Волонтер
Шрифт:
Сергій затягнувся цигаркою і в його очах запалав уже забутий мною войовничий вогник. Я подався вперед — цікавість уже перекрила мої страхи.
— А знайшов досить цікаві папери і ще дещо. Повернувся додому й читав до ранку. Тільки відчув, що ці папери до справи додавати не варто. А вранці на службі мені й кажуть — усе, справу закривай, пиши звіт — нехай один з трупів буде цей пенсіонер, два інших бомжі безіменні. Заходжу я в свій кабінет і отримую відповідь на запит, що про цього Байдака до СБУ надіслав. А у відповіді написано, що такий і такий Байдак Іван Степанович, двадцять третього року народження тягнув строк за п’ятдесят восьмою статтею як контрреволюціонер, і загинув під час повстання в сибірському таборі в 1953 році. Посмертно був реабілітований у 1960 р. Так виходить, що цей чолов’яга встиг двічі загинути!
— Ну, якщо примудрився один раз воскреснути, може, і вдруге зможе. Слухай, а якщо це дійсно той самий каер або хтось інший, то як він зміг під своїм ім’ям на шахті працювати?
— Це не питання, працював він з 1954 року, а тоді ще шахти Донбасу відновлювали, нові відкривали, потреба в працездатних руках була, а тут ще Сталін помер, шахта периферійна, запросто міг проскочити, тут і так ледь не половина колишніх каторжан працювала. Так ось, прийшов я додому ввечері, а квартиру мою хтось потрусив добряче, добре, що я за своєю звичкою важливі речі вдома не залишаю й документи, що в цього Байдака знайшов, уранці по дорозі на службу в надійне місце відправив. З того часу почав відчувати, що мене пасти почали і до того ж досить нахабно. А тиждень тому підкатують до мене двоє, одягнуті так офіційно і, не представляючись, запитують — а чи не знайшли ви в будинку Івана Степановича Байдака якісь цікаві документи? Ну я їх, зрозуміло, послав подалі, тобто до себе на службу, мовляв, у справі все записано. Відчув я, що не прості хлопці за мною стежити почали.
— А хто це може бути, есбеушники? — запитав я.
Сергій знизав плечима:
— Хто його знає, в усякому разі професійно стежили…
— А ти не думаєш, що вони й зараз нас випасають?
— Зараз ні, думаю. Я їх за цей тиждень задовбав — навмисно ледь не з сотнею народу зустрівся, до того ж вони ще не впевнені, чи знайшов я те, що їм потрібно. У всякому випадку — шукають ретельно, я дізнався: хату хтось купив і зараз перебудовує, якщо я правильно думаю, не стільки перебудовує, скільки схованку шукає. От якщо її знайдуть і побачать, що вона порожня, ось тоді мені непереливки буде.
Сергій замовк і в його очах знов майнув страх.
Я замислився — розуміння того, що я потрапив до якоїсь загадкової і вкрай цікавої (ще й небезпечної) історії, породжувало в моїй душі азарт і водночас досить обґрунтоване занепокоєння.
— А що ж там за папери були, у цього Байдака?
— Сам дізнаєшся.
— Яким чином? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися, нащо я знадобився своєму товаришу.
— Зі мною нічого не трапиться, поки вони шукають документи, тому я думаю, що найкраще буде передати ці документи тобі. Є ще одне міркування, мабуть, набагато більш важливе.
— …?
— Розумію, ти думаєш, нехай і далі собі лежать у цій схованці, так тобі спокійніше буде — і я не я, і хата не моя.
— Авжеж.
— Так ось, — Сергій нахилився ще ближче до мене, — те, що є серед цих документів, має знати ще хтось, вони не повинні зникнути разом зі мною. Підозрюю, що далеко не все так просто, я туди ще дещо поклав, деякі фотки з місця вибуху… а головне, ти саме та людина, яка повинна знати все, думаю, що ти зможеш дати раду цій справі. Ти ще хист до авантюр не втратив? — Сергій досить різко ткнув кулаком у моє плече. Автоматично я відвів його удар м’яким блоком.
