Волонтер

Білий Дмитро

— Ну, не кажи, як не хочеш, — примирливо промовив волонтер, — а я…

Тут він зам’явся — дійсно, а хто ж я? Руснак?

— Тоді і я тобі не скажу…

Вона знову посміхнулася. Майже весело. Волонтер засміявся:

— Ось і познайомилися! Знаєш, мені подобається твій стиль спілкування.

Посміхаючись, вона кивнула головою. Напруга в її постаті щезла. Дівчина спустила ноги з ліжка і примостилася зручніше, запахнувши френч. Струнка постава, але без зайвого гонору, обличчя прояснилося, і, якби не сліди від сліз на щоках, ніщо б не нагадувало те, що менше години тому їй збиралися перерізати горло іржавим серпом…

— Ось, а тепер я, як порядний залицяльник, маю запропонувати дівчині вечерю, хоча, зважаючи на годину, скоріше обід.

Волонтер, дивуючись власній балакучості (от так — «На війні як на війні!»), підвівся й озирнувся. На столі стояла порожня глиняна миска, з якої стирчало декілька дерев’яних ложок, поруч валялись розбитий глиняний келих та старовинна гасова лампа. Усе вкрито товстим шаром пилу. Сама кімната — простора похмура світлиця — аж ніяк не нагадувала зручну для побачень кав’ярню. На облуплених стінах де-не-де висіли якість чорно-білі малюнки, напевне, вирізані зі старих журналів, пожовклі фотографії в рамках, розбитий годинник без стрілок, з черева якого звисала на пружині бронзова зозуля. Під стіною — запилений стародавній комод, викладена кахлем висока пічка… У куті декілька почорнілих ікон з латунною лампадкою. «Та тут років шістдесят ніхто не жив!» — ледь не присвиснув волонтер.

Підійшов до малюнків на стінах. Найбільший — старе фото, вирізане з журналу, — зображувало огрядного вусатого чоловіка в мундирі, оточеного пишними військовими. Під малюнком чорнів підпис сербською «Король Петро II Карагеоргієвич приймає військовий парад в Белграді. З квітня 1940 року».

Він підійшов до комоду й відкрив дверцята… Зверху лежало кілька акуратно складених, колись білих, але давно вже пожовклих полотняних сорочок. У нижньому відділенні стояли якісь жерстяні банки. Він взяв одну з них. На запиленій обгортці була намальована життєрадісна корова й надпис англійською, який повідомляв, що це найкраща «тушонка» і що на цю партію, 1943 року виготовлення фірма робить колосальні знижки… Поруч із банками лежало декілька пачок галет. Волонтер спробував узяти пачку, але вона розсипалась у його пальцях на порох… У куті, над яким висіли ікони, темнів чорний квадратний отвір підвалу — частина дерев’яної дощатої долівки, яка його відкривала, була притулена до стіни. Волонтер нахилився в отвір, чиркнув сірником — на мить у темряві проступили обриси драбини та пощерблених глиняних стін. Схованка — криївка?

Волонтер винно озирнувся на дівчину. Та широко посміхалась — марні пошуки їжі її рятівником явно веселили.

Він ще раз замислено озирнувся — у куті стояв старий, захисного кольору армійський наплічник. Волонтер обережно взяв його за лямки, розкрив — там лежало кілька ребристих гранат із викрученими запалами, кілька магазинів для «Калашнікова» і — нарешті! — декілька плиток шоколаду, три банки тушонки (із полегшенням волонтер прочитав на них дату виготовлення — «Белград», 1991 рік) і чотири пачки печива («Загреб», 1995 рік).

Волонтер радісно обернувся до дівчини, тримаючи в одній руці плитку шоколаду, а в іншій банку консервів:

— Що ж, дівчино, з голоду ми не помремо!

Дівчина нерухомо сиділа, на її губах блукала все та ж відсторонена посмішка.

— Зараз, почекай хвильку, я піду наберу води… — Волонтер закинув за спину автомат і вийшов з хати.

Старий колодязь — зруб кількох дерев’яних колод — закривав так-сяк сколочений з трухлявих дощок щит. Над ним густо роїлися мухи… Волонтер не наважився навіть підняти щит та зазирнути в середину. Він уважно роздивився навколо — здавалося, від полуденної спеки навіть листя на деревах лінувалося зробити зайвий рух.

