Волонтер
Шрифт:
…Але детальніше розписувати «Торквемаду» я не буду, виходячи з міркувань, що більшість читачів її вже відвідали, а решта сприйме мій опис просто як щедро проплачену її власниками рекламу…
Зазвичай, у кнайпі постійно звучали якісь зловісні поховальні псальми «Gregorian», але в цей пізній час втомлені офіціанти врешті-решт вимкнули їх і просто включили звук телевізорів, гігантські екрани яких були старанно обтягнуті блискучими ланцюгами… Утім, дивовижним чином відеоряд останніх новин та бадьорі голоси коментаторів ще більше надавали якогось жахливого відтінку атмосфері «Торквемади». Але з мене було досить всього цього…
…Так ось. Особливого бажання обирати залу в мене не було, тим більше що я себе якось не ідентифікував ні з однією з категорій бажаючих причаститися до моторошного Середньовіччя… Я просто сів за стіл і ліниво притягнув до себе меню…
Меню за кожним столом мало вигляд товстелезного фоліанту у квазішкіряній обгортці із пошкрябаним золотим тисненням, на якій темнів надпис «Торквемада — Молот відьом». Я погортав цупкі зшитки, перегорнув листи «Перерва інквізитора», «Вечеря відьми», дійшов до аркуша «Свинець у горлянку», подумав і замовив у байдужого гарсона, чорний балахон на якому виглядав скоріше кумедно, ніж зловісно, сто грам фірмового напою «Сльози єретика». Пиво «Стогін спокути» мене не привабило — і через недолугу назву, і через мокрі чоботи… Чого, чого, а добивати себе холодним пивом я аж ніяк не бажав…
Отже, я замовив собі порцію бронебійного фірмового напою і спробував знов налаштуватися на сентиментальний настрій… Але той все ніяк не бажав повертатися… Я притулився спиною до стіни, але замість холодної кам’яної поверхні відчув м’яку тканину. Обернувшись, трохи закляк — за мною тяжко звисала велетенська тінь жінки… Половина тіла була ледь загорнута в довгу полотняну сорочку (об її краї я і спирався), але решта тьмяно сяяла на тлі темної стіни. Жінка немов вилітала на мітлі з отвору каміна і її воскове обличчя, навколо якого зміями звивалися темно-русяві коси, замріяно дивилося в далечінь… Якось рефлекторно зігнув плечі, вдивляючись у груди й довгу шию манекена. Позаду себе почув втомлений запитальний голос:
— Тільки «Сльози єретика»? Більше нічого не бажаєте?
Перед моїм носом на грубо обтесані дошки тяжко стала фляга з прозорою рідиною…
— Та ні, дякую, — пробурмотів я, відчуваючи себе підсудним, — хіба що чимось загризти?
Офіціант подивився на мене з підозрою й витер спітнілий лоб каптуром свого балахону… У його очах виразно проступала щира ненависть до мене.
— «Хрустики на дибі»? — похмуро запропонував він.
— Якщо небагато, будь ласка, — несміливо, не без деякого сумніву погодився я.
Офіціант похмуро кивнув і зник, розчинившись у примарному світлі декількох смолоскипів. Раптом я відчув, що мені якось моторошно. Мене морозило, дія бенкетового коньяку щезала. Я вхопив флягу із напоєм і двома ковтками випив усе, що хлюпало всередині. Напій був гірким, але швидкодіючим. Тіло спочатку здригнулося від пекучої і терпкої рідини, але відразу розслабилося і, водночас, спалахнуло внутрішнім палким і збуджуючим вогнем. У голові все поплило, і я навіть співчутливо поплескав манекен наді мною по прегарному незворушному личку. Мовляв — «не бійся, дівчинко, літай собі на мітлі. Я тебе жодному інквізитору не віддам!»… Напій, як це зазвичай і відбувається, активізував у моїй душі бажання позбавитися самотності і знайти поблизу якусь рідну душу. Бажано — жіночу… Я озирнувся навколо — декількох дівчат у коротеньких спідничках (і як вони отак на снігову погоду?) уже впевнено виводили з залу спритні та ініціативні молодики.
Навколо мене знову запанувала порожнеча.
— Немає «Хрустиків на дибі»! — урочисто пролунав над моє головою голос офіціанта. — Можу запропонувати вам «Ковбаски ката»!
— Ні, дякую, — я похитав головою, намагаючись не замислюватися над природою походження такої креативної страви, — просто повторіть ще подвійну кількість фірмового…
— Без проблем, — процідив офіціант і відразу поставив переді мною ще одну флягу.
«А от який ти передбачливий!» — байдуже подумав я і ковтнув нову порцію напою… і, навіть, не здивувався, що побачив за столом навпроти незнайому чарівну дівчину, яка із великим зацікавленням дивилася на мене…
Глава III
Дівчина
Ну не така вона і вже незнайома… З деяким напруженням, відкривши файли пам’яті у своїй свідомості, я із здивуванням пригадав, що бачив цю дівчину, коли під час Конференції на мить заскочив на засідання Секції з історії Середньовіччя. Здається, там щось доповідали про переслідування відьом в Україні в буремному XVII сторіччі.
…Вона сиділа на стільці в останньому ряді конференц-зали, чемно склавши вузенькі долоні на колінах, і уважно слухала доповідача. Мій погляд тоді на мить сфокусувався й застиг на її тонкій стрункій поставі, скромному вбранні, довгому темно-русявому волоссі, яке хвилясто скочувалося на худорляві плечі, на стиснуті коліна, обтягнуті чорними панчохами, на зосередженому гарненькому обличчі. А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну…
І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька… Утім, вона була не зовсім самотня… Якийсь гидотний тип сидів поруч з нею і щось теревенив без упину, намагаючись нахилитися все ближче і ближче до її ламкого стану. Проте вона не звертала жодної уваги на співрозмовника, погляд її великих очей був зосереджений на мені… На пухких губах, витончених і спраглих, блукала загадкова посмішка. Помітивши моє зацікавлення, трохи нахилила голову набік, дозволивши своєму волоссю розсипатися водограєм по довгій білій шиї та плечах. Дівчина знов посміхнулася, не зводячи з мене очей, і легким граціозним рухом тонкої руки поправила волосся. Скоріше просто занурила в нього свої довгенькі білі пальчики.
Одним словом, я зробив те, що зробив би на моєму місці кожний притомний чоловік (особливо після певної дози коньяку та інших креативних рідин). Я підвівся, дивуючись твердості власних кроків та вправності рухів, підійшов до столу й сів навпроти дівчини та її залицяльника. Він взагалі нагадував класичного бовдура, яких чимало вештається по нічних кнайпах, — тяжко знедоленого життям і власними амбіціями, не без грошей (напевне, дармових), але й не без цілої низки комплексів неповноцінності. Одним словом, вічний серфер на сумних хвилях безкінечного самоствердження. Мені навіть стало його трохи шкода, але, в той же час, я із полегшенням дійшов висновку, що ніяку конкуренцію скласти він мені не може. Ні за яких обставин, і ні в якому відношенні.
— Привіт! — я це промовив, намагаючись відтворити на обличчі максимально приязну посмішку. Сусід дівчини вкрай неприхильно зиркнув на мене…
— Давно не бачились! — посміхнувся я дівчині, демонстративно не звертаючи уваги на її сусіда. — Як вам Конференція? Переосмислюєте почуте та побачене?
— Бачу, що не тільки я одна, — люб’язно промовила дівчина із неповторними протяжними і вкрадливими інтонаціями, що свідчили про належність їх власниці до довготривалої і казкової історії краю, центром якого було Місто…