Волонтер
Шрифт:
Дагоєв стояв, картинно спираючись на одвірок, у руках у нього димілася китайська трубка з довгим мундштуком, з якої він час від часу випускав клуби солодкуватого на запах диму.
— Утім, добродії, особливого часу на сентименти в мене немає. Дозвольте перейти до справи. Шкода, пане Раух, що ви не стали моїм рівноправним партнером, інакше мені не довелося б грати цей вульгарний спектакль. А так вийшло, як у дешевому романі: повстання китайських солдатів, порятунок прекрасної дами, цей дурний Імамура, якого мені довелося вивести на вас, і який теж прагнув — аж ніяк не з метою топографічних досліджень — до цієї ущелини.
Раух опустив голову. Дагоєв підійшов до нього
— Ви потрібні мені, Володимире, як і ваші супутники, — сказав він, випускаючи кільця диму, — пам’ятаєте, я ризикнув вам розповісти про Маньчжурського демона?
Раух подивився на Дагоєва.
— Ви божевільні, Дагоєв, — прошепотів він.
— Божевільний кожен, хто намагається піднятися над рештою — сірою людською масою. До моїх рук потрапив стародавній китайський трактат, у якому був опис справжньої історії великих завойовників, що прийшли зі сходу. Усі вони були тут, і всі вони змогли скорити світ завдяки Маньчжурському демонові, чи, як його називають у своїх легендах тубільці, Шень-мей. Європа вмерла тільки тому, що відкинула своїх демонів. Схід такої помилки не зробив. Усі вони — великий шаньюй сюнну Моде, завойовник Китаю, каган гунів і всієї Східної Європи Атілла, великий Чингізхан, владика світу, маньчжурський полководець Нурхаци, що скорив із тридцятьма тисячами воїнів трьохсотмільйонний міньський Китай, — усі вони, перш ніж досягти свого панування, були тут. Тепер настала черга прибульця із землі північних варварів. І ви маєте мені допомогти.
— Ви вірите цим казкам, Дагоєв? — тихо запитав Раух. Я уважно дивився на них і з жахом усвідомлював, що останні події, мною пережиті, можуть змусити повірити у що завгодно.
— А ви бачили мерців у селі? — сміючись, запитав Дагоєв. — їхня смерть стала першим жертвопринесенням. Я викликав Його, і Він убив усіх цих нещасних колоністів. Тепер мені потрібні помічники.
— І тоді він стане вашим, — сказав Раух.
— Звичайно, поки в мене немає підстав сумніватися в достовірності цього китайського тексту. Ми заженемо цього демона в пастку і змусимо служити нам.
— Кому «нам»? — спробував я посміхнутися.
— Осавуле, — повчально промовив Дагоєв, — Демон буде служити мені, але він знадобиться і вам, тому що під час церемонії ви зрозумієте, що він вам теж необхідний.
— Для чого? — запитав я.
— Для того щоб, заповнити той вакуум, який ви вважали душею. Утім, настав час братися за справу.
— Так навіщо ми вам потрібні? — простогнав у розпачі Раух. — Вам що, місцевих окультистів мало?
— Йдіть ви, пане… — не вдаючись у зайві суперечки, вилаявся я.
— Облиште ви ці сентименти, у вас усе одно іншого виходу немає. За ординарців, я думаю, ви особливо турбуватися не будете, а от прекрасна Ольга Миколаївна Дашевська ваші серця зачепила. Хоча б про неї подумайте. Тим більше, що багато від вас не вимагається, хоча й роботу цю, крім вас, ніхто не зробить. Добре, час ставати до справи.
Дагоєв обернувся до виходу і щось крикнув, як мені здалося, по-монгольськи. У дверях з’явилося кілька присадкуватих широкоплечих фігур. Монголи зняли з нас колодки й потягли до виходу. Я майже не міг іти, ноги оніміли. Вечоріло, хоча виднівся криваво-червоний сонячний диск, що ховався за навислими горами. Майдан був уже очищений від трупів. Навколо площі нерухомо сиділи, схрестивши ноги, близько двох десятків людей Дагоєва. У руках вони тримали гвинтівки. Ці фігури були нерухомі, з дивним відчуженим виразом облич. Я глянув на середину майдану й завмер — там стояли три вкопаних стовпи, до яких були прив’язані Ван, Багуляк і Ольга.
