Волонтер
Шрифт:
Потім я завалився спати, бо ця ніч мені солодких снів аж ніяк не обіцяла. Прокинувся я близько сьомої години вечора. За вікном було світло, але вже поступово сутеніло. Щоб підняти тонус, я почав робити бойовий комплекс у-шу «Гарматні удари». Через якийсь час відчув, що залишки втоми та пиятики в моєму тілі кудись зникли, натомість сила енергії, породжена десятиріччями наполегливих тренувань, знову прокинулася.
Час було вирушати.
Я одягнув джинси, вельветову сорочку, у кишеню якої поклав документи і всі свої грошові заощадження — пару сотень гривень і п’ятсот доларів, трохи провагавшись, сунув у невеличку торбу на ремені свій старий «магнум-38» (щоправда, стріляв він тільки гумовими кулями).
Для порядку я присів біля порога й подивився на годинник — десята вечора. Усе — час, сурми заграли. Я підійшов до дверей і в ту ж мить пронизливо заверещав дверний дзвінок.
8
Стратегема «Красуня»
Спочатку я витягнув револьвер і звів курок, потім, сховавши револьвер за спину, подивився крізь вічко — коридор був темним. Дзвінок заверещав знов.
— Хто там? — обережно запитав я.
За дверима зависла тяжка тиша. Мені стало не по собі — занадто швидко вже розгорталися події. Раптом я зрозумів, що до цієї хвилини просто грався в пригоди. Відтепер пригоди почали гратися зі мною.
— Хто там? — знову обережно запитав я.
Знов мовчанка. Як не дивно — не відчував жодного хвилювання. Мабуть, тому, що розумів — якщо вже ти почав гру, то треба грати.
Раптом почув, як хтось обережно вставляє ключ до замка. Той клацнув, і двері почали відчинятися. Я відступив на два кроки вбік, стискуючи за спиною револьвер.
Двері відчинилися. На порозі стояла… Марина. У руках вона тримала торбу, з якою три дні тому вирушила до свого нового щастя.
Не знаю, що вона подумала, побачивши такий вираз мого обличчя. Кілька довгих секунд дивилися одне на одного. Очі її були заплакані, а в постаті відчувалася якась дитяча невпевненість і надія. За ці кілька секунд я спробував надати своїй фізіономії більш індиферентного виразу й непомітно запхати револьвер позаду за пояс.
— Любий, у мене залишився ключ від твоєї квартири, — ніяково промовила вона і знов замовкла, очікуючи на мою реакцію.
— Двері зачини, будь ласка, — єдине, що я спромігся сказати.
Марина прикрила двері й посміхнулася своєю найбільш небезпечною чарівною посмішкою, від якої жодне чоловіче серце не могло не розтанути.
— Милий, я так скучила за тобою, вибач, я зрозуміла, що у мене тільки ти, я так кохаю тебе, — з цими словами Марина простягнула руки й обійняла мене. Я спробував відвести їх, але вона вже повисла на мені й гаряче заговорила, цілуючи мене в обличчя:
— Вибач, вибач мені, це була дурна дитяча помста, але ти, ти все для мене, ми створені один для одного, я кохаю тебе, я хочу тебе.
Так, коли вона хотіла чогось добитися, вона завжди добивалася, але зараз ця чарівниця обрала не найкращий час. Мені знов згадалася ще одна цитата (здається, я взагалі розучився мислити без посилань): «Жінка як тінь — коли ти доганяєш її, вона від тебе тікає, коли ти тікаєш від неї — вона женеться за тобою».
Приблизно це я і промимрив, кволо намагаючись звільнитися від палких обіймів Марини.
— Ти не можеш так, ти завжди чинив правильно, ти можеш все зрозуміти, ти єдиний, хто мене розумів, — відразу перейшла в контрнаступ Марина. Тут сталося те, чому я намагався запобігти, вириваючись із усе тіснішого кола її рук. Її долоні намацали руків’я «магнуму», що стирчало у мене з-за пояса.
Марина відскочила і притиснулася спиною до дверей, на її обличчі з’явився вираз непідробного жаху:
— Ти хочеш мене вбити? — запитала вона. Урешті-решт це мене остаточно дістало.
— Аякже, — проричав я, намагаючись надати своєму голосу максимальну зловісність, — я збираюся тебе розстріляти гумовими кулями, потім розрізати пилкою, а потім розчинити у ванні з сірчаною кислотою.
— Як у фільмі про Нікіту? — машинально запитала вона, потім полегшено зітхнула. — Не лякай мене, любий, я і так, коли йшла до тебе, перелякалася.
— Що трапилося? — насторожився я.
— Та там, біля твого будинку, за рогом, стоїть якась дивна машина з вимкнутими фарами.
Так, справа набирала нових обертів — Марина стала ще однією фігурою цієї гри.
На своє щастя, Марина поки що цього не розуміла. Вона торкнулася моєї руки і, зазирнувши мені у вічі, запитала:
— Так ти вибачив мені?
Я мовчав, міркуючи над можливим подальшим розвитком подій. Поглянув на Марину — коротка спідничка, блузка з відвертим декольте, черевички на високих підборах. «Звідки ж ти на мою голову впала!» — у відчаї подумав я. Але вже треба було грати, враховуючи й цю нову діючу фігуру.
— Так, перевдягайся! — наказав я.
— Ти хотів сказати — роздягайся, — спробувала перейти на звичний грайливий тон Марина.
— Роби, що я кажу, — одягай джинси, кросівки, сорочку! Зараз ми звідси забираємося.
— Відпочивати?
— Так!
Марина радісно шугнула в кімнату.
Я обережно підійшов до вікна — подвір’я біля під’їзду було геть порожнє. Місяць яскраво освітлював високі тополі і старі обвалища, що вже починалися за дорогою навпроти.
Я сів на табурет біля дверей і перевірив шнурки на своїх кросівках.
— Скоро ти там? — крикнув я до кімнати, де продовжувала копирсатися Марина.
— Зараз, любий, — з-за дверей висунулася напівгола Марина, — почекай хвилину.
Розрахунок мій був простий: вийти з Мариною на вулицю, сісти на таксі, а там десь по дорозі вискочити серед будинків.
Але в мої плани знову втрутилися нові обставини. І, як завжди, ці обставини розпочалися з нового дзвінка у двері…