Волонтер
Шрифт:
— Ну що ти, дурненька! — Тереза ніжно провела по гарячій щоці Інги крижаними пальцями, — якби ти себе зараз бачила! Ти сама досконалість — таке гаряче, сильне, молоде тіло, сповнене пристрасті та жаги… Утім, здається, ми припустилися помилки: до твого смаглявого тіла більше би пасували білі шовкові мотузки…
Тоном плаксивої та вимогливої дівчинки вона звернулася до японки:
— Аюмі, дозволь мені наступного разу зв’язати її… І обов’язково білими мотузками!!!
Японка поблажливо кивнула головою.
Тереза заплескала в долоні й підхопилася, застрибавши, немов дитина:
— Так славно! Чуєш, Інго! Я дуже вправна учениця Аюмі! Хоча, на відміну від неї, я ніколи не вміла сам-на-сам впоратися із нерозумними дівками! Але я навчуся! Може ти мені допоможеш? У нас з тобою стільки всього попереду! І вранці ми з Аюмі віднесемо тебе до підвалу — там на тебе очікує стільки сюрпризів!
Раптом жінка засмутилася, на її очах ледь не виступили сльози:
— Але уявляєш, у нас тільки три дні… За три дні з’явиться цей мерзенний Ван Сан… І ми з тобою розстанемося, моя люба. Як я його ненавиджу! Але у нас контракт. Він, — Тереза по-змовницьки, немов гімназистка, що довіряє свою головну таємницю найкращій подрузі, зашепотіло на вухо нерухомої Інги, — продає після мого вишколу дівчат. Куди? Можна тільки здогадуватися. А може розірвати контракт? Може ти назавжди залишишся в нас? Ні, сімейна традиція не дозволяє. А може, дійсно залишити тебе? Мені вже давно кортіло випробувати на практиці досвід великої графині Ельжбети Баторі!
Тереза позіхнула:
— Але потім, потім! Ти дуже мила, але, вибач, ти покарана. До ранку ти пролежиш тут, можливо, це допоможе тобі зрозуміти своє негідне ставлення до таких милих господарів, як ми з Аюмі.
Інга безсило поворушилася, застогнавши від болю. З її очей котилися сльози.
— Ну не плач, Інгочко, — жінка витягнула хустку і провела по її обличчю, — я зараз і сама почну плакати… І, якщо моє чутливе серденько вкрай розм’якне, я закину свої принципи і прийду години за дві-три розтерти твоє так жорстоко покаране затерпле тіло…
Тереза ніжно поцілувала зв’язану в чоло й підвелася.
— Аюмі, тобі треба підготувати підвал для наших солодких триденних забавок! І всім нам треба відпочити!
Потім господиня знову нахилилася над Інгою:
— А може тебе зараз розважить сам пан Туруханов? Отой, із полум’яним поглядом?
Очі Інги розширилися від жаху, з горла вихопився заглушений мотузками крик розпачу…
— О, так ти його вже бачила? — замислено промовила Тереза і стривожено озирнулася на темні стіни спальні, — тоді не будемо заважати… Нам скоріше треба йти звідси!
З цими словами обидві мучительки нечутно залишили кімнату. Незабаром свічка згасла, і в спальні запанували темрява й тиша, яку ледь порушували звуки слабкого дихання полонянки, змішаного із стогоном розпачу та беззвучних ридань…»
Далі текст уривався…
Я одягнувся й вийшов на вулицю. Сірий ранок поступово перемагав ніч. Місто похмуро та іронічно дивилося на мене. Я повільно йшов вулицями, не звертаючи уваги на вологий холод. І в мене не було жодного сумніву, що це лише початок історії, з якої вороття вже не буде…
ВЕРШНИЦІ ВЛАСТИ
1. Інгула
Поділля, кінець літа 743 року
…Здавалося, місяць просто заплутався між верхівками дерев і безсило завис над галявиною, приречено й похмуро освітлюючи пролісок, пагорб і звивисту річку під пагорбом. Далі стелилося широке безкрає поле, перерізане битим двоколійним шляхом. На полі деінде стирчали акуратні копиці сіна. Копиці, шлях та чорні обриси млина, який немов би потопав у річці, натякали на неквапливе людське життя…
Три вершниці виїхали на пагорб і нерухомо застигли, вдивляючись у краєвид, що стелився навколо. Було дуже тихо. Хіба що іноді храп їх змилених і вкрай втомлених коней порушував спокій…
— Здається, це має бути тут… — нарешті промовила перша вершниця — висока і струнка, повільно провівши долонею по своєму високому спітнілому чолі, відкидаючи пасмо довгого жовтого волосся, недбало перетягнутого шкіряним ремінцем.
— Невже доїхали, Ядвіго? — втомлено й невпевнено запитала друга з дівчат. Її ніжне й майже дитяче обличчя вкривав пил, великі очі дивилися без жодного виразу, хоча десь в глибині в них пильний спостерігач зміг би побачити похмурі блискавки.
— Не переймайся, Йоанно! — третя поплескала її по плечі. — Старша сестра знає, куди веде нас!
Йоанна здригнулась, немов її вжалила змія, в очах на мить блимнув зловісний вогник:
— Так, Мело, знаю… Хіба я за ці два місяці, що ми петляємо стежками від самої річки Лібіце, хоч раз мала сумнів?
Мела посміхнулася, але не втрималася і провела долонею по щоці Йоанни:
— Нічого, сестричко, тут ми добре відпочинемо…
Узагалі вершниці мали вкрай виснажений вигляд. Їх одяг — штани й куртки з добре обробленої шкіри, що більше личили б досвідченим воякам, — був добряче обдертим і брудним. На широких стегнах вершниць висіли довгі ножі, за спинами — короткі луки й сагайдаки зі стрілами. До сідел були приторочені аркани та мотки тонких шкіряних ременів-сириці. Видно було, що подорожні довгі тижні провели у своїй загадковій мандрівці — чи то переслідуючи когось, чи то рятуючись від гонитви…
— Може відразу до млина поїдемо? Вона точно там має бути… — повільно промовила Мела, прислуховуючись до повільного рипіння кам’яних брусів.
— Якщо вона дійсно там, то вже далеко не втече… Не варто поспішати — трохи відпочинемо, а вранці займемося цією зрадницею, — похмуро промовила Ядвіга.
Вершниці спрямували своїх коней до річки, спустилися схилом, виступи якого надійно приховували їх від сторонніх очей.
Першою з коня зіскочила Йоанна, нетерпляче скинула з себе ремінь, на якому бовтався довгий широкий ніж у потертих шкіряних піхвах, недбало покидала свій одяг на мокру траву й повільно вступила, осяяна місячними променями, у довгоочікувану прохолоду ріки. Невдовзі за нею занурилася у воду й Мела. На відміну від білотілої, ніжної Йоанни, яка більше нагадувала випещену тендітну панянку, ніж вершницю несамовитої Володарки Власти, Мела була смаглява, кожен рух підкреслював її м’язи — невеликі, але дужі та гнучкі. При місячному світлі здавалося, що її тіло обплутує чорне павутиння — загадкові малюнки-татуювання вкривали все її тіло від шиї до литок… Мела неспішно витягла довгу й тонку залізну спицю, яка скріплювала її зібране на потилиці волосся в тугий жмут, і блискучі чорні пасма розсипалися по її плечах. Перш ніж увійти до води, вона насторожено озирнулася, в очах блимнув хижий вогник. Мабуть, так у нічній темряві мали зблиснути очі пантери. За мить Мела вже занурилася в річку й безшумно поплила, швидко наздоганяючи Йоанну.