Волонтер
Шрифт:
А загнали мене до секції дві обставини. Уже набагато пізніше я зрозумів, якщо доля й викидає різні вибрики, то варто бути мудрим і йти за її вказівками та натяками. Тоді ж я, щоправда, був переконаним волюнтаристом з елементами анархізму (навіть нелегально писав дослідження про батька Махна), але фортуна своїми незрозумілими розрахунками занадто вперто спрямовувала мене на свої таємничі шляхи.
По-перше, виявилося, що в моєї подружки Аліни (фізичний факультет, І курс) є ще один бой-френд, який намагається з’ясувати, що то за історик Павло крутить роман із його подружкою. Як я дізнався, бой-френд був досить рішучий і мав багато рішучих друзів. До того ж, мої надії на те, що вміння штовхати штангу вагою в центнер може захистити у всіх екстремальних випадках, значною мірою підірвав досить дружній двобій з однокурсником-боксером, під час якого друзяка, граючись відправив мене у нокаут. Це примусило мене затриматися перед оголошенням, що висіло у вестибюлі університету і пропонувало записатися у секцію у-шу.
По-друге, якось випадково потрапив я до відеосалону, яких на той час чимало повідкривалося в нашому місті. Вибір був, як годиться, стандартний — на першому сеансі йшов гонконгівський бойовик типу «кун-фу», потім карколомний блокбастер із непереможними Шварценеггером або Сталлоне, а на «десерт» — еротика або фільм жахів. Ось мене доля й занесла на фільм з гонконгівськими кунфуїстами. Зачарований, я дивився на дивовижні викрутаси, що виробляли актори, досить суворо з’ясовуючи між собою питання, чий же стиль кращий. Те, що я побачив, примусило мене з годину зачаровано проблукати по місту. Незнаний до того світ раптом захопив мене, і я відчував, що чим далі, тим більше він буде мене поглинати. Тому я наступного дня вирушив записуватися в секцію із загадковою назвою «Тайзі-цюань».
Перші заняття з у-шу мене трохи розчарували. Тоді я ще не розумів, як мені пощастило з сенсеєм, але спочатку було невтямки, нащо кілька місяців вчитися правильно дихати, стояти в незручних стійках і робити вкрай повільні рухи, що аж ніяк не нагадували хвацькі стрибки і блискавичні прийоми кіношних шаолінських монахів. Утім, заняття в секції вирішили назріваючий конфлікт з моїми конкурентами. Одного разу, поки я був на тренуванні, до моєї кімнати в гуртожитку заявився з відверто войовничими намірами хлопчина. Номер моєї кімнати він знав і знав, як мене звуть, але не знав, що мого сусіда звали теж Павло. На відміну від мене, сусід мій мав зріст набагато вище середнього (2 м 5см) і важив чимало. На запитання: «Ти Павло?» — мій сусід відповів, що він Павло й до того ж не любить, коли невідомо хто заважає йому готуватися до іспитів.
Порівнявши шанси, суперник вирішив дійсно не заважати людині готуватися до сесії і поспіхом ретирувався. А я в цей час спокійно займався дихальними вправами на тренуванні. Так, сам того не відаючи, отримав свою першу перемогу.
Ось у цій секції ми з Сергієм і познайомилися. Він на кілька років старший за мене, встиг відслужити у війську й закінчував школу міліції. Хлопець він був досить статечний, цікавився історією, вже кілька років займався східними єдиноборствами й ми з ним щиро заприятелювали.
Треба додати, що через рік секція наша закрилася, я закінчив університет і пустився бурхливими життєвими хвилями, щоправда, у полон східних єдиноборств потрапив назавжди, але це вже зовсім інша історія. Сергій пішов працювати в міліцію слідчим, займався особливо важливими справами, і спочатку кар’єра його йшла непогано, але в останні роки у нього почалися якісь непорозуміння з новим керівництвом і бачилися ми вже з ним не так часто, як раніше. Пройшов рік, і ми з ним зустрілися знов. Тільки відчув я, що нічого доброго мені ця зустріч не принесе.
Виявилося, що я не дуже помилявся, точніше, я навіть уявити не міг, до чого призведе ця зустріч.
6
Вибух у шурфі
«Що ж могло такого трапитися?» — замислився я, споглядаючи, як до мене наближається Сергій. Уже здалека було видно, наскільки він змінився — кудись щезла колишня впевнена хода, від постаті віяло якоюсь хворобливою напруженістю. Сергій нервово потиснув мені руку. Я відразу звернув увагу на його погляд — особливий погляд вовка, що потрапив у пастку.
