Волонтер
Шрифт:
Досить давно я привчив себе нікого й нічого не боятися в цьому світі. Але ця людина викликала невідворотне відчуття жаху, але жаху, який міг і спалити, і відновити водночас.
Я опустив автомат, здивовано відчуваючи, що мої руки тремтять. Марина вчепилася обома руками за моє плече.
— Ви Петро Дашевський? — несміливо запитав я.
Чоловік опустив голову. Його рука повільно торкнулася пальцями гвинтівки. Він повільно захитав головою.
— Ні, — тихо промовив він.
— Ні, — знов, як відлуння, донеслися до мене його слова, — ти здогадливий, але занадто стереотипно уявляєш світ.
Петро Дашевський умер. Я ніс його на собі двадцять кілометрів по тайзі. У мене було шістдесят набоїв. Два ріжки для автомата. Не знаю, скільки я вбив цих нещасних мобілізованих хлопців. Я стріляв їм у голову. Їх було багато, а в мене всього тільки шістдесят набоїв. Цієї кількості надто мало навіть для годинної розвідки боєм, а я утікав, відстрілюючись, тиждень. Тому бачив, як бризкали мізки з їх голів…
Чоловік знов замовк, потім, не розплющуючи очей, продовжив:
— Як дивно — ти все життя несеш відповідальність за людину, про яку мало що знаєш. І в той же час ти можеш убити заради неї людей, про яких не знаєш нічого, але які могли б викликати в тебе, за інших обставин, не менше співчуття… та каяття…
Чоловік замовк. Потім знову почав розповідати. Він не звертався ні до кого, він був занадто втомлений, він просто говорив:
— Я тягнув мертвого Петра ще три дні. Я тягнув його труп через болота, тягнув, обдираючи його і себе, крізь дерева непролазної тайги. Я довго не вірив, що він умер. А далі… далі були занадто хороші стрільці. Місцеві. Їм давали дві щоденні пайки вертухая за дві відрізані долоні втікача… Благородні туземці… Я б кинув його, але не міг знайти таке болото, звідки вони не могли б витягнути його й відрізати руки. Тому я тягнув його далі. Я залишав вогнище, саджав біля нього труп Петра й ховався, а потім розстрілював їх, коли вони збиралися навколо вогнища й померлого. Останніх, коли в мене закінчилися набої, я вбив ножем. Потім я знайшов трясовину. Скинув туди його. Поховав. Навіть намагався згадати молитву, коли труп засмоктувала трясовина… Він так і не встиг прочитати записи свого батька, він так і не встиг зрозуміти, за що його запроторили в Сибір, він так і не збагнув, що від нього хотіли дізнатися на нескінченних допитах. Тому я і став вічним відповідальним за рукопис його батька… І за ці два кляті медальйони… А потім я добрався до Владивостока. Єдиний, хто залишився живим з п’ятнадцяти тисяч повсталих. А потім, потім я вирішив випробувати цю посмішку Будди, я добрався до Донбасу, прийшов на шахту й назвався своїм справжнім ім’ям. І все…
Старий засміявся. Від цього сміху мороз продер мене поза шкірою.
— Хто вони, — я кивнув головою назад.
— Дагоєвці, — коротко відповів чоловік. — Дагоєв був агентом НКВС, він керував 18-м відділом, який займався паранормальними явищами, Шень-мей мав стати їх найбільшою здобиччю, але перетворив їх самих на здобич. У п’ятдесят четвертому цей відділ попав під роздачу разом з рештою берієвців. Двом керівникам вдалося втекти, вони на той час вже контролювали певні сили, які давали могутність і без санкції КПРС. Головною метою організації, яку створили колишні енкавеесники, було захопити контроль над силою Шень-мея. От з ними ви й зіткнулися.
— Тут не Маньчжурія! — прохрипів я. Сивий чоловік подався вперед:
— Маньчжурія тут! Ця копальня існує дуже давно, у вісімнадцятому сюди червоногвардійці і чекісти скидали розстріляних, потім гестапівці й зондеркоманди. Потім сюди лягли полонені німці, потім… Що казати — найкраще місце для нової появи демона…
— А демон, він є насправді? — заздалегідь знаючи відповідь, запитав я.
