Волонтер
Шрифт:
Ноги волонтера раптом зробилися мов ватяні, перестали його тримати, і він опустився на землю… Десь поділися й хижацький інстинкт, і чіткість думок… Він намагався вгамувати хаос почуттів, що поглинули його, зціпив зуби, ледь стримуючи виття, що рвалося з його грудей…
…Тікай звідси, війна для тебе закінчилася… це чужий світ і чужі люди… ти дивом залишаєшся живим… нащо лізти під кулі… тікай знову в ліс… іди на південь… ти викарабкаєшся…
А як потім будеш жити?
Остання думка блискавкою випалила всі інші.
…З будинку знову вийшов чоловік в камуфляжі, нервово озирнувся і почав щось поквапом шукати на землі серед мотлоху якогось реманенту. Відчувалося, що віч квапиться і нервує. Коли він обернувся, в руках його був довгий іржавий серп…
Як тільки його постать розчинилася в дверях, волонтер підхопився, перевів свій автомат у режим одиночного вогню і швидко закрокував до входу…
Що відбулося в будинку, він потім ще довго намагався відтворити у своїй пам’яті. Але так і залишився невпевненим, що точно зміг пригадати все, що відбулося в ті кілька хвилин. Пам’ять навідріз відмовлялася співпрацювати з ним, і волонтер ледь міг витягнути з неї лише декілька статичних картин…
…Він стоїть в дверях, тримаючи перед собою «Калашнікова»… Напівтемна кімната пронизана кількома слабкими, майже сизими від пилу, променями сонця, що ледь пробивається крізь забиті вікна… Задуха, стійкий запах сирості й відчаю…
…На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера…
…Він щось намагається сказати, його слова тонуть у гуркоті пострілів… Двох пострілів — мисливської рушниці (з її обох стволів вихоплюються вогні й білий дим) і його автомата… Постріл вириває дошку в одвірку поруч із головою волонтера (ліву частину голови дрібно січуть дерев’яні скалки), але сам чоловік із рушницею вже нерухомо лежить біля протилежної стіни…
…Він знову щось намагається кричати, але не чує власного голосу… Чоловік у камуфляжі вже стоїть, стискаючи білими пальцями руків’я серпа… Ось він дивиться на свій автомат, що лежить на дерев’яному столі, ось він дивиться на дівчину, ось він дивиться на волонтера… Він щось говорить, але волонтер не чує його…
…Чоловік у камуфляжі рвучко нахиляється над дівчиною й заносить серп над її головою… Волонтер знову стріляє…
Коли знову почав усвідомлювати власні дії, дим від пострілів уже розсіявся, залишивши в кімнаті запах пороху. На підлозі лежало три тіла…
Волонтер хитаючись підійшов до дівчини… Йому здалося, що вона теж мертва… Очі заплющені, високі груди, жорстко перетягнуті ременями, нерухомі… Волонтер висмикнув кляп, яким був забитий рот нещасної, і нахилився до її обличчя, намагаючись відчути хоча б легке дихання. У відчаї він підхопив її обм’якле тіло і поклав на дерев’яне ліжко, застелене трухлявим подертим килимом. Обдираючи нігті, спробував розплутати вузли на її путах, згадав про штик-ніж, який висів у піхвах на поясі, кваплячись, перерізав ремінь, що стягував груди дівчини, плутаючись тремтячими руками в довгих пасах, звільнив її тіло… Знову застиг над нею… Нарешті йому вдалося вловити ледь чутний подих — вона дихала…
Витягнув з хати важкі тіла вбитих. Мрець у камуфляжі продовжував стискувати в руці іржавий серп, аж поки той не зачепився за жмут трави й лишився обабіч стежки.
Хлопець знайшов за будинком глибоку яму — вочевидь колись туди зсипали золу — і скинув їх у чорний отвір. Трупи глухо вдарилися, і над ними здійнялось біла хмарка попелу…
Він безсило опустився біля ями й довго сидів, охопивши руками голову…
5. Волонтер, дівчина й озеро
Коли він повернувся до хати, дівчина сиділа на ліжку, ніяково озираючись навколо, машинально перебираючи тремтячими руками ремені, якими була щойно зв’язана. Її обличчя майже не було видно з-за пасм розтріпаного чорного волосся. Почувши кроки волонтера, дівчина зойкнула й заметушилась, намагаючись прикрити тіло уривками сорочки та притиснутись до стіни. Волонтер завмер, обережно зняв зі спини автомат і повільно поклав його на стіл. Спробував посміхнутись і підняв руки.
— Не лякайся, дівчино, — підбираючи сербські слова, заспокійливо промовив він, — хороший…
Дівчина, зіщулившись, застигла, між чорним волоссям блимнули насторожені величезні очі. Волонтер підняв френч і кинув їй, потім повільно сів на широку лаву біля столу. Декілька хвилин вони мовчали, дивлячись один на одного.
— Не бійся, — лагідно промовив волонтер і знову спробував посміхнутися. На цей раз вдалося краще. Дівчина перелякано озирнулась по кімнаті.
— їх немає, — сказав він і, повагавшись, додав, — вони пішли і вже не повернуться…
Здавалося, дівчина поступово заспокоювалась. Вона швидко накинула на плечі френч і прибрала волосся з обличчя, звичним рухом закинувши його за плечі. Вона була дуже гарна. Навіть, не зважаючи на замурзане обличчя, на якому пролягали доріжки від сліз…
— Ось і добре, — волонтер усе намагався посміхатися, — усе буде добре, заспокойся… Ти сербка?
Дівчина помовчала… і слабко, ледь помітно посміхнулась…
Волонтер полегшено зітхнув.
— Так ти сербка?
Дівчина, посміхаючись, потисла плечима.
— Хорватка?
— Боснійка?
— Влашка?
— Циганка?
— Македонка?
— Як тебе звуть?
І на кожне запитання — у відповідь легка посмішка й такий же — і не ствердний, і не заперечний — рух.