Волонтер
Шрифт:
«Даміане, Даміане, урятуй мене!» — хотіла крикнути дівчина, але з її рота вирвався лише стогін, сповнений благання… І тільки очі, сповнені сліз із останньою надією дивилися на лицаря, що стояв навпроти…
…Наступного дня яскраво світило сонце й весело дзвеніло повітря над степом. Над рікою коливалося легке марево. Двоє дівчат — одна білява, друга чорнява — у звичайних полотняних сорочках, взявшись за руки, повільно йшли степом. Їх обличчя були втомлені, та задоволені. Десь вдалині посеред степу чорніла рілля, по якій похмурий віл тягнув рало. Один широкоплечий чоловік напружено йшов, налягаючи на руків’я, другий направляв вола. Від ріллі спускалася по схилі прямо назустріч дівчатам молода русявка.
— А хто там на ріллі оре? — привітно запитала білявка.
— Це брати мої, — відповіла дівчина, — я їм обід носила. Вони вирішили цю царину підняти.
— А самі ви звідки? — запитала чорнява.
— Та з Млинівки, звідки ще? — здивувалася русявка. — Народу в селі прибавилося, ось і взялися за степ.
— А… Ну добре, — посміхнулася білява. — А брати твої неодружені?
— Та ні, дівчат у нас у селі небагато, багатьох обри в позаминулому році в полон побрали.
— Та нічого, ти ж он яка гарненька! — білявка потягнула руку до довгої коси русявки.
Та злегка відсахнулася і з-під лоба подивилася на дівчат:
— Мені вже йти додому треба.
— Та йди вже, йди, скоро зустрінемося, — посміхнулася чорнява, але її очі хижо зблиснули.
Русявка побігла, не озираючись, хоча їй здавалося, що загадкові дівчата проводжають її поглядами. І від цього дивне й нехороше відчуття не залишало її, аж поки вона не дійшла до млина й не побігла вздовж берега річки до села.
Дівчата ж перезирнулися, посміхнулися і знову пішли до ріллі. Брати побачили їх і припинили роботу, задивляючись. Білявка посміхнулася і зняла з голови стрічку — її волосся хвилями розсипалося по плечах. Чорнява привітно помахала їм рукою…
Брати повільно, мов зачаровані, пішли їм назустріч…
…Воєвода повертався в своє помістя колись широким битим шляхом, що зараз ледь виднівся, укритий реп’яхами та густою травою. Удома він не був вже багато років, перебуваючи на службі у далекій Панонії. І ось зараз вирішив повернутися й закінчити свої дні в маєтку, яким з давніх-давен володіли його предки. Він їхав на коні, пильно вглядаючись у добре знайомі йому місця. Шлях вився над річкою, минав млин, далі заглиблювався в ліс. Позаду воєводи торохкотів критий візок. Біля візниці сиділа донька воєводи — молода темноволоса красуня. Вона із великим зацікавленням розглядала місцевість, що належала її батькові. Позаду візка неспішно їхали латники із довгими списами в руках. Раптом воєвода зупинив свого коня. Під великим дубом на галявині, куди вони виїхали сиділа молода жінка. Її яскраво-русяве довге волосся було сплутане, колись розкішний одяг був подертий, брудний і ледь прикривав тремтяче тіло.
Жінка мовчки дивилася на воєводу.
— Хто ти? — суворо запитав воєвода.
— Я шляхтянка. Звуть мене Ядвіга. Мене викрали розбійники й хотіли продати раданитам, але я втекла… Не залишай мене, лицарю…
Жінка говорила, її губи тремтіли. Але очі дивилися спокійно, і воєвода потопав у них. Він зіскочив зі свого коня, підійшов до жінки й зачаровано простягнув їй руку:
— Поїхали зі мною, шляхтянко. У мій маєток.
— Дякую, благородний пане!