— Ну ось, — він задоволено хмикнув, — бачу, що не кидаєш свої вправи.
— А що мені залишається? Книги та у-шу.
— Еге ж, були часи! — з ностальгією зітхнув Сергій, мабуть, згадавши наші заняття в секції. — А з жінками як?
Я знов пригадав Марину, але ця згадка вже не принесла мені болю.
— Та ніяк, — махнув рукою. — Не витримують того, що я вічно перебуваю у світі своїх книг та Тайзі-цюань. Ну, усе на краще, нарешті заживу життям просвітленого даоса.
Тут я згадав про пропозицію Сергія і подумав, що найближчим часом мені таке щастя не світить. Я вже хотів сказати, що кілька днів подумаю, чи мені погоджуватися, чи ні. Але Сергій знов заговорив, тепер про місце, де були заховані документи. Я мовчки слухав і розумів, що в цій історії став невід’ємним персонажем.
Закінчивши розповідь, Сергій підвівся і простягнув мені руку:
— Сподіваюся, зустрінемося, — промовив він і посміхнувся, але мені здалося, що посмішка в нього вийшла досить невпевнена…
7
Як можна потрапити в пастку
Я сидів удома й намагався осмислити — у яку історію втрапив і які наслідки можуть з цього вийти. Нарешті до мене дійшло, що ця історія тільки починається, а як воно далі вийде — час покаже. Принаймні, як казав один французький артилерійський капітан: «Головне розпочати битву, а там буде видно». Тут я подумав, що вже не згадую Марину. Це мене неабияк утішило. «Усе дійсне — розумне,» — згадався мені ще один вислів. Тепер треба було подумати, як діяти далі. За документами я зібрався йти, не гаючи часу, уже сьогодні ввечері. А поки необхідно було навести хоча б якийсь лад у кімнаті. Часу в мене було досить.
Жив я на відсотки, що отримував з порівняно невеликої суми, досить вдало вкладеної в одну прибуткову справу. Це дозволяло мені себе занадто не обтяжувати роботою й тільки для душі почитувати на півставки лекції в одному приватному вузі. А тут дівчина, з якою я досить непогано прожив останні півроку, несподівано для мене подалася шукати долі з іншим, і тому я вже відчував, що важкі брами знову впали й широкі шляхи пролягли для мене по всьому неосяжному Всесвіті.
Поступово в голові склався план — увечері вирушити до місця, де, за словами Сергія, були заховані таємничі документи, а потім упасти подалі, десь на дно, і спробувати спокійно розібратися, у чому ж полягає ця справа. Десь у глибині душі сподівався, що весь цей трилер виник завдяки гіпертрофованій затурканості Сергія. «Попрацює людина в міліції, з нею й не таке може трапитися», — намагався втішити себе, збираючи речі. Свого часу довелося багато поблукати по світу, тому збори в мене були недовгі. Тепер треба було подумати про певну конспірацію, про всяк випадок я виходив з найгіршого варіанту: якщо за Сергієм дійсно стежили й бачили нашу зустріч, то, можливо, за мною вже стежать. Звісно, поки ще не цілодобово, тому краще буде податися з хати пізніше, уночі. Я не був упевнений, чи не прослуховується мій домашній телефон, тому почав телефонувати своїм знайомим, розповідаючи, які в мене плани на завтра (зрозуміло, вони не мали нічого спільного з моїми справжніми задумами), на це пішло майже дві години.
Розрахунки були досить прості. Жив я на околиці міста, відразу за моїм будинком починалися старі гаражі та уламки потрощених будинків колишнього шахтарського селища, а за ними розташовувався досить густий ліс, який чомусь називався парком. Саме в цьому лісі й заховав документи Сергій. Я подумав, що він передбачив мій план, тому й вибрав для схованки саме це місце. Я розрахував: заберу документи, вийду через ліс на об’їзний шлях, там, якщо пощастить, зловлю таксі або маршрутку до найближчої приміської станції, а тоді — шукай вітру в полі!