Волонтер
Шрифт:
…Але для мене це Місто, на щастя, було далеко не буденним. Я беріг його для себе, намагався не обтяжувати своєю присутністю, і воно завжди віддячувало мені за таке шанобливе ставлення до нього. Але годі про це… Завтра я мав повертатися додому і, як завжди, мене охопило нестримне бажання дихати повітрям Міста й чути власні кроки на його старовинній бруківці.
Мої колеги вже остаточно розчинилися між сніжинок, мабуть, геть поглинуті новими хвилями науково-творчого ентузіазму, який так старанно приховували на бенкеті. Я не без задоволення визначив, що, незважаючи на майже нічний час, для мене відкривається безліч можливостей — наприклад, ще пару годин походити нічними вулицями, намагаючись оживити в собі щемливі та солодкі
До квартири, знятої мною на час Конференції, залишалося кілька кварталів, але вирішив все ж завернути до однієї досить пристойної кнайпи, яка в денні часи зазвичай була переповнена публікою (переважно з приїжджих), але зараз мала бути напівпорожньою. Як не крути, але сумна церемонія розлуки мала відбутися… До того ж, ця погода, яка так несподівано, попри всі прогнози, впала снігом на Місто, навіяла на мене спогади двадцятирічної давнини і, як наслідок, увела мене в майже забутий сентиментальний і сумний стан душі… Ну, і мої легкі чоботи були розраховані все ж на весну, а не блукання засніженими вулицями. Коротко кажучи, весь цей набір обставин (у якому далеко не останню роль відіграло хлюпання води у взутті) примусив мене повернути до під’їзду, в якому і знаходився давно вже віднесений до моїх улюблених місць гостинний притулок — саме для таких як я.
…«Немає панцира від долі,» — казали античні герої… Але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути — і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення. Не хочу я над цим думати, тим більше, що легкі демісезонні чоботи виявилися аж занадто нетривким панциром… Так чи інакше, але я вирішив все ж випити кухлик пива в теплі й затишку… Знав би я… Хоча… Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене немов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…
Глава II
Кнайпа «Торквемада»
А почалося все досить прозаїчно. Яким і повинен бути прозаїчним вхід до креативного закладу, який, зазвичай, втрачає свою креативність біля опівночі. Двоє вельми втомлених офіціантів у фірмових чорних балахонах втомлено курили, прихилившись тружденними спинами до сходових поручнів. Ну, зовсім, як два катівських підручних, що вискочили перекурити в перерві між допитами. У під’їзді відчувалися пахощі минулих черг до входу, сирої штукатурки та диму дешевих цигарок.
— Ще відкрито? — запитав я…
— Зайдіть перевірте… — ліниво мотнув головою в напрямі дверей один з офіціантів.
— Добре, — я штовхнув двері й опинився у кнайпі. У денний час і ввечері, не кажучи вже про вихідні, вона була вщерть заповнена публікою, яка прагнула пива, горілки та екзотичного антуражу. Але на цей раз у темних залах було майже порожньо, а звичний гамір, який, здавалося, ніколи тут не вщухав, кудись випарився, немовби похмурі стіни без сліду всмоктали його в себе…
Тут варто сказати декілька слів про самий заклад. Належав він до відомої мережі «тематичних» кнайп, які давно вже стали однією з візитівок Міста. На цей раз фантазія його творців майнула у глибоке Середньовіччя. І хоча це Місто в далекі часи оминула така «родзинка», як бурхлива діяльність Інквізиції, креативники вирішили остаточно й показово підкреслити стародавню природу Міста за рахунок і такого бренду. Ну, і назву, відповідно, скреативили — «Торквемада». Утім, величезна кількість відвідувачів своїм гамором і товкотнечею завжди якось нівелювала неабиякий талант того, хто спроектував кнайпу. І того, хто відтворив в ній якесь своє божевільне (або «кітчеве», як тепер кажуть) відчуття зловісних сторінок доби західного Середньовіччя.
