Волонтер
Шрифт:
…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.
На долоні його лежав бронзовий медальйон — золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…
4
Україна, наш час
Мисливець за минулим
Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам
Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті — спогади і щоденники. Історія — ця хитра дівуля — морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, — мешканців двадцять першого сторіччя.
З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?
А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…
Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі — телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння — у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник — спадок від своєї колишньої дружини — заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…
Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу буцімто неврівноваженості мого характеру. Потрощений телефон, клянучи свою схильність до суперечок, я потім перемотав скотчем, і він, попри мої сподівання, запрацював. Хіба що до дзеленчання його, яке вже саме по собі вводило мене в стан глибокого й безнадійного песимізму, додалися якісь мстиві і пронизливі інтонації, немов телефон уже років десять тому присягнувся доносити до мене виключно неприємні повідомлення і зловтішно попереджував мене, що нічого доброго я в рурі не почую. Здебільшого він не помилявся…
Я закліпав очима, потягнувся до слухавки, згадав, що не пам’ятаю жодних обставин свого повернення додому минулого вечора, і відразу зрозумів, як мені погано. Безнадійно підняв трубку, сумніваючись, чи зможу щось почути крізь дзвін, який, вдало копіюючи нескінченний свист падіння нутрощів тяжких бомбардувальників, заповнював порожнечу моїх думок. Крізь цю кляту сирену
— Доброго ранку, старий, треба терміново зустрітися.
Спробував згадати, чи є в мене плани на вечір, або чи є в мене будь-які плани взагалі. Голова, тяжко спокутуючи вчорашнє, відмовлялася надавати будь-яку інформацію.
Здавалося, що в мене між вилицями тупоче невеличкий динозавр і з кантівською послідовністю намагається пробити тараном мій бідолашний череп. Я притиснув долоню до правої вилиці, через яку саме в цей час мав бути найбільш потужний вибух болю, і жалібно прошипів:
— Вибач, друже, але навряд чи я зможу до вечора оклигати.
Та голос Сергія більш поблажливим не став.
— Слухай, здається, я знайшов для тебе дещо цікаве, і мені вкрай потрібно з тобою переговорити.
У його словах відчув занепокоєння. Позіхнувши, промимрив:
— Добре, години через півтори. Згода?
— Бажано було б раніше… Та що з тобою зробиш, я навіть через слухавку перегар чую. Коротше, через півтори години в центрі, кав’ярню «Верона», напевно, знаєш? Там поблизу сквер. Тільки не запізнюйся.
Я кволо буркнув і поклав трубку. Робота слідчим таки далася Сергію взнаки, хоча б у командирських інтонаціях голосу. Ось так завжди — у когось виникають якісь проблеми, і ти обов’язково повинен прокидатися, збирати по атомах свій розшарпаний організм і плентатися невідомо куди й невідомо нащо. Отаке: рік не бачилися, і ось закортіло йому побалакати зі мною в такий час, коли я до балачок був аж ніяк не годен.
Я сів на ліжко і спробував згадати — а чого це я, власне, так учора нарізався? Але від того що я згадав, мені краще не стало, навпаки, знову захотілося впасти в провалля безпам’яття.
Саме так, три дні тому мене покинула Марина… І я два дні марно намагався затопити горілкою своє кохання. Але, знов відчувши тяжку порожнечу в душі, зрозумів, що мені це не вдалося. Клянучи свою душевну нестійкість, я поплентався приймати душ. Ось тобі і всі дзенівські техніки збереження душевного спокою, думав я — як припече, то тільки горілка в пригоді стає. І то не завжди…
Через годину я вже сидів на лавці у сквері, неподалік від «Верони», кволо клянучи горілку, зрадливих жінок, Сергія, якому чомусь терміново забажалося висмикнути мене зі стану тимчасової нірвани, а також свою звичку завжди з’являтися на зустрічі на півгодини раніше домовленого терміну.
Сліпуче травневе сонце аж ніяк не зважало на мій похмільний синдром, а цитрамон ще й не думав починати свою рятівну діяльність. Повз мене кудись прямували юрби людей, і я із легкою заздрістю споглядав їх самовдоволені обличчя, явно зорієнтовані весело провести недільний день. Єдине, від чого мене починало нудити, так це від закоханих парочок. Але вголос своє співчуття чоловікам я не висловлював, адже нещодавно був сам таким ідіотом, якому ввижалося, що світ належить саме йому, а кохана дівчина поруч — і поготів. Що стосується самітних дівчат, які поодинці і зграйками хижо курсували сквером, маскуючи свою цікавість до самотнього чоловіка, то тут, я сподіваюся, на моєму обличчі з’являвся зловтішний вираз, який промовляв — шукайте, шукайте собі інших йолопів, я вже достатньо наловився на ваші короткі спідниці, топіки, макіяжі та розпатякування про свою беззахисність і потребу в надійному супутникові життя, якому, зрозуміло ж, вірна Киркея буде відданою до сирої могили… Раптом я зі здивуванням відчув, що несамовита чорна туга, яка жерла мене три дні, поступово зникає разом із похмільними симптомами. Трохи за інерцією останніх двох днів я вже задумався, а чи не продовжити мені свою алкоголетерапію до переможного завершення, як з-за рогу найближчого будинку з’явився Сергій.
5
Шаолінське братерство
З Сергієм ми познайомилися років п’ятнадцять тому — разом ходили в секцію у-шу.
Тоді, у передостанні радянські часи наприкінці вісімдесятих, карате ще було під забороною, і тому, користуючись ліберальними вигинами партійного керівництва, немов гриби після дощу, рясно почали з’являтися секції з екзотичними й таємничими назвами «Кун-фу», «Тайзі-цюань», «Шаолінське кемпо», у яких обіцяли за кілька місяців зробити адепта непереможним і втаємниченим у всі секрети Сходу. Але я, тоді ще студент-випускник університету, досить скептично ставився й до цих секцій, і до всіх східних таємниць. Я був упевнений, що і в Європі достатньо вистачить на мій вік нерозкритих скарбів духовних, а що стосується бойових мистецтв, то чотири роки занять тяжкою атлетикою встигли сформувати мою самоповагу до власних м’язів і їх могутності.