Жінка підвелася, і воєвода підвів її до візка, допоміг їй вмоститися поруч із своєю донькою. Шляхтянка посміхнулася дівчині. І від цієї посмішки донька воєводи здригнулася…
Сонце повільно спускалося до обрію. Отець Бергус вже сидів на коні, нервово поправляючи тяжку сумку, надійно приторочену до сідла. У ній щось дзвеніло. Доктор Калігуса стояв поруч і, посміхаючись, дивився на священника:
— Цього вам вистачить, панотче, надовго… Але ви все одно повернетесь… — тихо промовив він.
— А може й не повернусь… — у голосі Бергуса виразно почувся сумнів.
Доктор Калігуса засміявся:
— Панові воєводі потрібні майстри, а селянам
Отець Бергус нічого не відповів і легко торкнув повіддя свого коня, котрий слухняно потюпав по шляху…
Під вечір біля млина зупинився віз, закладений лантухами, повними жита. Возом правив похмурий сивовусий селянин у солом’яному брилі. На лантухах сиділа молоденька дівчина й безжурно дивилася в синє загусле небо. Примусила зупинитися селянина та обставина, що жорна млина риплячи, повільно крутилися. Він здивовано зліз із воза й пішов до тину, замислено мнучи в руках довгий канчук. Біля тину стояв високий чоловік. Його чорний каптан і обличчя були вкриті білим пилом борошна.
— Куди їдете, добрий чоловіче? — глухим голосом запитав чоловік.
Селянин довго дивився на нього, потім відповів:
— Та в Новомлинівку їду, з онучкою, до їхнього млина… Я вже й не думав, що наш млин колись закрутиться… З того часу, як млинар наш кудись роки два тому зник…
Чоловік у чорно-білому каптані засміявся:
— Я відтепер тут млином керую. Так що нема чого вам до Новомлинівки по корчах пертися…
За цими словами мельник трохи кумедно схилився:
— Отож прошу скидати ваші лантухи… Як ото ви перші сюди прибули, то нічого з вас не візьму за помел…
Чоловік кинув очима на дівчину, що сиділа на возі, і непомітно та зловісно посміхнувся…
Так почалася історія міста Млинника, не зафіксована ні в жодному літописі, ні в жодному документі… Але вона почалася. Хоча згодом у цьому місті й з’явилися легенди й казки про його походження — часом моторошні і зловісні, — але в них не згадувалися ні лицар Даміан, ні вершниця Інгула…
ВОЛОНТЕР
1. Волонтер (РСК. [1] 4 серпня 1995 року)
У тяжкому передсвітанковому балканському тумані, натужно долаючи звивисту, укриту воронками, трасу Книн [2] — Петрина, [3] повільно повз «Ікарус», залишаючи за собою хмарки сизого диму. Незважаючи на своє мирне походження, автобус виглядав досить войовниче. Уздовж бортів чорніли сліди від автоматних та кулеметних черг, ледь замазані білою фарбою; жовтий первісний колір давно вже перетворився на камуфляжні плями від порохового нагару, близьких вибухів та від вогню. Своїх вікон він позбувся ще в 1991 році, десь в Словенії, і взагалі встиг повозити у своїх нутрощах солдатів ледь не всіх ворогуючих сторін за останні чотири роки. Про це свідчили й численні написи, сяк-так зафарбовані супротивниками. Останні гасла «ЗБРОЙНІ СИЛИ СЕРБСЬКОЇ КРАЇНИ» та «НА ЗАГРЕБ! НА БИХАЧ!» однозначно показували, що саме того ранку належав «Ікарус» збройним силам РСК. Так, мужньо долаючи шлях, і зневажаючи всі закони механіки (двигун вже років п’ять тому мав би опинитися на металобрухті), віз він у місто Петрину на лінію оборони Сербської Країни поповнення для 39 Баньского корпусу генерала Слободана Тарбука.
1
РСК — Республіка Сербська Країна. Державне утворення, яке виникло внаслідок розпаду Югославії та міжетнічних збройних конфліктів на Балканах. Проіснувала з 9 грудня 1991 року до 7 серпня 1995 року.
2
м. Книн — столиця РСК.
3
м. Петрина виконувало роль головної стратегічної бази оборони проти хорватських військ у період існування РСК.