Волонтер
Шрифт:
— Так, — стиха промовив волонтер, — така вже в нас нафака…
Чомусь на його душі стало легше — чи то від ракії, чи то від нафаки.
— Але чи вартий фольклор вашої можливої загибелі? — запитав волонтер.
Стретич на хвилину замислився, підбираючи слова:
— Розумієте, фольклор — це не текст. Фольклор — це жива реальність… Просто дещо інша… Власне, ми всі його захищаємо в цих безнадійних умовах… А потім він захистить нас… І тоді наші мерці, вовкулаки й упирі встануть зі своїх могил і помстяться за нас…
Волонтер мовчки дивився в напівбожевільні очі Стретича… І чомусь йому вірив… У голові крутились слова Висоцького — «Наши мертвые нас не оставят в беде»…
І тут автобус…
2. Волонтер і операція «Олуя» [9]
…Автобус зупинився, і розмова перервалась. Волонтер визирнув у вікно і здригнувся — уздовж дороги в протилежному напрямі повільно чвалали сірі похмурі люди із блідими обличчями. Старі, молоді, діти… Сірі, майже прозорі постаті й повільні, неприродні рухи… Вони тягнули тачки, доверху завантажені якимось шматтям, гнали змучених коней, впряжених у мажі, завалені домашніми речами. Переважна більшість їх була в цивільному, але поміж них відсторонено брели й солдати, недбало тягнучи на собі зброю.
9
«Олуя» — «Шторм» ( хорв.) — назва операції, проведеної військами Хорватії та Боснії проти РСК (5–7 серпня 1995 року).
Стретич теж визирнув у вікно й відкинувся на спинку сидіння, на якому ще висіли почорнілі клапті дерматину.
— Це ще не мерці, бра! — тяжко промовив він. — Це біженці… і ще дезертири…
Капітан Горан, розстібнувши кобуру, легко вискочив у розчинені двері автобуса (вони й не закривались зі самого початку подорожі). Сержант Вук, перекинувши зручніше «Калашникова», вистрибнув за ним.
Капітан підскочив до найближчого озброєного солдата, що повільно плентався за біженцями, і спіймав його за комір. Той відбив руку і схопився за гвинтівку… Солдати в автобусі (ті, хто не спав, і хто вже встиг прокинутись) кинулись вилазити з «Ікарусу».
Між капітаном і дезертиром спалахнула суперечка і швидко набирала оберти. До дезертира почали підтягуватись інші озброєні. Волонтер, спостерігаючи, висунувся з вікна, навіть не помітивши, як пересмикнули його пальці затвор автомата. На брудну підлогу автобуса з магазину АК вискочив набій та весело застрибав по цинках. Волонтерові здавалось, що він спостерігає якийсь проймаючий епізод з югославського «партизанського» фільму часів свого дитинства (можливо через ці фільми він і потрапив сюди?).
Волонтер зміг тільки вловити уривки розмови — переважно слів, які викрикував дезертир капітану Горану: «Босняки!.. Бихач!.. Усташі!.. Кралевиця!.. Зрада!.. Милошевич!..»… Потім запала мовчанка… Капітан Горан, опустивши голову і зчепивши зуби, із ненавистю дивився на дезертира, його пальці стискували застібку на кобурі. Запала тиша, готова в будь-яку мить вибухнути пострілами… Але капітан плюнув під ноги дезертирові і скочив назад у автобус, розштовхуючи солдат свого взводу, що скупчились навколо…
За хвилину «Ікарус», натужно загурчавши двигуном, рушив з місця і продовжив свій шлях. Волонтер не відриваючи погляд дивився на дезертира, що, опершись на гвинтівку, мовчки проводжав від’їжджаючий автобус. Помітивши це, дезертир скривився, тицьнув пальцем у нього й повільно провів по своїй горлянці великим пальцем… За декілька секунд він зник за поворотом…
— Усе, це кінець… — тихо промовив десь за півгодини мовчанки Стретич. — Вони починають генеральний наступ. Хорвати з Кралевиці, босняки з Бихача… Слободан Милошевич [10] не надасть нам допомоги… Навколо повсюди ліси, напхані боснійськими та хорватськими диверсантами… Усі вже знають, що…
10
Слободан Милошевич (1941–2006). В 1990–1997 рр. — президент Республіки Сербія, у 1997–2000 рр. — президент Союзної Республіки Югославії.
Але він не встиг завершити свою думку…
Земля під автобусом здригнулася. Грім? Так, це був грім, і грім не переривався, він напливав, від нього тремтіла земля, хоча жодна хмара не чорніла в ранковому небі, і небо не рвали блискавки…
Капітан Горан, який уже почав куняти, підхопився з місця, ледь не впершись коротко стриженою головою у стелю, підняв руку і щось загорлав… Але що саме — неможливо було розчути…
І в ту ж мить ветеран «Ікарус» потрапив під блискавичний рух голки гігантського оверлока, який із незбагненною швидкістю почав наскрізь прошивати його червоними нитками…
…Слух — справа ненадійна… Ти можеш побачити, як з твого друга вилітають мізки й тільки за секунду почути звук пострілу… Але й зір справа ненадійна — ми всі бачимо світло від зірок, які припинили своє існування кілька мільйонів років тому… І що залишається? Без сумніву, волонтер зміг би відповісти на це питання. Але за інших обставин… Він навіть не став розмірковувати про мінливу долю старих АК — 47 та їх колишніх володарів, коли важка кольба його «Калашнікова» розлетілася на друзки від кулі. Так, як і не став міркувати над питанням — краще вмерти з недопитою пляшкою в руках, чи, мирно сплячи із недопалком самокрутки драпу в пальцях?
Він просто стрибнув у вікно «Ікарусу», сподіваючись, що оверлок вишиває червоними нитками все ж з іншого боку.
Потім він (як колись лазив до доброї мамки під бік) поліз під колеса автобуса, утискуючи розщеплений приклад автомата у плече… Волонтера врятував капітан Горан — важка капітанова рука висмикнула його з-під колеса автобуса й відкинула подалі на всіяне щебенем узбіччя траси…
— Б…ть! Уроди! Ма…ь ва…у Й…6! Геть від автобуса! — горлав капітан, висмикуючи з-за борта і з-під коліс «Ікаруса» ошалілих бійців і кидаючи їх за дорогу.
Утім, роботи у нього було небагато — більша частина солдат 1-го взводу Ударного батальйону так і не встигла вибратися з «Ікаруса». Так вони й зависли — по двоє, по троє в кожному вікні — зелені, мережовані червоними нитками невидимого оверлока, незграбні й нерухомі силуети. А ще з десяток уже скрючились, так і не прокинувшись, на підлозі автобуса… Лише четники, декілька колишніх дезертирів та ще з півтора десятка новобранців звично повистрибували з вікон та дверей та бігли до найближчих дерев, час від часу пускаючи навмання назад черги з автоматів.