Волонтер
Шрифт:
«Що сталося з осавулом, залишилося невідомим. Вірогідно, він загинув або в 1937, або в 1938 році. Можливо до цього часу йому вдавалося тримати Шень-мея під контролем (?). Обставини загибелі осавула залишилися таємницею. Вірогідно, за ним полювали. Хто саме? Швидше за все, загадковий 18 відділ НКВС, який, наскільки мені відомо, займався розслідуваннями й обробкою всіх паранормальних явищ. Дізнатися — у чому була причина закриття цього відділу в 1945 році…»
Кілька документів, зрозумів я, додані Сергієм. Це були ксерокопії карних справ, які стосувалися загадкових убивств останніх років. Усі вбивства були об’єднані спільними рисами: з особливою жорстокістю
…Під ранок закінчив читати документи. Потер утомлені очі. Треба було хоч трохи поспати, щоб наступного дня продовжити роботу над паперами: їх необхідно було класифікувати й побудувати якусь більш-менш ясну логічну систему, яка б дозволила пов’язати всю інформацію в єдину схему…
Ліжко в кімнаті було одне, тому я примостився скраю, намагаючись не зачепити Марину, яка спала, скрутившись біля стіни, сунув револьвер під подушку й заплющив очі…
— Ти не спиш? — тихий голос Марини вивів мене з похмурих роздумів. Я нахилився над нею. Урешті-решт, на тлі тої зловісної, ще остаточно не осягнутої мною таємниці (а хіба людина взагалі спроможна осягнути світ потойбіччя?), ця дівчина з її дурною зрадою здавалася мені такою безпомічною і слабкою. Я поцілував Марину, і вона радісно потягнулася до моїх обіймів…
17
Пастка
Уранці я відіслав Марину за харчами, а сам сів працювати з паперами. Треба було навести якийсь лад у всій цій містичній історії.
Для початку я записав на папері імена, які так чи інакше могли бути пов’язані з Шень-меєм.
«Осавул, Дагоєв, Ольга Дашевська, Багуляк, Раух, Іван Байдак».
Виходило, що найбільше мені було відомо про Івана Байдака. Щоправда, і в цій інформації було аж занадто багато незрозумілого. Дагоєв загинув. Вірогідно, загинув тоді в Маньчжурії і Багуляк. Осавул, якщо виходити з записів Байдака, вмер десь у 1938 році, що сталося з Дашевською — було невідомо.
Яким чином могла вся ця історія мати своє продовження тут, в Україні, та ще втягнути мене у свій вир?
А можливо, демона Шень-мея взагалі не існує, і просто рукопис давнього художнього твору став детонатором, що й закрутив усю цю веремію?
Питань було занадто багато. У мене розболілася голова, тим більше, що я так досхочу й не виспався. Я потягнувся, дістав цигарку й закурив. Демон Шень-мей. У ньому полягало головне розв’язання цієї таємниці. Але чи існує він насправді?
Можливо, заплутані таблиці старого гірського інженера могли б допомогти. Останній рік я досить старанно досліджував китайську філософію. Що поробиш — п’ятнадцять років занять у-шу зобов’язували.
Я викинув цигарку і, тяжко зітхнувши, сів за таблиці. І тут згадав про китайський медальйон. Він лежав на столі. Узяв його в руки й замислився. Раптом згадав, що бачив у документі з японськими ієрогліфами малюнок з подібним драконом та ієрогліфом. Справді, на старому папері був намальований цей символ. Але не встиг я пожалітися на свої лінощі — скільки разів збирався вчити японську! — як у двері постукали.
Уже звичним рухом запхав у кишеню револьвер і підійшов до дверей.
— Любий, це я! — почувся з-за дверей голос Марини. Я полегшено зітхнув і повернув ключ.
Двері відчинилися, і переді мною
Переді мною стояла тремтяча Марина. Позаду неї стирчав якийсь здоровань у спортивному костюмі, його руки міцно тримали дівчину за плечі. Біля Марини стояв інший кремезний чоловік у синій джинсовій куртці. Він з недоброю посмішкою дивився на мене. Здавалося, що саме його я відрубав тоді в лісі.
Сунув руку в кишеню, але не встиг навіть ухопити руків’я револьвера. Могутній аперкот примусив мене зігнутися навпіл, світло в моїх очах спалахнуло дивними плямами, і я впав на підлогу, ловлячи ротом повітря.
Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.
— Ну що, каратисте, прийшов до тями? — голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.
Я спробував йому пояснити, що не каратист, але вирішив зараз не вдаватися в тонкощі східних бойових мистецтв. Чоловік присів біля мене й пильно подивився мені в очі. У його погляді занадто явно проступали всі його наміри. І вони нічого доброго не обіцяли…
Мені нічого не залишалося, як мовчки чекати дальшого розвитку цих невтішних подій. Принаймні, я спромігся згадати один зі своїх улюблених висловів: «Якщо довго сидіти на березі річки — рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога». Можливо згадуючи це, я занадто виразно подивився на свого супротивника. Той, здається, добре зрозумів мій погляд. Поклав руку мені на плече й неквапно промовив:
— Слухай сюди, хлопче, зараз ми повільно вийдемо звідси й сядемо в машину. Якщо ти чи твоя тьолка почнете рипатися — ваші обидва трупи стануть для місцевих ментів неприємним сюрпризом. Зрозумів?
Я похмуро кивнув головою, не зводячи очей зі свого ворога. Добре розумів, що це прості виконавці, і мені навіть було цікаво — хто ж так хотів зустрітися зі мною.
— От і добре, — промовив той і кинув напарникові, — ідемо, Сєрий.
За кілька хвилин ми вийшли з готелю. Навпроти входу стояла велика машина із тонованими вікнами. Біля машини стирчав ще один гевал, пихкаючи цигаркою. Нас штовхнули на заднє сидіння. З обох боків втиснулися охоронці. Марину відразу скинули під ноги. Дівчина спробувала промимрити щось заперечливо, але один з охоронців мовчки нахилився й ледь доторкнувся до її шиї. Тіло Марини відразу обм’якло, і вона втратила свідомість. «Навчитися б і собі так, — подумав я, — з жодною балакучою подругою проблем би не було».
Велетень у спортивному костюмі натягнув мені на голову якийсь темний мішок. Машина легко зрушила з місця й ми поїхали.
18
Тіні минулого
Їхали приблизно з півтори години. За цей час, прикинув я, можна було б це містечко об’їхати разів десять. Утім, здається, навколо цього міста й не гасали. Уже хвилин через десять я перестав чути шум інших машин. Охоронці сиділи мовчки, тільки іноді палили цигарки й перекидалися нічого невартими фразами. Чи шкодував я в цей час, що вв’язався в історію, яка вже принесла стільки проблем, обіцяла принести далі ще більше і яку я так і не міг осягнути? Напевно, що ні. Можливо тому, що розумів — марно нарікати на ті шляхи, які нас обирають…