця з такою силою, що його кулаки здавалися виточеними з білого мармуру. Зіниці його розширилися. Рожковський тим часом вів свою супутницю до столика, що стояв недалеко від нас. Я встав і підійшов до нашого начмеда:
— Добрий вечір, полковнику. Сподіваюся, ви представите свою чарівну супутницю?
Рожковський по-молодецьки провів долонею по своїй сивій борідці-буланже й потис мені руку.
— Будь ласка, осавуле, мій новий заступник, прибула вчора в розташування нашої дивізії — Ольга Дашевська, прошу, як кажуть, любити й жалувати. А то в мене весь особовий склад сестер милосердя з китаянок.