Раніше я любив до неї заходити й намагатися вловити досить виразний настрій, вкладений творцем «Торквемади» в її антураж. Зазвичай, мені це вдавалося… Але
«Торквемаду» облаштували в старовинному будинку XVI сторіччя. Викупили підвал, дещо його розширили та, відповідно, перебудували. Оголошення у всіх газетах Міста про її відкриття повідомляли, що спочатку був запланований якийсь інший бренд, щось на кшталт «Схованки Батяра» або «Еліксиру Алхіміка», утім, під час будівельних робіт виявилося, що там дійсно знаходилися таємні підвали, де утримувалися та допитувалися в’язні Інквізиції, яка, попри заборону Магістрату, облаштувала там свою в’язницю. Про це свідчили віднайдені надписи на стінах, залишки ґрат та кільця із іржавими ланцюгами… Містом навіть пішли чутки про знайдені кістяки, що розсипалися на порох, як тільки до них доторкнулися руки будівельників.
Але жодного відгуку серед поважного наукового товариства ці звістки не викликали, бо були сприйняті як реклама чергової креативної кнайпи. Навіть мій старий друг, і знавець майже кожної цеглини Міста, щиро поплескав мене по плечах на мій здивований відгук, що це сенсація і що негайно треба проводити ретельне дослідження, і спокійно промовив: «Ех, друже, та вони задля піару й не таке вигадають!»…
…Але, спускаючись глухими сходинами у кнайпу саме цієї ночі, мені здалося, що чутки про її розташування в колишньому підвалі для тортур були не такими вже й вигаданими… На цей раз антураж «Торквемади» аж ніяк не здавався мені, як у попередні відвідини, бутафорським.
Над головою того, хто спускався сходами до підвалу, тяжко звисала замислена Химера. Освітлювали спуск сутінкові смолоскипи (насправді, звичайні жарівки в хитромудрих скляних ковпаках із червоними ганчірками). Кожен крок відвідувача вводив у дію сенсори, які примушували ганчірки похитуватися, кидаючи на сходи тремтливе світло палаючих смолоскипів.
Тяжкі, з дубових дощок двері, похмуро рипіли; ледь вкритий порепаною шкірою бутафорський кістяк, прикутий за гортань до кам’яної стіни, благально (чи безжально?) протягував білі кістки колишніх пальців до тих, хто входив. Зазвичай тендітні жіночки та дівчатка зойкали, на радість мужніх кавалерів, і ті заради жарту кидали під ноги кістякові якийсь грошовий дріб’язок… І ось, нарешті, відвідувачі потрапляли у просторі зали із високими, похмурими стелями, вкритими декоративним павутинням. Уздовж стін висіли середньовічні деревороти та пожовклі жовті сторінки давно забутих інкунабул… А між ними все те заіржавіле знаряддя, за допомогою якого можна було видерти будь-яке й будь у кого зізнання… Відвідувач сідав не за звичний стіл, а за довгу широку дошку, яка могла бути й лавою засідання Церковного Трибуналу й Лавою підсудного єретика… Мабуть, відчуваючи конкуренцію із сусідньою кнайпою «Венера в хутрі», цей заклад надавав набагато більше вибору… Один зал розкривав тематику переслідування відьом — можете собі уявити велику нішу за вашою спиною, у якій хлюпала вода і в яку час від часу опускали красиву (зрозуміло, що декоративну) жіночку в середньовічному вбранні на предмет виявлення її відьомських здібностей. Інший зал (вірогідно, розрахований на спраглих статусу мучеництва як підтвердження власного високого рівня професіоналізму) реконструював добу брутального переслідування усіляких астрологів, хіромантів та інших парацельсів.
Нарешті, просто для любителів усіляких псевдоготичних жахіть, була окрема зала, де на голографічних великих картинах були досить виразно представлені усі етапи визнання єретиками своєї неспроможності осягнути сакральну Трансценденцію — від початку допиту до його завершення (зазвичай — аутодафе). Було також багато інших, менших закутків — і для тих, хто хотів бути членом Інквізиції, і для тих хто прагнув відчути себе утаємниченим у ритуали «чорної магії», вигаданої, згідно тверджень незабутнього Мірче Еліаде, самою Святою Інквізицією…