Волонтер
Шрифт:
Розідрана сорочка тріпотіла на плечах утікачки, клапті одягу вже не ховали ні засмаглі сильні плечі, ні випнуті тугі смагляві груди, ні плаский напружений живіт. Дівчина вправним рухом поклала стрілу на тятиву й розвернулася. Її обличчя хижо зосередилося. Виструнчившись, Інгула вистрілила, і Мела ледь змогла ухилитися від стріли, що просвистіла біля її скроні. Вона інстинктивно смикнула повід, і її кінь почав відставати… Другий постріл утікачка зробила у Йоанну, і стріла, вдарившись об мідний умбон, почеплений на нагрудному ремені коня, полетіла у траву. Здавалось, Інгула ось-ось відірветься від погоні. Вона схопила останню стрілу й радісно й переможно закричала. Але вистрілити не встигла — довгий аркан, розкручений рукою Мели, звився над нею… Дівчина встигла відмахнутися луком, ухилитися від зашморгу, та її єдина зброя вискочила
Коли Ядвіга наздогнала їх, то напівгола Інгула, мов хижа тигриця, що потрапила в пастку, напружено виставивши перед собою руки, уже стояла перед вершницями. Геть обідрана сорочка ледь трималася на ній і майже не прикривала тіло. По плечах пролягала червона смужка від аркану, який їй вдалося скинути, на руках і ногах червоніли подряпини та синці. Високі груди тяжко здіймалися, вона ледь дихала, приходячи до тями від удару об землю. Але її очі люто дивилися на колишніх подруг — вона збиралася боронитись до останнього. Мела та Йоанна обережно наближались до неї, тримаючи в руках в’язки сириці. Вони були збуджені гонитвою та очікуванням розправи. Вершниці, як досвідчені воячки, не поспішали, вичікуючи зручну мить для нападу. Першою не витримала та кинулася на дівчину Мела. Інгула встигла увернутися, перехопила руку супротивниці і щосили штовхнула її на землю. Та покотилася по траві, а втікачка сама кинулася на неї, намагаючись вихопити з-за пояса Мели ніж. У той же час Йоанна стрибнула їй на спину, закинувши ремінь на горло. Інгула встигла схопити зашморг, не даючи йому затягнутись на горлянці, вправним рухом перекинула нападницю через себе і вдарила ногою Мелу, яка якраз намагалася підвестися. За тим знову підскочила до неї, але та вже вихопила ніж і тримала перед собою. Інгула розвернулася і стрибнула до рятівних тернових хащ, що темніли майже поруч. Йоанна, немов кицька, швидким рухом кинулась їй під ноги й міцно обхопила обома руками її ліву литку. Бранка щосили вдарила нападницю вільною ногою по рухах, видерла ногу, ухилилася від ножа Мели, одним ударом знов збила її на землю, нарешті вихопила в неї з рук ножа, стрибнула до тернів… і — упала, збита з ніг Ядвігою, яка раптово стрибнула на неї прямо з сідла… За мить всі троє воїтельок навалились на неї… Вона ще встигла полоснути ножем Ядвігу по стегну, несамовито дряпалась, кусалась, гризла землю, придушена трьома сильними тілами, з її рота виривалося божевільне гарчання… Пошматована сорочка злетіла з її блискучого від поту тіла, і вона нагадувала стародавню богиню, яка виснажувалася у відчайдушній боротьбі із своїми суперницями…
Оскаженілі від гонитви та відчайдушного спротиву вершниці не відмовили собі в задоволенні вимістити на ній свою лють, — головним чином, за допомогою сириць, які зазвичай застосовували, щоб в’язати полонених. І хоча з полоненими (радше, з полонянками, бо чоловіків воїтельки Власти зазвичай просто вбивали) вершниці ніколи не були поблажливими, на цей раз свою бранку вони зв’язали особливо жорстко. На це пішли всі їх запаси сириці, а на останнє, коли Інгула спромоглася вчепитися зубами в руку Мели, прокусивши її до крові, Йоанна, скрутивши зі шматків розідраної сорочки величезний кляп, запхала його до рота дівчини, примотавши до голови пасом.
…Украй втомлені, але задоволені собою, вершниці сиділи біля Інгули, витираючи піт, від якого блищали їх вкриті пилом обличчя. Нещасна полонянка, яка тепер тільки глухо стогнала, коли на її тілі затягувався черговий шкіряний зашморг, та слабко смикалася від болю, відчувши, що її вже не тримають, із новою силою заборсалася по траві, звиваючись усім тілом у відчайдушних спробах послабити свої пута. Та даремно! Все її оголене тіло від плечей до кісточок стягувала сириця. Ремінці глибоко впивалися в нещадно заломлені руки, перетягували й без того тонку талію, безліч разів обкручувалися навколо ліктів, передпліч, стегон, а один з пасів, навхрест прив’язаний до пут, що врізалися у живіт, губився між ногами. Інгула крутилася по землі, але кожен її рух безжально ятрив її, примушуючи ремені ще міцніше натягуватись, а жорсткі вузли — упиватися в особливо болючі точки… Нарешті вона сіпнулася ще кілька разів, тихо застогнала,
— Що, воїтелько, — добігалася? — глузливо промовила Мела, підвелася, знімаючи з себе шкіряний пояс, підійшла до полонянки і щосили хлюснула ним безпомічну дівчину по стегнах. На засмаглій шкірі відразу виступила червона смуга. Інгула тіпнулась і, не розкриваючи очей, застогнала. Вона вже розуміла, що програла, і подумки готувалася винести всі тортури, які мала пережити перед смертю.