— Демон — це енергія плюс наша уява, але часу пояснити все це в мене немає. Вони зараз будуть тут.
— Треба йти звідси! — крикнув я. Чоловік знов засміявся:
— Кожен розвідник має рано чи пізно загинути, від кулі чи від ножа — різниці немає. Це була пастка, я намагався зупинити їх, але попав під кулю сам…
Після цих його слів я зробив два кроки вперед. Тільки після цього побачив, що навколо його ніг вже зібралася велика калюжа крові, струмки її обтікали його взуття і розпливалися по пилюці.
— Тікайте звідси, тут пастка, вас порятує лівий штрек, — сказав чоловік. Кров пухирями підіймалася навколо його рота.
Позаду почувся гомін і чиїсь кроки. Я різко обернувся. Першим до печери увірвався охоронець, якого я відразу ідентифікував як китайця. За ним ввійшло ще кілька «церберів», а між ними — Самохін-«Антибіотик» і… Сергій.
22
Маньчжурський демон
Я підкинув автомат, але вистрілити не вдалося: китаєць різким ударом ноги вибив «АКС» у мене з рук. Ледь зміг відбити ногою удар, спрямований мені в голову. Наступні два блискавичні удари вже не встиг блокувати, але прокрутив корпусом. Китаєць знов кинувся на мене і я спромігся зустріти його прямим ударом ногою в живіт. Швидкий стрибок назустріч — і мій лікоть з хрустом опустився на верхню частину його хребта. Іншого б цим убив, але китаєць витримав. Він присів, пом’якшуючи удар і швидко крутнувся на нозі, виставивши іншу. У мене не було часу згадувати, що цей прийом називався у шаолінських монахів «залізна мітла», бо після нього я на мить підлетів і тяжко гепнувся на підлогу.
Хапаючи ротом повітря, я побачив свій автомат, що лежав за кілька метрів від мене, майже біля ніг Марини. Китаєць відійшов від мене і стояв, стискаючи кулаки. Він повільно, дуже повільно, немов у кінозйомці рапідом, розвертався на нозі. Я знав, що його удар ногою з розвороту стане фатальним для мене.
— Марино! — захрипів я. — Автомат! Дай автомат!
Марина рвучко схопила автомат і… пожбурила його кудись убік…
Я спробував перевернутися на спину й у відчаї захиститися жорстким перехресним блоком від ноги китайця, хоча добре розумів, що обвальний удар п’ятою з розвороту переламає і мої руки, виставлені для блоку, і все, що я буду ними закривати.
Сухо клацнув постріл, і китаєць з занесеною для останнього удару ногою закрутився на місці і, затиснувши прострілені груди, впав біля мене.
Іван Байдак кинув під ноги гвинтівку.
— Останній набій… — тихо сказав він.
— Ну що ж, історія завершується… або починається, — «Антибіотик» підійшов до Байдака і штовхнув його черевиком в бік. Байдак байдуже дивився перед собою, життя повільно покидало його.
— Тепер у нас є обидва медальйони, а наш шановний опонент зараз умре, — констатував Самохін.
Я дивився на Сергія. Той підійшов до «Антибіотика» і вони про щось тихо почали розмовляти. Охорона стояла нерухомо. Тепер мені стало все зрозуміло — я став звичайним пішаком у цій грі. Я мав стати приманкою, на яку зловиться Байдак. А що стосується Марини… Утім, до жіночої зрадливості я вже звик…
Тим часом двоє охоронців відтягнули вмираючого Байдака вбік. Самохін узяв пензель і опустив його у вазу з червоною рідиною — я зрозумів, що це була кров.
— Так, ледь не забув, — Самохін озирнувся на Марину, яка стояла із непроникним обличчям біля Сергія, — приготуйте й нашу чарівну пані до ритуалу.