Волонтер
Шрифт:
— У що лізеш, бра? — голос капітана був втомленим і спокійним.
Волонтер нічого не відповів. Загнаним вовком, зацьковано блимаючи з-під лоба очима, виставивши перед себе штик-ніж, він закрутився по світлиці, стискуючи іншою рукою правицю дівчини.
Четник неквапом пішов від грубки на волонтера. Лезо в його руках було білим, прозорим і розпеченим.
— Досить, бра… — капітан Горан підняв долоню і втомлено підвівся, — ти не знаєш, хто вона така, ми не знаємо, хто вона така… це ж війна, бра… на війні наречених не буває…
Волонтер випустив ніж на підлогу і схопив автомат, пальці пересмикнули затвор. Здоганяючи ніж, по глиняній долівці покотився набій. Автомат майже вперся стволом у груди четника із розпеченим ножем. Хоча дивився волонтер саме на капітана Горана…
— Вона моя… — ледь вимовив хлопець. Він боявся, що його тіло ось-ось заколотиться, і руки перестануть йому підкорятись. І тоді… але за себе він не боявся…
Він навіть не встиг помітити, як у руці капітана Горана з’явився автомат. Важкий АК-47, такий же як у волонтера, хіба що кольба не була розколота. Капітан тримав зброю легко, однією рукою, і волонтерові здалося, що ствол дихає, — принаймні, ясно відчув холодне металеве дихання, що вихоплювалося із чорного отвору…
Повільно відступаючи, він відсахнувся назад, спиною штовхаючи дівчину до дверей і закриваючи її своїм тілом. Відчув, як її пальці вчепились у його плечі. Волонтер смикнувся, скинув їх, почув шелест трави, зім’ятої бігом босих ніг.
Три чорних стволи похмуро дивились на нього своїми сталевими чорними зіницями…
— Спокійно, спокійно, бра, — капітан Горан миролюбно підніс долоню. Поміж пальцями капітана чорніла кров.
За мить автомат волонтера полетів на підлогу, вибитий непомітним рухом капітана. Наступний удар примусив хмарку зірок спалахнути в голові, і він покотився по підлозі. Останнє, що він зміг побачити, — окутий залізом приклад автомата, який раптом закрив весь світ, а потім і загасив його…
8. Волонтер і Мора
Повернення до тями було повільним і болісним…
…Здалеку доплили слова:
— А ти міцний, бра, до вечора встиг отямитись…
Капітан сидів за столом і дивився на волонтера. Сержант Вук звично набивав магазин набоями. Його обличчя було зосереджене й байдуже.
— Ти ще живий, бра, тому що нам потрібен кожен боєць, — майже привітно промовив капітан, звертаючись до волонтера. — До того ж, ти ще молодий і дурний і нічого не тямиш у війні… У нашій війні…
— Де вона? — через силу прохрипів волонтер.
Капітан Горан промовчав.
— Десь по лісу бігає, якщо вже комусь до рук не втрапила, — не відриваючись від своєї справи, сказав сержант.
— На, випий, — капітан Горан протягнув волонтерові флягу, — і перевір зброю. Як остаточно стемніє — будемо вирушати.
Хлопець, хитаючись, і намагаючись вгамувати біль, що розколював його голову, підвівся. Підійшов до лави, тяжко опустився на неї, витер з обличчя вже загустілу кров і взяв флягу. Ракія обпекла горлянку.
Волонтер почув глухий хрип. Він озирнувся в бік ліжка — Стретич сидів, привалившись спиною до стінки, на його губах пузирилась кров.
— Не треба було її чіпляти, — просипів поранений, — вона не людина… тобто, не зовсім людина…
Капітан криво посміхнувся:
— Ми вже давно самі не люди…
— Ви нічого не зрозуміли, — ледь вимовив Стретич, — ми всі приречені… Мора [12] …
Сержант Вук і капітан Горан здивовано перезирнулись. Волонтер, нічого не розуміючи, подивився на Стретича… Вони всі втрьох не зводили очей з пораненого, очікуючи, коли той продовжить. Але Стретич востаннє захрипів, смикнувся, і його очі закрились назавжди.
12
Мора — у сербській демонології прекрасна дівчина, яка поєднує в собі людські та демонічні риси.
Сержант Вук перехрестився.
— Недовго ж він провоював, — сухо промовив капітан.
Разом вони винесли мертвого з хати й нашвидкуруч викопали неглибоку яму. Хреста не ставили.
«Тут хрести не допомагають,» — здається, це була перша чітка думка, яка виринула у свідомості волонтера в цей вечір…
Швидко сутеніло. Повний місяць стрімко підіймався поміж чорними верхівками дерев. Капітан Горан закинув автомат за спину.
— Погано — ніч місячна буде… Усе, сержанте, йдемо, по дорозі заберемо Претича…
Волонтер озирнувся на хату, обриси якої швидко танули в темряві, та поплентався за двома постатями, які нечутно ступали через галявину до лісу.
Вони вийшли на вузьку стежку й обережно попрямували вперед. Місяць вже завис над їх головами й заливав білим світлом ліс. Волонтер знову відчув, як хижацька напруженість переповнює його. І був радий цьому. Принаймні, це відчуття не залишало простору для думок та інших почуттів.
Постаті попереду зупинились. Волонтер підійшов до них. Наскільки він розумів — тут їх мав зустріти Претич, якого капітан ввечері відправив перевірити стежку. Та нікого на місці зустрічі не було. Вони постояли хвилину й вирушили далі. Але не встигли пройти й кілька сотень метрів, як зупинились знову.
Прямо посеред стежки долілиць лежав, розкинувши руки, чоловік. Сержант нахилився й обережно повернув його голову. Четник Претич. На білому обличчі застиг вираз, який волонтер бачив вдень у мертвого хорвата. Сповнений водночас жаху й насолоди…
Сержант торкнувся двома пальцями до шиї четника й похитав головою.
У повітрі зависла напружена тиша.
Капітан на мить завмер, озираючись навколо, потім махнув рукою. Обережно переступивши через мертвого, вони повільно пішли далі, стискаючи зброю, спрямовану у стіну дерев.
Минуло ще з півгодини — стежка не закінчувалась, дивно плутаючись поміж покручених дерев. Несподівано для себе волонтер відчув, як втрачає сили. Місяць закривав півнеба, він завис прямо над головою, засліплюючи очі своїм тяжким сяйвом, позбавляючи тіло будь-якої енергії, а душу — волі. І тиша, тиша тиснула не менше, ніж цей клятий місяць. Автомат у руках перетворився на непомірний тягар, чоботи загрузали в землю, немов волонтер долав розпечену пустелю. Піт гарячими краплями заливав обличчя, він вже ледь міг йти і щось бачити навколо. Його супутники почувались не краще. До хлопця доносилось їх тяжке дихання, а кроки помітно уповільнились.