Волонтер підхопив відро й поплентався до озера. Навколо берега тихо шелестіли зарості очерету. У прозорій, чистій воді мінливими обрисами віддзеркалювались комиші та найближчі дерева. «Ой, у полі озеречко, там плавало відеречко…» — згадалася волонтерові улюблена пісня. Від озера віяло прохолодою та свіжістю — такими бажаними в цю спеку і в цей божевільний, кривавий день…

Раптом волонтер відчув, як втома і спрага впали на його плечі… Власне тіло, брудне і збите, у скривавленому і наскрізь просякнутому потом одязі, здалося йому невимовним тягарем. Він підхопив долонями воду й довго пив, захлинаючись від її солодкої чистоти. Потім скинув з плечей автомат, розстібнув ремінь… За хвилину, залишивши весь свій одяг на березі, він вже входив у воду, не в силі опиратися такій бажаній прохолоді… Пірнув, не заплющуючи очей, — вода миттєво огорнула його, ласкаво прийняла у свої обійми, і він занурювався все глибше і глибше, радісно відчуваючи, як минуле і бруд щезають, немов шкіра, яку скидає змія… Він перестав відчувати своє тіло, залишилася тільки дитяча радість і світло… Народжуючись заново, він волів назавжди залишатися тут, під рівною гладдю цього чарівного озера. Він плив, легко розсікаючи широкими замахами рук поверхню озера… Здавалося, час зупинив свою ходу…

Але треба було повертатися. Волонтер знову глибоко занурився у воду, марно намагаючись дістатися дна, розвернувся й поплив назустріч сонячним променям, що м’яко гойдалися у світло-блакитній товщі води. Він вже бачив сонце над поверхнею води, прибережні комиші, невиразні контури берега. Волонтер на мить закрив очі, насолоджуючись срібним світлом, що переповнювало його, а коли відкрив, то побачив крізь сріблясте водяне світло постать дівчини…

Волонтер відчув під ногами пісок, і його торс піднявся над поверхнею озера. Дівчина, недбало тримаючись за поли френча, накинутого на плечі, мовчки спостерігала за ним. Її голі ноги по кісточки були занурені у воду, у руках вона тримала білий згорток.

Волонтер зніяковіло дивився на неї. По його тілу сковзали краплі води й миттєво висихали під пекучими променями. Він на секунду занурив голову у воду й вихопив її, витираючи долонями обличчя. Дівчина не рухалася, її погляд був спрямований на рятівника, та вона не посміхалася — дивилась просто і спокійно. Але від цього погляду хлопцеві стало дещо не по собі, він пішов прямо до неї — голий, вкритий сріблястими краплями (на шиї бовтається срібний ланцюжок із кельтським хрестиком). Він зупинився перед нею, дивлячись прямо у її великі карі очі, що поглинали його, як щойно поглинало озеро. Дівчина протягнула йому згорток — полотняну чоловічу сорочку й полотняні штани. На мить він торкнувся тонких пальців дівчини, і цей дотик пронизав його тіло, немов легкий удар струму…

Волонтер взяв речі й тільки тут побачив, що його власний одяг вже випраний і акуратно розкладений на зеленій траві. «І коли вона встигла?» Він одягнув сорочку і штани, які подала йому дівчина, і відразу став схожим на якогось селянського парубка, що відпочиває після довгої і виснажливої праці. Волонтер сів на траву й поклав автомат на коліна. Він навіть здивувався, що пам’ятає — десь поблизу йде війна… Та зараз війна мало хвилювала його. Він дивився на дівчину.

Вона деякий час стояла, заворожено дивлячись на озеро. Потім повільним рухом скинула з плечей френч… Її оголене тіло лагідно обвили сонячні промені, укривши золотим подихом… Дівчина заходила у воду, немов поступово розчиняючись у цій порцеляновій блакитності. Коли її голова зникла під водою, волонтерові здалося, що дівчина примарою зіллється із цим озером і зникне назавжди. І буде виходити з нього тільки ночами, сумна і срібна при світлі повного місяця… Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою — не від сонця, але від сяйва повного місяця…

«Гомер ніколи не намагався описати красу Єлени, він просто передав слова, які вихопилися з уст втомлених ахейців, ахейців, що десять років скиглили під стінами Трої — а чи варто вмирати за цю Єлену? Гомер просто розповів: коли вона з’явилася перед військом на згарищах та руїнах конаючої Трої, ахейці зрозуміли — за таку красу було варто вмирати»…

Так думав волонтер, не маючи сил погляд відірвати від тендітної постаті.

…Сонце, не кваплячись, і милуючи оцей тимчасовий острівець затишку серед світу, залитого війною, червоніло, збираючись зникнути за верхівками дерев. Мир і спокій, та ще призабутий солодкий щем любові панували в душі волонтера. Вони повертались до будинку, і дівчина в білій довгій сорочці, крізь яку проступали обриси її вологого тіла, обережно несла випраний одяг волонтера… Сам він йшов поруч, тримаючи в одній руці автомат, а в другій — повне відро води. Він майже не дивився на дівчину, але відчував її дихання, її погляди, які та кидала на нього. Відчував, власне, кожну клітинку її єства… Намагаючись повернути до себе реальність, волонтер уперто повторював подумки: «усе, повернуся… з нею… якщо врятував когось від смерті, маєш відповідати за нього до кінця свого життя…», але перебиваючи цей речитатив, уперто втручалися, безкінечним повтором слова з пісні: «А з нашого коханнячка не вийде нічого».