Волонтер
Шрифт:
За нашою спиною полум’я поступово охоплювало лазарет. Перед нами, оточуючи підковою, нерухомо стояла щільна юрба солдатів — націлено не менше півсотні дул гвинтівок.
Наші оборонні позиції були явно програшними. На флангах стояли Ван і Багуляк, стискаючи гвинтівки без патронів. Раух застиг, виставивши вперед маузер і, ймовірно, прикидаючи, чи залишилися в нього патрони в обоймі. Я відпустив руку Ольги, відкинув непотрібний вже револьвер і повільно потягнув шашку з піхов. Тільки зараз відчув нестерпну спрагу й жар. Лезо шашки повільно й м’яко висковзувало зі свого сховища. Здавалося, усі були зосереджені на цьому русі. І я зі сліпучою
…Спочатку здалося, що в багряному світлі заграви лезо відбилося десятками відображень над головами заколотників, що оточували нас. Ніби величезна хвиля врізалася в солдатів, миттєво зім’явши їх. Тиша вибухнула хрипом коней, пронизливим свистом і гиканням козаків, хрускотом розрубуваних тіл. Я побачив здиблених коней, люті бородаті обличчя і блискавичні відблиски шабельних ударів. Козаки — їх було не менше півсотні — надзвичайно швидко висікли й розігнали юрбу, що оточувала нас. Вів козаків знайомий мені ще з подорожі з Харбіна рудобородий козак Данилович.
На секунду він підскочив до нас і, стримуючи здибленого коня, оглушливо гаркнув:
— Вашбродь, їдемо в степ, давай за нами! — і, ляснувши по крупу жеребця закривавленою шашкою, блискавкою метнувся разом зі своєю півсотнею в чорну ніч. Під час цього короткого бою Багуляк і Ван уже встигли казна-звідки привести наших коней. Раух стрибнув на свого й підхопив, саджаючи перед собою, Ольгу.
За мить ми мчали степом, сподіваючись, що не відірвемося від півсотні, що неслася попереду. За нашою спиною чулися постріли і крики.
Ми неслися за козачою півсотнею. Тобто могли тільки сподіватися, що скеровуємо наших коней у правильному напрямку: попереду чули глухий тупіт копит по степу й вірили, що встигаємо за козаками. Тоді ми ще не знали, що кавалерія червоних (кілька тисяч кіннотників з допотопними мечами) спробувала перерізати шлях відступу уссурійцям. Тільки можу здогадуватися, що відбулося з червоною китайською кавалерією, але думаю, що козаки поскакали далі і що ми, намагаючись визначити шлях півсотні, залишилися одні.
Додам ще одне: у скакуна Рауха під час нашого відступу поцілили кулею, і він упав у степу. Я зіскочив зі своєї монгольської конячки, підхопив Ольгу й посадив на неї.
Вірний зброєносець Рауха, Ван, віддав свого коня ротмістрові й повідомив, що, попрацювавши у свій час рикшею, звик долати бігцем і не такі відстані.
Уже світало. Ймовірно, козаки знову десь запекло рубалися. Де саме, ми не знали, та й розуміли, що ці півсотні пішли своєю дорогою, незалежною від нашої карми. А нам залишилося тільки прямувати своїм шляхом, покладаючись на власну інтуїцію. І я, і Раух, та й наші ординарці повинні були непогано знатися на географії руху нашого загону. Але, на подив досить швидко, всі втратили уявлення про напрямок пересування. Після короткої наради вирішили йти в бік гірської гряди Чачгбей, тому що на відкритій рівнині залишатися було небезпечно.
Сонце піднялося вже досить високо, коли підійшли до гір і, петляючи кам’янистою дорогою, пробралися до невеликої ущелини, по дні якої протікала вузенька річечка. Настав час відпочити, і ми організували привал, вибравши місце, зручне для оборони, якщо раптово доведеться прийняти бій.
Маленький
Ситуація очевидна й без довгих пояснень: усі розуміли, що найкращим виходом буде перечекати кілька днів у горах, поки становище на фронті проясниться, а потім спробувати розвідати, де перебувають наші частини.
Ольга, варто віддати їй належне, досить швидко відновила, свій звичний, наскільки я зрозумів, спокій. Запасливий Ван вирушив збирати ягоди, Багуляк і Раух уважно оглядали місцевість, прикидаючи місця, відкіля було б найбільш зручно відстрілюватися в разі оборони.
Постаралися ретельно замаскувати наш притулок. Іван обережно розпалив багаття із сухого хмизу, і ми трохи перекусили. Було невідомо, скільки часу нам довелося б ховатися в горах, тому продовольство намагалися заощаджувати.
До вечора визначили час чергування — першим на вершину пагорба відправився, озброївшись карабіном, Раух. Ван і Багуляк миттєво захропли.
До речі, варто згадати обставину, на яку ми не звернули спочатку належної уваги, але яка згодом відіграла помітну роль у тому, що сталося. Усе почалося з того, що крім казанка ягід, Ван притяг цілий оберемок якоїсь трави, що мала дивний білий колір, і почав розкидати траву навколо нашого привалу.
— Що за укріплення ти тут городиш? — запитав я, ліниво спостерігаючи за зосередженими діями Вана.
— Не треба жартувати, осавуле, — дуже серйозно відповів сяньцзинець, не перериваючи своєї роботи, — нам, людям Рівнини, не варто потрапляти в ці прокляті гори.
— Ну, а якщо потрапили, то що ж робити? — підхопила нашу розмову Ольга.
Ван уважно подивився на нас, і цього, разу його, зазвичай кумедне, кругле обличчя не викликало добродушного сміху.
— Ви не смійтеся, панове, — повільно сказав він, — бо тут таке водиться, що ваш револьвер мало допомагатиме.
Промовивши цю дивну фразу, Ван продовжив розкладати кругом нашого місця розташування обруч з білих стебел. Вечоріло, і моя іронія якось поступово вивітрилася.
— І що тут водиться? — уже серйозніше запитав я. Можливо це було викликано моєю звичкою завжди уважно проводити розвідку місцевості.
Майже відразу пошкодував, що спитав про це. Але Ван почав докладно розповідати про те, що ми потрапили на територію, куди забиратися людям не варто. Про те, що ці гори мають досить погану славу, тому що кишать усякими небезпечними тваринами, такими, як одноногі кровожерливі куй, що вміють надзвичайно швидко пересуватися на своїх трьох кінцівках і заподіювати всіляку шкоду мирним мандрівникам, про гірських духів ван-лян, які вправно збивають подорожніх із правильного шляху, про людиноподібних, але таких, що більше нагадують мавп, демонів сяо і про хитрих людожерів фей-фей. Крім того, вище в горах жила сила-силенна привидів: мей, бродячих духів шень, тигрів-перевертнів чаньгуй та інших істот, протистояти яким набагато важче, ніж усій китайській червоній армії.