Волонтер
Шрифт:
Вона пропливла більше десяти метрів і винирнула на поверхню, жадібно хапаючи ротом вологе й тепле нічне повітря… Зненацька почула позаду плескіт і рвучко озирнулася — прямо на неї дивилися величезні й неприродно красиві дівочі очі… Прозоро-бліде обличчя, освітлене яскравим білим місяцем, пасма зеленого довгого волосся, які м’яко стелилися навколо довгої білої шиї по водяному дзеркалі, на мить примусили Інгулу застигнути. Тонкі пергаментні губи русалки скривилися в посмішці, і вона дзвінко й зневажливо засміялася в обличчя втікачки.
У ту ж мить Інгула відчула, як десь там, під водою, цупкі руки схопили їїЇ за литки, коліна, стегна — і нестримно потягнули на дно. Вона безпорадно й перелякано сплеснула
Русалка, яка тримала Інгулу, уп’ялася губами в уста полонянки. Та здригнулася… Вона зрозуміла — ще мить, і її земне тіло просто вибухне, а потім, сповите водоростями опуститься на дно. А далі? А далі повинна була прийти свобода, Свобода Русалки. Утім, якась частина Інгули ще знаходила сили для опору. Її пальці намацали руків’я кинджала, який ще висів у неї на поясі… І коли Інгула рвонулася, несподівано легко позбавившись русалчиних обіймів, то побачила в зелених очах тієї щось схоже на людський жаль чи здивування… Чи те й інше водночас? З’ясування цього було зовсім не на часі. Інгула закрутилась, креслячи навколо себе кола кинджалом. Русалки майнули від неї, і розрізані мотузки з водоростей, гойдаючись, стали опускатися на дно… Дівчина схопила зубами лезо й попливла до поверхні…
…Хитаючись, вона вийшла на берег і безсило впала на коліна, випльовуючи воду з легенів. Сили повільно поверталися до неї. Страх і розпач погнали її вперед — до лісу, що темнів на пагорбі… Перші краплі дощу задріботіли по її обличчю, мокра сорочка обліплювала тіло, в’яжучи кожен рух… Із очей Інгули котилися сльози, стиснувши зуби й напруживши м’язи, щоб хоч трохи вгамувати невпинне дрижання, вона видряпувалася по схилу до перших лісових дерев… Зупинившись коло найближчого, дівчина прихилилася до високого стовбура, обхопивши його тремтячими руками. Ноги не тримали її. Інгула повільно опустилася на коліна, впершись гарячим чолом у вологу кору. Їй здалося, що вздовж стовбура пульсує стрімка енергія, частина якої передається і її тілу. Вона озирнулася — з річкових комишів виринали білі тіні й легко, майже не торкаючись землі, наближалися до неї. «Дякую, тобі, дерево!» — Інгула із жалем відпустила стовбур і майнула в ліс.
7. Цар-Павук
…Вона бігла, петляючи між деревами. Зарості ставали все густішими, час від часу тонке гілля кущів хляскало по тілі, але вона не зауважувала болю. Жах знову повертався до Інгули — вона чула, як зовсім недалеко позаду хрумкотить гілля — гонитва наближалася.
— Інгуло! Інгуло! — чулися радісні крики. Чоловічі й жіночі. Але в них майже не було нічого людського. Здавалося, вони лунають із якихось потойбічних вимірів, які раптом розкрилися й випустили в цей ліс цілу зграю зловісних істот… І ці істоти зараз переслідували
Дівчина, ледь переводячи дихання, вибігла на невеличку галявину, укриту високою травою. Місяць байдуже освітлював її бліде обличчя, тіло, ледь укрите подертою сорочкою, червоні смуги від ударів гілок, якими були вкриті руки й ноги. Інгула завмерла. Раптом вона збагнула, що навколо дуже тихо. Незбагненно тихо. Хіба що приглушено дзвеніло нічне повітря. І ця ненормальна тиша лякала найбільше. Інгула обережно вийшла на середину галявини, виставивши кинджал перед собою й так стояла декілька хвилин, напружено вслуховуючись у тишу. Жодного звуку…
Невже все завершилося? Невже їй вдалося втекти? Дівчина полегшено зітхнула…
Раптом їй здалося, що прямо під ногами в неї у траві сковзнуло довге й тонке чорне тіло змії. Вона перелякано стрибнула вбік, але не встигла — щось довге, гнучке й жорстке міцним зашморгом затягнулося на її щиколотках. Інгула впала навзнак і, відразу занурилася у високу траву. У ту ж мить високі стеблини впилися в її тіло й голову, обплутуючи їх гострою сіткою. Утікачка заборсалася, намагаючись виплутатися із пастки. Вона дерла на собі траву, несамовито звивалася, відчуваючи, як її тіло все більше й більше втрачає можливість рухатися.
Кинджал випав із спітнілої долоні. Інгула рвучко повернулася набік, намагаючись дотягнутися до нього. Вона побачила ==СВОЇ НОГИ — уже ДО СаМИХ КОЛІН її МІЦНО СПОВИЛИ ЗМІЇ. Ні, не змії, швидше якесь коріння — живе, гнучке, укрите зеленими плямами, — воно рухалося по її ногах, стягуючи їх своїми кільцями. Інгула схопила кинджал, стиснувши зуби, спробувала лезом розрізати ці жахливі пута й завмерла — з усіх боків між травою до неї підбиралися інші змії-корені… Дівчина спробувала рубанути кинджалом найближче з них, але лезо лише сковзнуло по його шорсткій поверхні, а за секунду коріння вже охопило зап’ястя жертви… Від болю і страху, який паралізував її сильніше за будь-які пута, вона знову вронила кинджал, і той остаточно щез у траві… Інгула не витримала й закричала, відчуваючи, як все нові й нові корені обплутують її руки, плечі, груди, із безжальною та нестримною силою занурюючи її у трави…
Вона ще намагалася звиватися, але, коли кожне нове кільце затягувалося на її тілі, рухи полонянки ставали все слабшими і слабшими… Інгула вже не кричала. З її грудей, стягнутих путами, вихоплювався лише слабкий стогін. Вона відчувала ці пута… Вони були живі й безжальні. Вони ворушилися, повзли по її тілі, огортаючи руки, пальці, запобігаючи кожному її рухові… І ще… Інгула відчувала, як ними пульсує дика й зловісна енергія, котра передавалася їй, примушуючи безпомічне тіло вібрувати в нестримному й несамовитому дрижанні… Дівчина лежала горілиць, і її очі сліпив місяць, що завис прямо над нею. Спробувала відвернути голову, але тонке коріння миттєво обкрутилося навколо її голови і шиї, стеблини трав вплелися в її волосся. Ліс раптово перетворився на похмурі непролазні хащі з покручених дерев, помережаних густими заростями папороті. І він дихав. Щось велетенське повільно рухалося в ньому. Воно очікувало на жертву. І цією жертвою була Інгула…
Трави під дівчиною повільно зарухалися, і їй здалося, що вона безпомічно гойдається на поверхні води, яка несе її до страхітливого виру. Бранка спробувала знову закричати, але товсте коріння закрутилося навколо її рота. Корені і стебла трави повільно, немов дорогоцінне підношення, затягували свою жертву туди, звідки доносилося страшне дихання лісу. З очей дівчини котилися сльози. І скрізь їх прозоре марево і ґрати довколишньої трави вона побачила постать на протилежному краю галявини. Це був Даміан… Одяг на ньому був весь подертий і скривавлений, у руках він стискав уламок меча. Лицар тяжко дихав і розширеними, майже божевільними, очима дивився на Інгулу…