Ми зайшли в кав’ярню, Сергій замовив горілки, я з жахом відмовився й вирішив зупинитися на пиві. Мовчки випили.
— Мобілка з тобою? — нарешті порушив мовчанку приятель. Я здивовано подивився на нього.
— Витягни сім-карту, — коротко сказав Сергій.
Я знизав плечима й невміло почав колупатися в кришці свого мобільного телефону. Сергій мовчки дочекався, поки я закінчив цю справу, і закурив цигарку, а на мій здивований погляд сухо промовив:
— Про всяк випадок — можуть прослуховувати. — Здається, його нервова напруженість почала передаватися й мені. Знову запала мовчанка.
— Ти нарешті скажеш, що трапилося? — трохи роздратовано сказав я.
Сергій з-під лоба подивився на мене, потім знов запалив цигарку.
— Слухай, старий, — нарешті промовив він, — здається, я вляпався в досить неприємну історію.
— Уважно слухаю, — відсторонено сказав я. Неприємне почуття того, що я встряю в небажану ситуацію, посилювалося в мені з кожною хвилиною. «Скільки ж можна! Спочатку кохана дівчина промінює мене на якогось хлюща в „мерседесі“, а тепер напівзабутий друг намагається звалити на мене свої проблеми!» — з розпачем подумав я.
— Вибач, що звертаюся до тебе, але іншого виходу в мене немає. Знаєш, з часом починаєш розуміти, нащо по-справжньому потрібен друг… у мене є тільки один друг, і цей друг, — ти, — немовби читаючи мої думки, промовив Сергій.
— І чим я тобі можу допомогти? Що у тебе за неприємності? — обережно запитав я. Сергій опустив голову, і я помітив, що його рука з цигаркою тремтить. Раптом мені стало соромно за себе. Я зрозумів тоскну самотність свого друга і його відчай.
— Добре, друже, кажи, чим зможу — допоможу, — намагаючись максимально пом’якшити свій голос, промовив я.
Сергій озирнувся довкола й тихо, так тихо, що я ледве чув його голос, почав розповідати:
— Пару місяців тому кинули мене на одну справу. Мені вже давно одні «висяки» чіпляють. Ну, сам знаєш, що таке «висяк» — труп є, а жодних зачіпок, щоб справу розплутати, немає. А тут взагалі муть якась — коротко кажучи, на пустоші за Грушівкою якийсь дивний вибух стався, у закинутому шахтному шурфі. Почали розбиратися: шурф закинутий і, як годиться, затоплений, вибух сам по собі не міг статися. Полізли рятівники з’ясовувати, що ж там сталося — виявилося, що там один штрек відходив — і щось на зразок печери. У тій печері й вибухнуло. Більшу частину печери вибух завалив, трохи покопали — знайшли обгорілу людську руку, покопали далі — шматки людського тіла. Виявилося, що там троє людей загинули, наскільки можна було по кінцівках порахувати. Справу й закрити можна було б — мовляв, троє полізли ліве вугілля довбати, але ж треба було трупи, тобто те, що від них залишилося, ідентифікувати, до того ж, де ці «шахтарі» могли б вибухівку дістати. Ось я цією справою і зайнявся. Але так старанно зайнявся, що зараз і сам не радий. Коротко кажучи, в усі подробиці тебе вводити не буду — часу немає й тобі це знати не обов’язково. Скажу тільки, що почали ми перевіряти, хто з тої Грушівки щез. Виявилося, що якраз напередодні вибуху пропав один пенсіонер, такий собі Іван Степанович Байдак. Працював він до пенсії гірничим інженером, а останні десять років жив собі тихо у Грушівці. Ось підозра з’явилася, що він один з тих мертвяків, що хотіли собі вугілля на дурняк нарубати. Але в мене вже тоді думки виникли — пенсія була в нього непогана, будинок пристойний — нащо це йому було в той покинутий штрек лізти? До речі, у самому будинку дідугана я знайшов досить цікаву бібліотеку — і більшість книг була з історії та культури Сходу, головним чином Китаю. Половина книг іноземними мовами. Тут я ще більше зацікавився. Прийшов до цього будинку якось увечері та без свідків зробив повторний обшук. Знайшов одну хитру схованку, досить професійно, до речі, зроблену, але в мене на схованки чуйка досить сильна… Знаєш, що я там знайшов?