Волонтер
Шрифт:
— Так, наш останній клан антів перебили, я потрапила в полон. Так, ви мене відбили. Так, я була воїтелькою Власти…
Вона промовляла це відсторонено, ніби співала, згідно звичаїв свого клану, свою останню передсмертну пісню:
— Ви добре ставились до мене, але ви вбили й закатували стількох людей. І ти любила не мене, ти любила його й не змогла вибачити те, що він обрав мене… І я не зраджувала вас. За три дні до битви я не втекла — потрапила в засідку. Двох вершниць, що були зі мною, убили, а мене потягли до в’язниці. Три дні я просиділа в ланцюгах… Потім з’явився якийсь чернець і випустив мене… Та ще віддав мого коня, лук і стріли… Але тоді вже всі казали, що саме я зрадила вас. Я не зраджувала вас… Але вам потрібен зрадник, щоб виправдати свою поразку…
Від цих слів Ядвіга схопилася й люто зиркнула на дівчину.
— Нам потрібен не тільки зрадник! — просичала вона. — Нам потрібна жертва… І ти, — воїтелька вперлась носком свого шкіряного чобота у щоку дівчини й подивилася впритул у її очі. — І ти нею будеш! Два дні ми будемо катувати тебе, а потім віддамо Йому… І всі наші тортури здадуться тобі дитячою іграшкою, коли ти попадеш до Нього!..
Інгула дивилася на неї й намагалася зберігати спокій. Хоча і здогадувалася, що її очікує. Ядвіга помітила жах в глибині очей дівчини й посміхнулася:
— Ти ж не просто зупинилася тут? Правда? Чари Власти примусили тебе заночувати в цьому млині…
Жах у погляді майбутньої жертви виступив виразніше…
До комори зайшли Мела та Йоанна.
— Ми все підготували, Ядвіго! — задоволено сказала Йоанна. — Цієї ночі вона все відчує…
Її очі задоволено й нетерпляче блищали.
— Добре, — промовила Ядвіга. — А тепер почекайте надворі, поки сонце дійде до зеніту, і, як наступить найбільша спека, повертайтеся і забирайте її — нехай наша колишня сестра полежить біля річки на сонці, а після заходу почнемо… А ти, Мело, не забудь оглянути околиці. Якщо когось побачиш — убий…
Йоанна й Мела перезирнулися…
— А ми? — скривила губи Йоанна.
— Дійде і до вас черга, — не дивлячись на них, різко кинула їм воїтелька.
Коли вони вийшли, Ядвіга ще трохи постояла над полонянкою й почала повільно скидати з себе одяг. Зв’язана із ненавистю зирнула на неї і рвучко, скриплячи зубами від болю, сіпнулась, намагаючись згорнутися, немов загнаний звір, у клубок. Але не встигла — Ядвіга сильним рухом перевернула дівчину на живіт. Інгула ще спробувала пручатись, але оголена воїтелька вже лежала зверху, притискаючи своєю вагою її тіло до всипаної борошном і брудом підлоги. Ухопивши свою жертву за волосся, вона гарячково зашепотіла їй на вухо:
— Не тіпайся, дівчино, що таке справжній біль, ти пізнаєш не зараз…
Ядвіга стояла біля жорен, прислуховуючись до їх мірного рипіння та плескоту води, що падала в запруду. Саме туди вершниці потягнули Інгулу. Південне сонце, немов зібравши останні сили, пекло все сильніше й сильніше скрізь дірки у стелі. Ядвіга витерла піт із розчервонілого обличчя, підійшла до жорен і поклала руку на слизьку зелену поверхню. Її серце калатало від хвилювання. Страшно було припуститися помилки в такому важливому завданні, місії, яку поклала на неї її Повелителька. Минуло декілька напружених хвилин, перш ніж вона побачила, як до неї, риплячи, повертається інший бік жорна, на якому чітко проступали виведені невідомою рукою чорні знаки рун… Ядвіга полегшено зітхнула, та в той же час відчула, як жах мимоволі народжується в її серці…
— Після Власти — ці троє найбільш небезпечні… — Отець Бергус побожно перехрестився. — Але із Божією поміччю сьогодні вони не уникнуть справедливого покарання.