— Отже, добродії, — почувся за спиною голос Дагоєва, — доля нам сприяє. Раз у сто років Шень-мей пробуджується на один місяць, тоді він жадає руйнувань і хазяїна, якому міг би служити. Власними силами мені вдалося спрямувати його на це нещасливе селище, але тепер мені потрібні
— Ви справді думаєте, що я буду брати участь у ваших божевільних церемоніях? — поцікавився я.
— Аякже! — радісно вигукнув Дагоєв. — Серед моїх людей знайдеться кілька спеців із катувань, і вони не відмовлять собі в можливості позмагатися у своїй майстерності на ваших друзях. Думаю, особливе задоволення принесе їм Ольга.
Я спробував оцінити свої шанси: одним стрибком добратися до горла цього божевільного. Відразу на моє плече важко лягла вузлувата долоня охоронця, що тяжко сопів за спиною.
— Не треба, — тихо сказав Дагоєв, — усе одно не встигнете. Отже, ви згодні?
— Так, — прохрипів Раух.
Дагоєв махнув рукою і швидко заговорив. Я не розумів його мови, швидше за все, це був якийсь місцевий діалект.
Двоє монголів винесли на середину майдану великий мідний казан, розписаний ієрогліфами. Один з них, одягнений у темний плащ буддійського ченця, із гвинтівкою на ремені через плече, витяг з полотняної сумки великий бубон і почав розмірно бити в нього, повторюючи низьким горловим співом одноманітні заклинання. Почувся глухий гул барабанів, але я не міг визначити, відкіля він іде.
Лице Дагоєва змінилося, воно стало таким же відчуженим, як і обличчя людей, що оточували нас. Він сів на коліна біля розстеленого на землі великого шматка чорної парчі зі срібним кантом по краях. Чернець, не перестаючи, читав свою тужливу молитву. Дагоєв вклонився, торкнувшись чолом землі, і відкинув парчу. Під нею лежав пожовтілий від часу сувій, велика чаша з якогось чорного металу, довгий ніж із хвилястим лезом, масивний пензель, перев’язаний золотим шнуром, і два срібних дзвони на довгих рукоятях. Дагоєв узяв сувій і доторкнувся до нього губами, потім розгорнув його й почав співучо читати.
Сонце вже сховалося за верхівками сосен, що густо вкривали гори. Голова в мене розколювалася від болю, але я намагався не зважати на нього. Я відчував, як страх і чекання чогось жахливого охоплює мене. Я озирнувся на Рауха. Він дивився на Дагоєва, зіниці його були розширені. Випрямившись, Дагоєв узяв ніж і поцілував його, потім підніс до чола чашу, ще раз уклонився й піднявся на ноги. Він підійшов до стовпів із прив’язаними бранцями й довго розглядав їх. Я побачив, як очі Ольги закотилися, і вона мляво повисла на мотузках. Ван несамовито засмикався, намагаючись вирватися, і закричав. У руках Дагоєва блиснув ритуальний клинок — з перерізаного горла Вана бризнула цівка крові. Підставивши чашу, Дагоєв зібрав кров Вана. Потім поклав на парчу закривавлений ніж, узяв пензель і занурив його в чашу, наповнену кров’ю. Викрикуючи слова на незрозумілому наріччі, Дагоєв почав креслити в повітрі якісь знаки, начебто малював у небі невидимі тенета. Я застиг — з пензля в небо летіли краплі крові, але жодна з крапель не падала на землю. Закінчивши креслити невидимі ієрогліфи, Дагоєв повернувся в бік сонця, що сіло за високу гору, і щось різко прокричав. Зараз, описуючи це, я не можу описати той крик, але тоді мені захотілося впасти на коліна й затиснути вуха руками — цей божевільний крик паралізував і тіло, і волю. Раптом від гори донеслося протяжливе виття у відповідь. Начебто відлуння, викликане криком Дагоєва, повернулося сюди, але це було відлуння, що в тисячу разів перевершувало первісний заклик невимовним жахом. Люди, що сиділи навколо майдану, різко схилилися в єдиному поклоні. Дагоєв завмер і щось крикнув — до Ольги й Багуляка, підхопившись з колін, кинулося з десяток людей.