Волонтер
Шрифт:
— Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше… — утрутився в розмову лікар Щаденко.
— Що ж не зрозуміло? — історик N повільно випив вино й заплющив очі, потім поставив келих на стіл і трохи рвучко нахилився до співрозмовників. — Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна..
— Ну так що? — запитав лікар.
— У тому то і вся справа — у тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку й кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки, і це все для неї відбувається в якомусь віртуально-книжковому просторі. Коротше — що було, те загуло.
— А хіба не так? Усе тече, усе змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, — не вгамовувався Щаденко.
— Не влізеш… — саркастично вимовив історик N і задумливо покрутив порожньою пляшкою. — Тут хоча б взагалі з неї вилізти.
— Що там! Треба жити сьогоденням, а історія так собі — Палп Фікшн, — безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоу-мейкера Ед Ребров. — А щодо війн чи революцій народна мудрість узагалі каже — «Врем’я таке було».
Історик N, який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив:
— Народна мудрість… Народна мудрість… Народна лоботомія це, а не народна мудрість!
Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілізував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку й доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією піддав куті меду:
— Ну то добре, ми ж розуміємо — причинно-наслідкові звязки, пам’ять про минуле, формування історичної свідомості й таке інше…
— Ні чорта ми не розуміємо! — раптово вибухнув від цих слів історик N, який весь цей час про щось напружено думав. — Невже ви не розумієте, що все минуле тільки починається?!
Товариство завмерло, а лікар Щаденко замислено глянув на повну чарку історика.
Розмова далі не в’язалася. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було якось ніяково — може, від того, що весь час історик N попри свою колишню товариську й веселу вдачу зберігав вперту мовчанку й зосереджено розглядав спалахи електричного каміну. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають у якихось далеких і потойбічних світах. Раніше за всі п’ятнадцять років нашої щирої дружби я ніколи не бачив його таким.
Невдовзі компанія почала розходитися. Історик N збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але історик N ніяк на них не відреагував, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком.
На вулиці м’яко падав сніг. Ми розпрощалися й розбрелися засніженими вулицями. Трамвайна зупинка, де я мав шанс дочекатися чергового транспорту, була за три квартали. Я вже майже дійшов до неї, як дивний неспокій примусив мене розвернутися, і я швидко пішов навздогін історикові N. Причиною того, мабуть, була його остання загадкова теза. Через п’ять хвилин я побачив темну постать, що повільно шкандибала по напівзаметеному тротуарі вздовж широкої центральної вулиці. Була досить пізня година — випадкові машини зі сліпучими фарами проносилися крізь лапатий сніг, що все густіше валив з темних небес. Дивно було споглядати трохи згорблену поставу мого старого друга. Історик N зупинився — спалахнув вогник запальнички. Вітер кілька разів гасив її, але історик N мав досить уперту вдачу й невдовзі побрів далі вже із запаленою цигаркою, немов Діоген із ліхтарем.
Я наздогнав його й необачливо ляснув по плечах. Через мить на моєму горлі опинилася холодна п’ятірня, а перед обличчям загойдався занесений для нокауту кулак. Через мить історик N ввічливо і трохи зніяковіло витрушував від снігу моє пальто:
— Ну, попереджати треба, узагалі.
— Не знаю, який з тебе історик, а от каратист в тобі дійсно пропадає… — пробурмотів я, вочевидь, шкодуючи про свою непомірну цікавість.
—
— А чи не здається тобі, друже, що ти за осінь… м’яко кажучи, трохи змінився? — обережно запитав я.
Історик N зітхнув і запропонував:
— Я знаю тут досить пристойну пивничку… Сподіваюся, вона ще не зачинилася…
За якихось п’ять хвилин ми сиділи в пивниці із досить сумною репутацією, і історик N почав свою розповідь:
— Мабуть, ти єдиний вважаєш, що зміни, які відбулися в моєму характері, не пов’язані з моїми сімейними проблемами, — історик N шкрябнув п’ятірнею по неголеному підборіддю і продовжив, — хоча те, про що я хочу зараз розповісти тобі, почалося саме із тих проблем. Як ти пам’ятаєш, у моєму родинному житті цим літом сталися певні зміни, які, утім, до цієї розповіді мають тільки опосередковане відношення. Коротко кажучи, я опинився тоді в повній самоті й вирішив податися кудись світ за очі, виходячи із мудрої поради, мовляв, дев’яносто відсотків проблем із часом вирішаться самі собою, а решту вирішити взагалі неможливо. Так чи інакше, але я взяв відпустку й гайнув до одного свого друга, що мешкав і охороняв порядок у одному з невеликих наддніпрянських містечок.
Товариш мій працював інспектором карного розшуку. Більше за все він нагадував мені шерифа часів Дикого Заходу. Містечко було невелике, і коли він їхав на своїй машині його вузькими вулицями, усі злочинці тікали світ за очі. Варто нам було проїхати кілька кварталів, як він встигав розкрити парочку квартирних крадіжок і запобігти скоєнню ще безлічі злочинів. Шериф, як я його подумки й називав, був міцної статури й мав могутні кулаки, цілком здатні на тайсонівський нокаут. Козацька вдача його сприяла нашому довгому та щирому приятелюванню. До себе в гості він запрошував мене вже давно, і, зважаючи на те, що саме центральна Україна залишилася для мене терра інкогніта, я вирішив провести частину своєї відпустки у його затишному містечку. За кілька днів ми випили незліченну кількість пива й обговорили всі деталі нелегкої служби Шерифа. Але більшість часу я проводив на самоті. Поки мій господар розплутував чергові злочини, я тинявся сосновим лісом поблизу його дачі або ходив на берег великого дніпровського водосховища, щоб посидіти із обов’язковими вудками й поміркувати над вибриками непевної долі українського історика. Утім, моя самотність продовжувалася недовго.
За нелегку справу покращення мого самопочуття взявся батько Шерифа — Степанович. Старий належав до породи класичних українців-наддніпрянців. Був приземкуватий і кремезний, із довгими козацькими вусами, засмаглим обличчям і широкою козацькою вдачею. Зрозуміло, що Степанович багато поїздив, багато побачив, усе вмів робити, любив співати й чудово грав на гармошці. Я, наскільки ти знаєш, завжди люблю поспілкуватися із бувалими людьми, а зі Степановичем ми добре заприятелювали й були задоволені взаємним товариством. Я сам, немов знов повернувся в далекі часи дитинства із рибальством і теплим селянським небом. Відчувши мою схильність до ностальгії, Степанович запропонував мені покинути містечко й вирушити разом із ним на кілька днів у село до родичів. Так я опинився у місці, де все і трапилося…
13
Історик N замовк, поринувши кудись подумки. Пивничка звично вирувала, і її відвідувачі вже дійшли стадії своєї суєтної і закуреної нірвани…
— Так ось, — історик N запалив цигарку, але так і тримав її в руках, жодного разу не затягнувшись, — Степанович і я приїхали до родичів Шерифа, які були представниками сучасної селянської буржуазії, тобто мали свій магазинчик-добудову біля хати, попри всі рішучі ліві погляди, що черговий раз переконало мене, що буття не завжди визначає свідомість.