— Стій, Мело! — підняла руку Ядвіга. — Не поспішай! У нас є достатньо часу для неї. А зараз маємо відвезти її до млина.
Мела нехотячи опустила руку:
— Прив’яжемо її за ноги до коня та потягнемо? — запропонувала вона.
Ядвіга похитала головою:
— Ні, нехай до тями прийде, щоб повністю відчути все, що ми для неї приготували…
За декілька хвилин вершниці повільно поверталися назад, ведучи своїх коней під поводи. Сонце вже пекло, наповнюючи дзвінке серпневе повітря спекою. Луг навколо вкривали поки що не пожовклі квіти. Усе навколо дихало спокоєм і тишею. Воїтельки весело розмовляли і сміялися, а Йоанна навіть іноді зривала квіти і прикрашала ними гриву свого коня. Ось тільки верхи на ньому, незграбно перекинута через сідло, лежала сповита путами Інгула, яку скоро очікували невимовні катування… А може, й дещо набагато гірше…
2. Ядвіга
Млин був старий, спрацьований, і його жорна втомлено рипіли, хоча, судячи з усього, роботи цього літа в нього не було багато. Мельник пропав уже давно, і місцеві нечисленні хлібороби, не викошені під час останнього набігу аварів, самотужки мололи на ньому збіжжя.
…Інгула лежала на купі старих лантухів, недбало скинутих у напівтемній коморі. Вона нестерпно страждала, не в силі поворухнутися — коли вершниці довезли її до млина і кинули в коморі, то, на додачу, міцно прикрутили її стопи до мотузки, яка зашморгом стягувала її плечі. Відтепер Інгула, вигнувшись дугою, не могла зробити жодного руху. Біль від подряпин та синців був нічим порівняно із болем у кожному вивернутому суглобі, закляклих руках і ногах та з нестерпним свербінням, що поступово розповзалося по всьому тілу… Сириця, якою її зв’язали, спочатку була ще трохи волога від ранкової роси, але тепер вона підсохла, задубіла й набагато гостріше врізалася в тіло.
— Це ще тільки початок, — стиха промовила Ядвіга, стоячи над полоненою.
— Знаєш, — продовжила вона, копнувши носком шкіряного чобота зв’язану під ребра, — зараз повернуться сестри… Вони поки що зайняті — готують для тебе «кімнату» з усім необхідним… Ти ж знаєш, вони це люблять — погратися досхочу. Навіть мене в цьому перевершили…
Ядвіга витягла ніж, нахилилася над Інгулою, легким рухом розрізала ремінець, який тримав кляп, витягла ганчірку з її рота. Полонянка судомно забилася, як риба, хапаючи повітря ротом, з якого потекла жовта слина… Воїтелька взяла повстяну навощену флягу й полила воду на обличчя Інгули, із цікавістю дивлячись, як та намагається ковтнути пересохлими губами хоч трішки рятівної вологи.
— А вони ж спочатку хотіли тебе ось таку — голу і зв’язану — кинути в комиші біля річки. Щоб ти там трохи в товаристві комах та сліпнів полежала. Та й п’явок не так вже тяжко на тебе накидати…
Вона перерізала ремінці, які примушували дівчину вигинатись дугою. Полонянка, стиснувши зуби, щоб болючий стогін не потішив переможницю, ледь змогла випрямити заклякле тіло, яке вже посиніло від застиглої крові. В очах Ядвіги на мить майнуло щось схоже на співчуття. Вона обережно розплутала вузли, значно послабивши пута на тілі Інгули. Дівчина зітхнула із полегшенням…
— Ну ось, Інгуло, ми різні буваємо… Нащо ж ти нас зрадила? Ти ж знаєш — від нашої помсти не втечеш…
Ядвіга майже ніжно прибрала пасма волосся з обличчя дівчини, провела долонею по її щоці:
— Ти пам’ятаєш, що саме Власта і я відбили тебе в арабських работоргівців? Вони тягнули тебе в ланцюгах… Я ж любила тебе… А ти зрадила. І мене, і всіх нас…
— Так, — нарешті спромоглася вимовити Інгула. Вона лежала на спині, закинувши голову. Її очі дивилися у стелю, завішану сизими оберемками старого павутиння. Тіло дрібно тремтіло від гострого болю. Вона відчувала, як кров натужно пульсує в її жилах. Через біль намагалася непомітно ворушити пальцями рук, хоча і знала, що звільнитися не зможе — в’язати воїтельки Власти вміли.