Волонтер
Шрифт:
— Послухайте… вибачте, я не знаю, як вас звуть… — обережно почав я.
— Жодних проблем, — бородань радісно посміхнувся. — Сергій Борисович Самохін, до ваших послуг.
— Так ось, Сергію Борисовичу, нащо ви мені про це все розповідаєте? Матеріали ви вже маєте, нащо я та Марина вам потрібні?
— Прошу вас набратися терпіння й дослухати мою розповідь.
На екрані з’явилося зображення великого медальйону — саме такого, який я знайшов, тільки замість дракона великий ієрогліф міцно стискав пазурами тигр.
— Тоді, в 1926 році, осавул знайшов у мертвого Дагоєва два медальйони — один із зображенням тигра, а другий — дракона. Відомо, що на Сході дракон символізує темну, холодну енергію інь, а тигр — яскраву, дієву енергію янь. Відповідно до цього, на медальйоні з тигром були викарбувана інструкція пробудження Шень-мея, а на медальйоні з драконом — інструкція з оволодіння силою цього демона й нейтралізації його. Медальйон з тигром перебував у нашому розпорядженні з кінця тридцятих років, а ось медальйон з драконом опинився в нас тільки зараз… А що стосується вас, хлопче… А ви самі як гадаєте?
Я ніяково знизав плечима.
— Так ось! — Самохін урочисто підвівся. — У мене до вас дуже важлива пропозиція. Розумієте самі, ви вже знаєте надто багато… У вас залишається два варіанти — про перший я казати не буду, самі розумієте, а другий… Другий досить почесний — співпрацювати з нами. Ви людина учена, добре орієнтуєтеся у східній філософії, історії та міфології, добре володієте східними єдиноборствами, ви непоганий аналітик.
Тому ми пропонуємо стати нашим співробітником. Тим більше, що доля сама дає вам шанс, а ви знаєте, усе, що з нами відбувається, аж ніяк не може бути простою випадковістю. Так що особливого вибору у вас немає, до того ж, у ваших руках і життя вашої дівчини.
«Ну скільки всім пояснювати, що вона не моя дівчина!» — тужливо подумав я.
— Тому ми вам пропонуємо допомогти нам і цим підтвердити свою згоду, — завершив свою тираду мій співрозмовник.
— Чим саме допомогти? — обережно запитав я.
— Ви маєте допомогти нам приборкати демона, — Самохін посміхнувся і протягнув мені медальйон, на якому зловісно зблискував дракон.
19
Відпочинок перед стратою
Охоронець, який знов непомітно виник у мене за спиною, завів мене в якусь кімнату. Я сів на диван і спробував зосередитися. Усе, що відбувалося, здавалося мені якимось тягучим моторошним сном. Але прокинутися я все ніяк не міг. В кімнаті була напівтемрява. Важкі гардини надійно закривали вікна від сліпучого травневого сонця. Я подивився на годинник — сімнадцята година. Сергій Борисович Самохін, чи хто він там був насправді, дав мені дві години відпочинку. Потім мене мали відвезти на місце, де повинен був відбутися ритуал викликання і приборкання демона. Цікаво, куди вони поділи Марину. Раптом я відчув, як у мене стиснулося серце. Раптом стало боляче, і зрозумів, що цей біль викликаний жалем за нею. Навряд чи вірив, що ми зможемо виплутатися живими з цієї історії.
Я помітив, що й досі стискаю у долоні медальйон і уважно подивився на нього. Якщо вірити буддистам, що у світі немає якихось розрізнених подій, а є тільки одна, глобальна Подія, то нема чого дивуватися, що ця Подія втягнула й мене у свої оберти.
Необхідно було підготуватися, я спробував викинути всі думки з голови. Через деякий час мені це вдалося. У тому, що вимагали від мене, зайвий хаос думок був аж ніяк не потрібен.
— Уставай, приятелю, час їхати, — чийсь голос вивів мене зі стану напівзабуття. Переді мною стояв мій давній знайомий-охоронець.
Я мовчки підвівся, стримуючи бажання зарядити йому аперкотом у шлунок. Той багатозначно поклав руку собі на лівий бік — під курткою явно виступала кобура.
Ми вийшли з будинку й сіли в машину. На задньому сидінні побачив Марину — руки її були скуті наручниками, а рот заліплений скотчем. Очі перелякано дивились на мене.
— Вибач, але задля перестороги, — з цими словами один з охоронців клацнув на моїх зап’ястях наручниками. Нам знову нптягнути на голови чорні мішки й машина зрушила з місця.
Скільки ми їхали, я не зміг визначити — приблизно години три чи чотири. Останні півгодини машину досить сильно підкидало на вибоїнах — здається, ми довго плутали якимись ґрунтовими дорогами.
— Здається, приїхали, — нарешті почув я голос шофера. Ми вибралися з машини. З моєї голови зняли мішок і розімкнули наручники. Я озирнувся — навколо було вже темно, подивився на годинник — 22:30. Десь удалині можна було побачити при світлі місяця залишки покинутого шахтарського селища, тільки в двох чи трьох будинках лякливо мерехтіли вогники. Машина наша стояла між високими териконами, повітря було чисте, але до нього примішувався так добре знайомий мені, як, зрештою, і кожному мешканцю нашого краю, запах жужелиці та відвального шлаку.
«Ось так, зараз скинуть у шурф, як тих молодогвардійців,» — із сумом подумав я, розтираючи закляклі від наручників зап’ястя. Марина підійшла до мене і вчепилася мертвою хваткою мені в руку. Вона тремтіла.
— Пішли, — махнув рукою охоронець і подався, звично відшукуючи якусь непомітну стежку, що петляла кудись між дерева. Позаду нас човгали ще два «цербери». У руках одного зловісно виблискував пістолет, другий ніс велику валізу.
Різні плани втечі виникали в моїх думках, але було зрозуміло, що вони усі невдалі. Утім, я знав, що для того щоб нас убити, не обов’язково було їхати майже чотири години. Отож цю гру треба було довести до фіналу.
Невдовзі ми вийшли до темного провалля, швидше за все — входу до шурфу закинутої копальні. Вхід перегороджували сталеві грати. Біля шурфу стояло ще двоє і нервово курили. На їх плечах я побачив десантні автомати з укороченими стволами. Один з них, наскільки мені здалося, нагадував китайця. Другого я впізнав відразу. Це був… Владік. Я зупинився — раптом мені здалося, що повітря навколо насичується недоброю пульсуючою енергією.
І тут до мене остаточно дійшло, що все це не сновидіння, що все прочитане мною є правдою, правдою, що вивела мене за межі звичного світу і все ближче і ближче штовхає до таємниць, здатних зламати всі мої уявлення про реальність…