Волонтер
Шрифт:
Вечоріло — сонце вже закотилося за обрій і все навколо посіріло, готове впасти у глуху пітьму. Зв’язаних Йоанну й Мелу Даміан відніс до льоху і тепер стояв біля Інгули. Якщо до трьох воїтельок він відчував відсторонену байдужість, як до звичайних полонених ворогів, то ця дівчина викликала в нього жалість і ще — якесь тепло і співчуття. Тим більше, що вона сама була полонянкою воїтельок. Інгула сиділа на колінах, прихилившись спиною до тину, і тремтіла, хоча Даміан і накинув на її оголене тіло свій теплий плащ.
Лицар присів навпроти неї й розв’язав вузол, який тримав кляп у її роті. Дівчина покрутила головою, жадібно ковтаючи прохолодне повітря і вдячно посміхнулася.
— Мені холодно,
— Я цілий день була зв’язана, вони мене катували… — прошепотіла вона. — Зніми з мене пута, добрий чоловіче…
Даміан раптом відчув, що її голос заворожує його, — і в цьому таїлася небезпека.
— Розв’яжи мене, — знову благала дівчина. Вона повільно звивалася, намагаючись послабити пута. — Невже ти мене боїшся?
Рятівник застиг, споглядаючи, як її смагляве тіло, ледь прикрите його плащем, безсило і слабко пручається на землі. Він присів над нею, спробував розплутати вузли. Вона вигиналася, чи то допомагаючи йому, чи то заважаючи. Лицар відчув, що в нього затремтіли руки… І вона тремтіла, але, торкнувшись її, Даміан здивовано зауважив, що тіло полонянки не холодне, навпаки — від нього віяло жаром та дурманом жагучої пристрасті. Нарешті вузли піддалися, він почав знімати з неї пута, але його голова запаморочилась. Відтепер його руки просто сковзали по її майже звільненому тілі, плутаючись у ременях. Інгула лежала на животі, кволо намагаючись звільнитись.
— Що ти робиш, лицарю, ні…
Вона жалібно застогнала, заплющивши очі… А Даміан, вже не володіючи собою, тяжко й уривчасто дихаючи, рвучко скидав з себе одяг… За мить він вже лежав на ній, охопивши руками її груди і стегна. Дівчина, все ще сплутана і знесилена, притиснута до землі його тілом, закричала, але гаряча долоня затисла її рот….
Повний місяць з’явився над пагорбом. Здавалося, він посміхається…
…Отець Бергус, тяжко дихаючи, витирав піт з обличчя. Мокрий, скривавлений жмут мотузок валявся біля його ніг. Ядвіга, тіло якої вкривали червоні смуги від ударів, непритомна висіла, опустивши голову, і її золотаве волосся майже торкалося підлоги.
Священик взяв цебро води і плеснув на полонену. Та глухо застогнала і кліпнула повіками.
— Слухай, воїтелько, це ж тільки початок. Вислухай мене ще раз — ти просто скажеш, де заховала десять тисяч золотих, які ви отримали із Властою як викуп за воєводу Чатарда. І я тебе і твоїх сестер відпущу… Навіть на додачу залишу вам оцю красуню для розваги. Добре подумай… Ти ж знаєш — від мене ви не втечете.
Ядвіга ледь підвела голову, але на свого ката не дивилася. У її очах змішувалися погано прихований відчай, ненависть і страх… Отець Бергус ухопив її за вилиці і повернув обличчям до себе. Його рот скривився в посмішці:
— Ти ж не дурна, Ядвіго!
Вона плюнула йому в обличчя. Священик на мить застиг, потім засміявся й уп’явся пристрасним поцілунком в її губи. Ядвіга засмикалася у своїх путах… Регочучи, отець Бергус відірвався від неї, ухопив за волосся і встромив до її рота дерев’яний кляп.
— Ну, що — зробимо перерву, Ядвіго… Дійде черга й до тебе… А зараз я займуся твоїми сестрами…
Лицар Даміян продовжував стискати
Дочекавшись, поки її ґвалтівник (чи спаситель?) перестане смикатись — чекати довелося недовго, — Інгула швидко зв’язала його. Вона не знала — живий він чи мертвий. Можна було залишити на його горлянці зашморг, прив’язавши його до ніг. Якби рицар виявився живим і почав смикатись, то вузол би затягнувся намертво й повільно відправив би переслідувача до праотців. Але дівчина не стала цього робити. Чому? Вона й сама не знала.
Інгула накинула на себе плащ лицаря, підперезалася його поясом, на якому висів у піхвах довгий ніж, і завагалася. Сісти на коня й майнути в чорний степ, що так заманливо розкинувся за млином? Але тоді доведеться залишити колишніх сестер цьому божевільному святенникові… Інгула витягнула ніж і тінню прослизнула до млина…
Скрізь криво збиті дошки дверей, що вели до комори із жорнами, пробивалося мінливе світло. Звідти доносився повільний скрегіт жорен, голос отця Бергуса і придушене жіноче скиглення. Інгула трохи відкрила двері та зазирнула всередину.
5. Інгула, доктор Калігуса і лицар Даміан
У мерехтливому світлі кількох смолоскипів та свічок вона побачила Ядвігу, що безсило звивалася, підвішена до стелі, і оголену Мелу, міцно прикручену мотузками до стовпа, який підтримував стелю млина. На підлозі лежала така ж гола і знерухомлена Йоанна. Хитромудре плетиво ремінців, якими вона була зв’язана, не дозволяло їй навіть перекотитись із живота на бік. Вона крутила головою, намагаючись виплюнути кляп, з її очей рясно текли сльози відчаю й болю. Над нею стояв отець Бергус, тримаючи розпечений до білого залізний стрижень.
— Серед вас усіх вона єдина, яка панянку нагадує. Та вона і справді панянка — ось яка шкіра біла, а тіло ніжне, — тихо бурмотів він, розв’язуючи вільною рукою очкур на штанях. — Думаю, що вона за оцими сатанинськими іграми з вами й чоловіка ще не знала. Та нічого, зараз я це виправлю. А щоб вона про це не забула — то я їй ознаку на спинці поставлю.
Промовивши це, він підніс гарячу залізяку до сідниць безпорадної полонянки. Та відчайдушно засмикалась, відчувши наближення пекельного жару. Мела і Ядвіга завили крізь кляпи, марно намагаючись звільнитися.
Тоді Інгула прожогом кинулася до отця Бергуса. Той, почувши за спиною кроки, рвучко озирнувся, але не встиг навіть піднести руки — дівчина блискавично вдарила його руків’ям ножа у скроню, і він, слабо скрикнувши, звалився на підлогу…
За хвилину Інгула підтягла довготелесого отця Бергуса до стовпа і прикрутила його за шию довгим іржавим ланцюгом. Постояла, замислено дивлячись на воїтельок.
— Є в мене бажання, колишні сестри, вас всіх тут і залишити, за те що мене за зрадницю вважали… Тільки ось не зрадниця я і ніколи не була зрадницею… — у її очах зблиснув вогник. Вона нахилилася над Ядвігою і витягла в неї з рота кляп, надрізала пута, якими та була сповита, потім те ж саме зробила з Йоанною та Мелою.