Волонтер
Шрифт:
— Ти програєш, — напрочуд спокійно навіть для себе сказав я. — Ти почав грати не в ті ігри. Могутності схотілося?
Кілька його ударів я прийняв на жорсткі блоки, але він устиг мене полоснути по ліктю своєю зброєю. Та ближній бій Сергій ніколи не витримував. Коли його кулак з блискучим лезом знов пронісся над моєю головою, я встиг перехопити його. Рука Сергія зігнулася, лезо зблиснуло біля його горлянки, він захрипів і впав навколішки. Зброя його впала перед ним. Я підняв її. Це був уже знайомий мені китайський медальйон. Другий він ще продовжував стискувати в долоні.
Тільки зараз я зрозумів, наскільки вони гострі.
— Збирайся, Марино, треба звідси йти, — я підняв дівчину, і ми пішли у глибину балки, що темніла за териконом…
Десь з боку траси вже блимали, наближаючись, вогники пожежних машин…
Епілог
Що розповідати далі? Довгий час я намагався забути цю історію. Квартиру свою в центрі міста я продав і купив собі невеликий будинок в одному із тихих центрально-українських містечок. Навколо пролягають степи. Вони дихають спокоєм і тишею. Щоправда, я багато читаю і тренуюся. Час летить непомітно.
Я цілком задоволений своїм життям. І немовби все добре, якби не сни. У них я дуже виразно бачу свою кімнату й кут навпроти мого ліжка — між стелею та стінами… я відчуваю наближення жаху, і коли жах стає нестерпним, кут розкривається і в проваллі виникає чорна тінь, що крутиться по колу, стрімко наближаючись до мене. Тоді я прокидаюся й довго дивлюся в цей кут. Потім я курю і споглядаю зоряне небо у вікні. Боюся, що одного разу не встигну прокинутися… Тому посилено вивчаю китайську мову, систему гексаграм і східну астрологію, перечитую свої записи та креслення. Від минулого не втечеш, проте, і минулого немає. Я боюся, що минуле, наче в засідці, чатує на мене десь у майбутньому… Але коли наблизиться це майбутнє, в якому зустрінуся з минулим?
Вечорами я сиджу на своєму подвір’ї і дивлюся на рівнину, яка розкинулася прямо за моїм будинком. Дивлюся, як сідає сонце, як сутінки забарвлюють степ у таємничі відтінки сірого. Узагалі люблю дивитися на вечірній степ. Хіба що тільки інколи несподівана думка торкається спокою — а раптом десь на обрії я побачу, як майне на мить чорне крило?
ПОЦІЛУНОК ВІДЬМИ
ВІД АВТОРА
Не знаю, чи варто викладати на папір цю історію… Дехто мене попереджав, що краще притримуватися офіційної версії тих подій, які на короткий час стали сенсацією в наших краях… і не тільки в наших… Але я все ж наважився занотувати те, чого свідком був сам, чиїм свідченням довіряю і що можливо допоможе наступним сміливцям, якщо такі з’являться, зберегти своє життя або власний розум… Отож кажучи по-старосвітськи, узявся я за перо із трьох міркувань, кожне з яких є рівноцінним…
По-перше, як я вже казав, нещодавно мене попередили, щоб я і надалі зберігав мовчанку про ці перипетії… Це, якоюсь мірою, пробудило в мені, здавалось би, вже давно згаслий бунтарський дух. Тим більше — цілком можливо, що вони знайдуть спосіб змусити мене замовчати. Назавжди. І тоді останній свідок зникне, а з ним і таємниця Степового Каменя, яка стала головним смислом і жахом мого життя. Та я не дуже якось бажаю щезнути назавжди. Разом із Таємницею, зберігачем якої залишаюся… Це буде моя посильна помста — і Таємниці, і тим людям (хоча я не зовсім впевнений, що серед них тільки люди), які не бажають, щоб таємне врешті відкрилося. Адже ніщо так не підсилює їх, як ілюзія і впевненість інших, що в світі все зрозуміло, а в будь-якій газеті можна прочитати про розгадку будь-якого «секрету»…
По-друге, спроба записати все мною побачене і пережите, має допомогти мені зберегти дуже хитку рівновагу між безумом і здоровим глуздом (принаймні, я все ж зберігаю надію, що досі її не порушив). Сподіваюся, що поки я буду все це занотовувати, — деякі, поки малозрозумілі для мене фрагменти Таємниці зможуть вповні розкритися. А як може бути інакше, бо маю хитку надію, що створення цього Тексту стане остаточною крапкою в Ритуалі, який так і не був тоді завершеним… А отже, і я не встиг стати посвяченим, що продовжує мене наражати на страждання і фізичні, і душевні…
Ну і, по-третє: не маю жодного сумніву, що Степовий Камінь буде продовжувати шукати й нових претендентів на посвячення, і на нові жертви, і на нових дослідників, і на нових зберігачів Таємниці. Є дуже слабка надія, що, коли доля допоможе їм ознайомитися з цим Текстом, то він стане вагомим застереженням для цих безумців… Хоча, хіба можна від чогось застерегти безумця?.. Але спочатку я розповім з чого все почалося…
Глава І
Про «Панцир від долі»
Усім втаємниченим у глибини наукового життя відомо, що головна цінність кожної Конференції полягає в кулуарних бесідах. Ну, а яке кулуарне спілкування може обійтися без коньяка? Ще одна особливість полягає в тому, що під час таких бесід вчені, які у виступах на пленарних засіданнях так палко запевняли, що кожну мить свого життя присвячують роздумам та наполегливій праці над проблематикою своїх досліджень, аж ніяк не бажають хоч словом обмовитися про цю сакральну проблематику. Вони можуть говорити про що завгодно, окрім своїх, так би мовити, власних наукових зацікавлень.
Здається, єдиним винятком, на моїй пам’яті, була студентська Наукова конференція, десь наприкінці 80-х років в Ужгороді, після якої ми завалили в ресторан «Скеля» і під чарівну музику скрипалів довго теревенили на тему — «Чи існував дійсно Азіатський спосіб виробництва?»… Але чим далі від студентських років, тим менше місця займала наукова чи біля-наукова тематика в кулуарах, аж доки майже зовсім не щезла…
Отже, як і годиться, випивши достатню кількість коньяку, обмінявшись візитками та телефонними номерами, наукова братія залишала банкетну залу й повільно розчинялася в зимовій темряві…
Мені якось не дуже кортіло залишалося на самоті, але вічна магія стародавнього Міста, яка тримала мене в своєму полоні вже чверть сторіччя, примусила стишити ходу від галасливої юрби колег і зачаровано втупитися в дивовижну картину — «Повільне осідання сніжинок на високі кам’яні стіни величних споруд»… Навіть легкий вітерець стих, щоб не заважати снігу повільно фарбувати будівлі у сріблястий колір. Десь двоє співців тихими тенорами виводили якусь давно вже забуту пісню, вулиці швидко порожніли — мешканці цього Міста, давно вже відвиклі від замилування його чарами, розбігалися по домівках, готуючись повечеряти та зручно вмоститися перед телевізорами.