Волонтер
Шрифт:
— Зуби у вас гострі, пута послаблені — думаю, що самі звільнитеся, а мені час вже йти, дорогі мої колишні сестри.
Інгула ступила до дверей і завмерла — закриваючи вихід, там височіла висока постать у довгому чорному одязі. З широких рукавів стирчали, немов чіпкі гаки, довгі білі пальці. Обличчя закривав каптур, з-під якого холодно і владно дивилися гострі пронизливі очі; тонкий рот кривив ся в легкій посмішці, яка нічого доброго, утім, не віщувала. Принаймні для неї, як зрозуміла Інгула. Дівчина схопилася за ніж, але незнайомець миттєво перехопив її руку й жорсткою холодною долонею вчепився у її шию. Інгула, задихаючись, спробувала звільнитись і з жахом відчула, як невблаганна сила підіймає її в повітря.
…Разом із поверненням свідомості повернувся й біль. Інгула спробувала поворушитись. Руки й ноги її були вільні, але біль у всьому тілі знерухомлював. Вона відкрила очі.
Незнайомець сидів, спокійно склавши руки на колінах. Воїтельки, звільнені від своїх пут, похмуро сиділи навпроти, отець Бергус, потираючи шию, стояв, прихилившись спиною до стовпа. Всі вони заворожено слухали незнайомця.
— Ось ми всі й зібралися… — голос його був спокійним, жорстким і владним… — Зібралися з різних причин, і кожен думав, що в нього своя мета. Ви, Мело і Йоанно, — палали помстою, щоб покарати зрадницю, ти, отче, — хотів схопити воїтельок і через тортури дізнатись, де заховане золото викупу за Чтарда, ти, Інгуло, утікала, щоб врятувати своє життя… Хіба що Ядвіга була найбільш близька до справжньої цілі — провести Ритуал!.. Жертвоприношення зрадниці… Але й ти, Ядвіго, знаєш далеко не все…
— Хто ти? — очі Ядвіги спалахнули жахом.
Незнайомець скривив тонкі сині губи в посмішці:
— Ще дізнаєтесь… Ядвіго! Власта наказала тобі прийти сюди і здійснити Ритуал. Але вона не розповіла тобі все. Вона сподівалася теж дістатися сюди й посвятити тебе у жриці. З цією метою вона й розпустила чутки, що саме Інгула є зрадницею. Власта знала, що ти… — тут він тицьнув пальцем у Інгулу, — будеш повертатися саме через цю місцевість. Знала, що вона зупиниться тут, попаде вам у руки й буде принесена в жертву. Але Воїтелька Власта загинула. І тому ти, Ядвіго, не зможеш сама провести Ритуал. Точніше, ти і твої посестри загинуть під час його виконання.
— Ти брешеш! — люто стрепенулася Ядвіга.
Незнайомець сухо засміявся. Його сміх, немов канчук, примусив всіх завмерти. Інгула відчула, як її тіло вкривається холодним потом, а волосся стає дибки. Дівчина раптом впізнала незнайомця…
— Калігуса… — здавлено видихнула вона.
— Доктор Калігуса! Приємно, що ти не забула свого спасителя, — скривився той і знову звернувся до Ядвіги:
— А хто випустив Інгулу із князівської в’язниці? Хто допоміг поширити чутки про її «зраду»? Звідки я взагалі знаю про ваші із Властою секрети? Звідки знаю про Ритуал?.. Скажу більше — хочу допомогти вам здійснити його!
Сестри-воїтельки перезирнулися. Аргументи доктора виглядали переконливими.
— Ну, погоджуйся, Ядвіго! Ти і твої посестри здобудете все, чого прагнули, — помсту і, головне, небачену силу, якою наділить вас Ритуал. Отець Бергус отримає золото й вічність… а Інгула… Інгула…
Від погляду доктора Калігуси дівчина затремтіла, відчуваючи, що ось-ось втратить свідомість. Та він знову повернувся до Ядвіги:
— Так ти згодна?
Ядвіга повільно кивнула…
— Тоді починаємо Ритуал… — тихо сказав доктор Калігуса, але від його голосу тіло Інгули вкрилося холодним потом.
