Волонтер
Шрифт:
Один з охоронців напрочуд легко відкрив ґрати і включив ліхтарик:
— Сюди, — махнув він нам рукою.
Я на мить завагався. Охоронець підійшов до мене — обличчя його було напружене, страх, причина якого була поки що не зрозуміла, а від того ще більш відчутний, здавалося, передавався всім навкруги.
— Давай, не вагайся, — з цими словами «цербер» поклав мені руку на плече. Я вже зібрався зробити перший крок, як охоронець застиг на місці й почав повільно опускатися на землю — на грудях у нього з’явилася червона цятка, поступово розпливаючись плямою крові.
20
Поки
Я схопив Марину за руку і впав разом з нею на землю. Охоронці попадали поруч, у їх руках була зброя. Але навколо стояла тиша. Пройшло кілька хвилин. Один з охоронців витягнув мобільний телефон, але навіть не встиг натиснути на кнопку. Голова його тіпнулася, і він завмер.
Мені пригадалася стара китайська стратегема, яку інтерпретував приблизно так: «Поки між собою б’ються тигр та дракон, мавпі краще подивитися на цей бій з іншого берега».
Тому, не довго вагаючись, схопив Марину за руку й потягнув до чорного провалля. Зрозуміло, що краще було б гайнути кудись удалечінь за терикони, але виходи на простір прикривали охоронці. До того ж, підставлятися під кулі невідомого снайпера в мене жодного бажання не виникало.
Ми підповзли до входу в шурф, я відчув під ногою сходинки, і ми, сподіваюся, нечутно, сковзнули вниз.
— Тихо, ані пискни мені, — прошепотів я Марині, і ми почали спускатися, кожну мить ризикуючи зірватися й полетіти в похмуру безодню. За якийсь час я озирнувся — малого шматка зоряного неба позаду вже не було видно.
Легені стиснула холодна сирість. Я йшов попереду дівчини, обережно намацуючи підошвами нові й нові сходини — здавалося, вони ніколи не закінчаться. Але вже через пару десятків кроків я відчув, що ступив на рівну поверхню. Обняв Марину за талію — мені здалося, що вона ось-ось може знепритомніти, — і повів її далі довгим, вузьким штреком. Розраховував пересидіти в темряві якомога більше часу, поки всі ці божевільні перестріляють один одного. З іншого ж боку, я боявся заблукати — легенди про таких загублених у забутих шахтах я чув з дитинства.
Ми зупинилися — відчувся легкий сирий продув. Якщо мої висновки були правильні, попереду мав бути ще один тунель. Найрозумнішим в цій ситуації було, на мою думку, причаїтися в якійсь ніші і припинити блукати далі. Що я і зробив. Намацав руками якусь брилу, за якою було щось на зразок невеликого гроту, завів туди Марину, скинув з себе куртку й постелив на кам’янисту підлогу.
— Сідай, — коротко наказав я дівчині, а сам застиг, напружено дослухаючись до тяжкої тиші.
Чомусь мені згадалися розповіді про злого демона, що жив у шахтах, — Шубша. Я спробував відігнати ці думки, але на зміну їм прийшов ще один спогад. Колись я мандрував Карпатами, і один старий гуцул розповідав про Довбуша (ро речі, там усі старі гуцули, як я помітив, розповідають про Довбуша). Так ось, той старий розповідав мені, як опришки ховалися в печерах. «Найстрашніше, — казав він, — це тиша, два дні — і можна збожеволіти».
Зараз тиша була приголомшлива, але до неї з новою силою додавалося відчуття, яке я помітив ще на поверхні, відчуття наближення злої,
Раптом почулися тихі кроки, і вдалині зблиснуло світло ліхтарика.
Хтось наближався до нас.
Я спробував максимально розслабити м’язи, хоча це було зробити дуже важко — вологе холодне повітря вже примусило мене добряче змерзнути. Тоді обережно вивільнив долоні з рук Марини й зігнувся, готуючись до стрибка.
Кроки наближалися, я побачив промінь, що пробивався крізь густий пил. Сподівався, що людина пройде повз нас. Так би, можливо, і сталося, але в цю мить (а коли ж іще, як не зараз?!) Марина чхнула.
Людина, що стояла в якихось трьох кроках від мене, різко повернулася. Я вискочив йому назустріч, викинувши вперед руки. Ліва рука наштовхнулася на сталевий ствол автомата. Я вчепився у ствол і різко розвернувся вбік. Черга над моєю головою не зачепила мене, але на деякий час зробила глухим. Ліхтарик упав на підлогу… Утримуючи чужий ствол рукою, я щосили рубонув ребром правої долоні в горло нападника. Він коротко захрипів і повільно сповз додолу. Я забрав автомат, схопив ліхтарик з підлоги, висмикнув зі схованки Марину, і ми побігли вперед…
Позаду почулися голоси, я обернувся, присів на коліно й пустив навмання коротку чергу. Потім ми знову бігли, чіпляючись за гострі виступи стіни.
«Шахта має бути затопленою,» — раптом зблиснула думка в мене в голові. Але роздумувати далі часу не було. Захлинаючись від бігу й густого пилу, ми знов завернули в якийсь штрек. Здається, нам вдалося відірватися від гонитви. Під ногами валялися наче уламки крокв та іншого гірничого мотлоху. Ми навмання зробили ще один поворот і застигли: перед нами відкрилася велика печера — мабуть, колись початий та не прорубаний штрек.
Печеру освітлювало м’яке полум’я від трьох смолоскипів, прикріплених до стіни. Але найбільше мене вразили написи на стінах — численні ієрогліфи та гексаграми. На протилежній від нас стіні було накреслене велике коло, що складалося з орнаментів, які я бачив на китайському медальйоні. Під стіною лежав великий пензель, а поряд з ним валіза з двома великими срібними дзвонами й ваза з якоюсь темною фарбою. Мені здалося, що я опинився в останньому розділі рукопису таємничого осавула. Усе було як тоді, в Маньчжурії. Тільки ось біля стіни сидів сивий чоловік, на колінах якого я помітив снайперську гвинтівку. Я механічно пересмикнув затвором автомата.
— Доброї ночі, — втомлено сказав чоловік. Я зустрівся поглядом із його очима і зрозумів, що не зможу натиснути на гачок.
— Я знаю, хто ви, — ледь зміг промовити я.
21
Хто сьогодні має вмерти, або
Що може розповісти двічі воскреслий
Чоловік уважно дивився на мене. Я добре бачив його сині очі, які не змогли зачепити ні час, ні жорстке життя. Сиве волосся спадало йому на високе чоло. Обличчя нагадувало мармурові обриси давно забутих римських імператорів, полководців та тираноборців.