За весь час довготривалого переслідування лицар Даміан багато разів чув від свого супутника ці слова. Але сьогодні дійсно він побачив, що їм вдалося наздогнати вершниць-воїтельок. Біля млина спокійно паслося четверо коней. Ядвіга — він впізнав її по довгому золотистому волоссю, гнучкій, але мужній поставі — замислено стояла поблизу жорен, торкаючись їх долонею.
Даміан і отець Бергус щойно обережно вибралися на схил, ховаючись у кущах. Своїх коней вони залишили у лісі на галявині, коли визначили, що сліди трьох вершниць свіжі, кількагодинної давнини.
— Помолимося, лицарю, — беззастережно промовив отець Бергус і зняв із довгої худої шиї вервицю із дерев’яним (як він сам казав, зі скалок Хреста Господнего) хрестиком.
Даміан зітхнув, витяг свого меча і встромив перед собою у вологу землю. На верші його руків’я був майстерно врізаний мініатюрний ковчег із часткою мощів святого Юра.
— Боже всемогутній, дозволь нам приборкати цих язичниць та відкрити їх душі до твоєї благодаті… — забурмотів отець Бергус, молитовно склавши долоні.
Лицар опустився на коліна й почав згадувати давно забуті слова молитви. Не те щоб він дуже хвилювався. Його виснажив шлях, постійна плутанина в пошуках слідів уцілілих вершниць Власти, голод та одноманітність мандрівки. З того часу, як його сюзерен після перемоги під Дівоч-Горою доручив йому супроводжувати невтомного отця Бергуса в переслідуванні Ядвіги та її поплічниць, нудьга не покидала Даміана. Невелика честь для лицаря переслідувати та зловити трьох виморених втікачок. Та ще в ролі помічника якогось довгов’язого святенника. Який до того ж, без сумніву, трохи схибнутий на своїй місії. Єдине, що втішало лицаря, — це те, що їх шлях прямував до його рідних країв, які залишив він ще малим хлопчиком, тікаючи разом з батьками від нашестя обрів.
У війні із воїтельками Власти Даміан участі не брав — був серед охоронців фортеці на кордоні із саксами. А коли повернувся — із замком Власти було покінчено. Майже все жіноче військо або загинуло у вікопам’ятній битві поблизу Дівочої Гори, або опинилося на тортурах у в’язниці князя. Утім, пан Горлачек — сюзерен Даміана — наказав йому відправлятися із отцем Бергусом на лови… Чого саме йому? Даміан не міг зрозуміти — для цього можна було б найняти людоловів раданитів — звичних до полювання за білим товаром. Але довелося підкоритися — що ще робити молодому воїнові, який не мав, окрім меча й сякого-такого військового досвіду, більш нічого?
— Ти й досі не усвідомив всієї небезпеки, яка криється в цих відьмах? — чи то запитав, чи просто зітхнув отець Бергус, коли закінчив молитву.
Даміан подивився на нього. Священик завжди дивував його своєю енергією і впертістю. Він міг декілька діб нічого не їсти, тижнями не злазити з коня, але ні на мить його нервові рухи не ставали кволими, а в очах не зникав збуджений вогник гончого пса, що йде по сліду. Про нього розповідали багато дивних історій. Подейкували, що він учився в чорнокнижників, яких потому сам відправив на вогнище, що невтомно полював на відьом — майстерно і безжально. Під час війни із Властою, яка за три роки ледь не впровадила царство жінок у Чехії та Богемії, отець Бергус став незамінним дорадником князя Пшемислава й фахівцем із тортур, за допомогою яких майже завжди отримував необхідну інформацію для свого володаря. Та будучи поважаним святенником, у той же час він залишався одним з небагатьох довірених людей князя, хто ще поклонявся і своїм слов’янським богам. Чутки, у які Даміан спочатку не вірив, виявилися далеко не перебільшеними. А коли отець Бергіус під час їх мандрівки після вечірньої молитви починав бурмотіти загадкові слова, дивлячись у якесь чорне спотворене коріння, що виступало серед брудно-зеленого моху, лицареві ставало не по собі…