В очах Йоанни й Мели промайнуло полегшення й заблимали хижі вогники. Вони підійнялися, готуючись кинутися на свою жертву. Отець Бергус, кидаючи з-під лоба недобрі погляди на тремтячу Інгулу, почав розплутувати відьмацьку упряж…
— Ні! — почувся пронизливий крик…
У дверях стояв Даміан, тримаючи перед собою меч. Він рішуче підійшов до Інгули і став перед нею, закривши її тремтячу постать своєю спиною.
— Даміане, не втрачай свою єдину можливість долучитися
Губи Даміана затремтіли.
— Біжи, Інгуло! — закричав він у відчаї, немовби намагаючись придушити свої вагання. — Рятуйся!
Інгула кинулася до дверей. У спину їй вдарив сміх доктора Калігуси…
6. Лови доктора Калігуси
Інгула вихопилася на подвір’я й заточилася, майже засліплена яскравим сяйвом повного місяця, що зависав прямо над її головою. Небом котилися чорні хмари, але якимось дивом оминали місяць. По дворищі, тяжко збиваючи землю, навіжено вибрикував її кінь. Дівчина підбігла до нього, крутнулася дзиґою, ледь уникнувши удару копитами, ухопилася за гриву й за мить опинилася верхи. На її щастя, хоч сідла й не було, та уздечка мотлялася навколо його голови, вкритої білою піною. Інгула щосили вдарила босими п’ятами по змилених боках тварини й полетіла в степ… У її обличчя тяжко вдарив вітер. По небу глухо прокотилося відлуння далекого грому. П’янкі пахощі трав закрутили голову. У повітрі відчувалася свіжість близького дощу. Попереду тьмяно стелився вільний степ. Інгула гнала коня, і з її грудей рвався переможний крик. Ось і терни — проскочити їх і все — цей страшний млин і ця річка зникнуть, немов дикий сон…
Перед тернами кінь став «свічкою» — Інгула ледь утрималася на ньому, охопивши руками кінську шию… Тварина схарапуджено закрутилася на місці — з тернів вихопилися чорні тіні із палаючими червоними очима… Вовки? Великі пекельні пси? З півдесятка хижаків кинулися до коня. Той кинув копитами, відбиваючись від них, розвернувся й погнав назад… знову до млина… Вовки оточували його півколом… Вони неслися поруч, не торкаючись широкими лапами землі, і лише, коли Інгула намагалась спрямувати свого скакуна вбік, щоб вихопитись із цього жахливого капкану, найближчий хижак із гарчанням кидався на коня, наполегливо спрямовуючи його назад, до млина, обриси якого вже чітко виступали під світлом місяця…
Вони ж мене назад заганяють!!! — серце Інгули здушив крижаний холод. Урешті їй вдалося спрямувати вороного трохи вбік — найближчий вовк на мить відстав — але цього було досить, щоб кінь оминув подвір’я млина й понісся до широкого річкового плеса… Ще одна тінь, на цей вже раз людська, у довгому чорному плащі (Отець Бергус? Чи доктор?) вихопилася з темряви… Над головою Інгули майнула довга сітка… Дівчина ледь встигла нахилитися, майже втиснувшись у спину свого скакуна. Тяжка свинцева куля боляче вдарила по спині, але сітка полетіла далі.
Утікачка переможно озирнулася — кінь добіг до води… Декілька разів вона намагалася спрямувати його в річку, але він крутив головою й перелякано тупцював на краєчку берега, грузнучи копитами в піску… Інгула знала свого добре вишколеного коня, їй не раз доводилося долати на ньому значно небезпечніші стрімкі гірські ріки, але на цей раз його щось жахало в цій спокійній повільній течії. Позаду залунали крики… Вони наближалися і зливалися в одне безжальне слово — «Лови!»…
Вовки зупинилися і, нахиливши довгі хижі пащі, загрозливо гарчали. Вершниця зіскочила з коня і хляснула його по змиленому крупу… Скакун заіржав і погнав чвалом уздовж берега. Дівчина почула за спиною свист арканів, але, не озираючись, одним стрибком вскочила у річку. По поверхні плеснули відразу два зашморги, але Інгула вже плила глибоко під водою…