Волонтер
Шрифт:
«Прощавай, Михайловичу», — майнуло в голові лейтенанта й він побіг за рештою свого взводу. Арка входу до будинку розверзлася й поглинула його…
Чехи довго спостерігали за бійцями: деякий час в будинку йшла стрілянина, доносилися незрозумілі вигуки. Потім вибухи припинилася, але з розвідників так ніхто й не повернувся…
2
Байдак забіг у темний хол; попереду й десь нагорі тріскотіли автоматні черги, хлопали вибухи гранат, тобто відбувалася звичайна симфонія, характерна для кожного будинку, який один озброєний хоче захопити, а інший озброєний — захистити. На поверхах стояли важкі хмари диму. Будинок горів. Байдак побіг уздовж коридору. Попереду він побачив незграбне мертве тіло. Це був Іван Кулагін, відчайдушний снайпер, різник і п’яниця, що народився для війни десь у Сибірі й загинув у останні її години. Байдак звичним рухом, присівши на коліно, закрив мертвому очі і зняв автоматний диск з його пояса.
Далі в кімнаті чулися два голоси, які матюкалися однією мовою. Байдак заскочив у кімнату — на підлозі лежав труп у німецькому есесівському камуфляжі, посеред кімнати каталися двоє, лаючись і намагаючись перерізати горлянки один одному блискучими фінками. Байдак, недовго думаючи, садонув прикладом автомата по потилиці верхнього в німецькому камуфляжі, ніж якого вже діставав до шиї сержанта Шевченка.
Сержант тяжко підвівся, незграбно підхопив автомат і, шкутильгаючи, побіг за Байдаком. Позаду вже чулися голоси чехів. Кілька куль свиснуло над головою лейтенанта. «Тільки б ці союзники нас тут не поклали,» — промайнула в голові думка. Тому залишалося бігти далі. Уздовж коридору валялися стоси паперу, перевернуті ящики, уламки меблів. Кілька разів лейтенант перечепився через мертві тіла в німецьких одностроях, у деяких на рукавах білили шеврони «РОА». Попереду почувся вибух ручної гранати, з новою силою затріскотіли автоматні та кулеметні черги. Лейтенант від цього гармидеру майже зовсім оглух, очі роз’їдав густий дим.
Але поступово картина бою прояснювалася. Кілька розвідників поливали вогнем коридор, у кінці якого у великому залі засіло кілька останніх оборонців.
— Патрони в них закінчуються, — радісно крикнув лейтенантові один з бійців.
— Давай гранати і вперед, — наказав Байдак.
Розвідники підскочили ще ближче, один з них немов спотикнувся і впав горілиць, на його лобі з’явилася цівка крові. «Відвоювався,» — якось відсторонено подумав старший лейтенант. У зал полетіли гранати. Розвідники, поливаючи все навколо автоматним вогнем, увірвалися до залу. Позаду вже чулися войовничі вигуки чеських повстанців.
«Здається, все,» — подумав Байдак.
Коли дим трохи розсіявся, старший лейтенант побачив кілька тіл. Один важко ворушився. Шевченко підійшов до пораненого власівця й короткою чергою розніс йому голову.
— Ти що робиш, сержанте! — несподівано для себе вигукнув Байдак. Розвідники здивовано озирнулися на лейтенанта.
— Хіба вперше, товаришу лейтенанте, — із якоюсь дитячою посмішкою відповів сержант.
Байдак стиха вилаявся і втомлено сів на дивом уцілілий диван. У залі вже товклися галасливі чехи. Лейтенант похмуро подивився на них і підвівся.
— Так, панове чехословаки, банк перебуває під охороною радянської армії, пізніше він буде переданий законному чехословацькому уряду, прошу залишити будинок.
Не слухаючи обурливі вигуки, старший лейтенант озирнувся на сімох уцілілих своїх бійців і наказав:
— Сидюк, Малихін, Коробов, Адоєв — прочесати будинок, потім занесете сюди наших убитих. Шевченко, Пугач, Летченко — нехай чехи допоможуть загасити вогонь — пожежі ще нам тут не вистачало, а потім охороняйте вхід до банку.
Солдати вирушили виконувати накази.
Пронизливо заверещала рація. Байдак підвівся і взяв слухавку, заздалегідь передчуваючи неприємну розмову з майором. Зі слухавки почулися обурливі вигуки, перемішані з лайкою. Лейтенант похитав головою й неспішно почав відповідати:
— Так, так, банк захопили, довелося вибивати — з десяток власівців і німців, полонених нема, загинули шофер, кулеметники і три розвідники… «Скаут»? Що «Скаут» — спалили з «Фаустпатрона»… Так що мені, фаустпатрони руками ловити?… Слухаю… за три години підійдуть, так… Охорону виставили… так точно…
Байдак кинув слухавку й сумно подивився у вікно. «Гарне місто Прага,» — промайнула в голові думка. Незважаючи на стовпи чорного диму й юрби озброєних людей, місто зберігало якийсь дивний непохитний спокій. Здавалося, його величі не можуть загрожувати ніякі війни, артилерійські обстріли чи танкові колони.
Лейтенант закинув за спину автомат і, намагаючись забути про обіцяний Черепахіним штрафбат за спалений «Скаут», вирушив оглянути банк, який найближчі три години до підходу смершевців перебував у його розпорядженні.
Будинок банку був, судячи з усього, досить давнім. Стіни прикрашені тяжкими барельєфами, і тільки деінде на них висіли обгорілі картини із нивами, що розквітали під сонцем чи то Чехословацької Республіки, чи то Третього Рейху.
Але не встиг старший лейтенант як слід оглянути поверх, як зі сходів, що вели до банківського сховища, почулися вигуки. Байдак схопив автомат і кинувся туди. Назустріч йому двоє розвідників тягнули молодого хлопця в цивільному — по обличчю його текла кров.
— Ховався у сховищі, мабуть, один із власівців або мародер! — крикнув розвідник.
— Без зброї був? — запитав Байдак.
— Може, десь кинув і переодягнутися встиг.
— Зачекай, зачекай, Малихін, зараз розберемося.
Лейтенант підійшов до хлопця. Обличчя його було розбите, швидше за все бійці погарячкували. Юнакові — років дев’ятнадцять-двадцять, не більше. Одягнений він був досить пристойно, як на воєнні часи. До грудей притискав невеликий чорний саквояж. «Мародер? Коли він уже встиг у сховище залізти, поки ми тут воювали?» — подумав лейтенант. Але на мародера хлопець аж ніяк не був схожим. Занадто перелякано дивилися його майже дитячі сині очі. Але тонкі пальці намертво вчепилися в потерту шкіру саквояжа.
Байдак спробував згадати кілька чеських слів. Хлопець перелякано мовчав, губи його тремтіли.
— Може, його прикладом тріснути, щоб розбалакався? — запропонував один з рядових.
— Не бийте мене, я не власівець, — запинаючись, сказав хлопець.
Розвідники запитально подивилися на лейтенанта. Байдак уважно глянув на юнака, потім наказав:
— Продовжуйте огляд, а я з ним сам побалакаю.
3
Відчував себе старший лейтенант Іван Байдак не те, щоб погано, але якась порожнеча, що завжди виникала в нього в душі після кожного бою, важким тягарем тиснула на мозок. Утім, старший лейтенант давно вже почав сумніватися — а чи є в нього взагалі душа? Занадто багато вже бачив у своєму житті й занадто багато вже встиг сам наробити. На війні доля розвідника коротка, а якщо якимось дивом затримується на цій грішній землі, то залишається йому тільки тягнути й тягнути на собі тягар і своїх, і чужих гріхів.