Волонтер
Шрифт:
— Не думаю, що вони гідні супротивники нам… — недбало промовив лицар на зітхання Бергуса. Той криво посміхнувся й заходився копирсатися у великій шкіряній торбі, яка завжди була приторочена до сідла його коня… Раніше він її ніколи не розкривав.
— Як би не було тяжко, вони мають потрапити нам до рук живими, — тихо промовив священик, дістаючи мотки білих мотузок із вплетеними в них червоними нитками та дерев’яні овальні бруски із ремінцями. Наостаннє він витягнув згорнуту сітку із прикріпленими до неї шкіряними пасами та дерев’яним бруском.
— Трохи пізніше, пане Даміане, прошу розпалити вогнище на галявині, де ми залишили коней. І киньте туди вологих гілок. А мені зараз треба усамітнитися…
Даміан мовчки кивнув головою й пішов у ліс. Уже біля дерев він озирнувся. Отець Бергус сидів навпочіпки біля мотузок і сітки і щось бурмотів. Але на цей раз однозначно не молитву…
3. Мела та Йоанна
…Мела не знала свого справжнього імені. Знала тільки, що вона з роду аварських могутніх шаманів. Її бабця, шаманка, з якою радився сам каган у своїй неприступній цитаделі в Панонії, кожну ніч шепотіла якісь закляття над ліжком онучки, відколи тій виповнилося два роки. У три вона назавжди запам’ятала, що таке біль і страх: коли бабця вкрила все її тіло татуюванням. «Тільки коли тобі стане шістнадцять зим, письмена зможуть проявити свою силу,» — казала стара шаманка. Але татуювання не змогло вберегти ні онуку, ні бабцю. Під час кривавої ворожнечі, яка раптово і з невідомих причин спалахнула між двома родами шаманів, уся родина загинула, а її продали заїжджим работорговцям раданитам. Вони ж, не сподіваючись великого зиску із замурзаного дівчати, швидко перепродали її богемському купцю, і той прилаштував її займатися чорною роботою у своєму господарстві. Власне, він її і не помічав.
Зате її помітила його донька, однолітка Мели — Йоанна. На диво, вони стали найкращими подругами… А пророцтво бабці відносно татуювання збулося, коли двоє найманців купця — здоровенні нормани — виявили, що в господаря порається по двору молода красива дівчина із недбало підібраним чорним волоссям і чорними блискучими очима… Уночі, обпившись хмільної браги, вони вдерлися до її комори, накинулись на сплячу і зґвалтували… Весь наступний день дівчина в безпам’ятстві крутилася на своєму ліжку, і з її вуст вихоплювалися почуті колись від бабці незрозумілі і зловісні слова. А малюнки на тілі немов ожили, сповнюючи її єство незрозумілою поки що силою. Наступної ночі найманці, очманілі від браги, знову вдерлися до неї, і вона їх убила. Убила уламками глиняного кухля… Коли Мела прийшла до тями, два воїни лежали, спливаючи кров’ю біля її ніг… Відтепер у неї залишався єдиний шлях — тікати на Дівоч-гору, про яку ходило стільки чуток: про те, що колишня служниця княгині Либуші, чародійка й воїтелька Власта побудувала на цій горі неприступний замок, що збирає вона там потужне військо з дівчат, які вбивають всіх чоловіків, і що незабаром вони захоплять владу над усією країною…
Але Мела не хотіла залишати свою подругу — панянку Йоанну. Тієї ж ночі вона пробралася до світлиці, де безжурно спала Йоанна, без довгих розмов запхала їй до рота ганчірку, міцно зв’язала, перекинула через сідло й погнала до Дівоч-гори… Так вони стали сестрами — вершницями воїтельки Власти…
…Для Інгули вони знайшли місце біля ріки, трохи нижче запруди. Навколо густо коливався очерет, над яким, незважаючи на спеку, аж дзвеніло від гнусу. До того ж неподалік маленьким горбком темнів мурашник. Здавалося, що він рухається. Йоанна поставила глек із старим, давно вже затверділим медом, який знайшла в хаті мельника, зачерпнула в нього води, побовтала й загадково посміхнулася. Потім поворушила канчуком мурашник. Мела тим часом підійшла до кострубатого стовбура висохлого дерева. Легко здерла шматок кори, відкинула вбік і кивнула головою.
Зв’язана Інгула лежала на колючій траві, мовчки спостерігаючи за їх діями.
— Ех, запізно Ядвіга нам її віддала — уже незабаром спека спаде, — пробурмотіла Мела, скоса споглядаючи на нерухому полонянку.
— Нічого, зате комарів побільшає, та й мурахам однаково — день чи ніч, аби солоденьке було, — заспокійливо, ніжним і майже ласкавим голосом промовила Йоанна.
Інгула засмикалась, марно намагаючись позбавитись пут, але, побачивши на собі глумливі погляди своїх колишніх сестер-воїтельок, стиснула зуби й завмерла.
— Ну що, Йоанно, готова їжа для мурашок? — запитала Мела.
— Так, сестричко, можна починати, — задоволено кивнула Йоанна.
Вони підхопили полонянку, підтягнули її до дерева та заходилися прив’язувати до сухого стовбура.
— Тихо!.. — Постать Мели раптом напружилася, в очах блимнув насторожений вогник.
Йоанна здивовано подивилася на неї. А Мела тицьнула рукою в бік лісу, який зеленів на пагорбі за річкою. Над деревами повільно крутилися кільця сизого диму.
— Ну і що? — байдуже майнула рукою Йоанна. — Хіба ти думаєш, що переслідувачі будуть так відверто себе виказувати? Та то якісь дітлахи собі в лісі гриби печуть.
— Може й дітлахи… У будь-якому разі Ядвіга наказала об’їхати цей лісок… Я перевірю…
…Під пагорбом Мела зіскочила з коня, натягнула тятиву на лук і, зігнувшись, мов ящірка, прослизнула поміж дерев у напрямі диму. Йти довго не довелося — хвилин за п’ять вона вже вибралася на край невеликого мілкого яру. На дні його диміла ватра, біля якої сидів чоловік. Його обличчя прикривав чорний каптур, у променях сонця поблискувала кольчуга. Чоловік сидів, спираючись на довгий меч. Неподалік темнів силует коня.
Мела висмикнула стрілу з сагайдака й поклала на тятиву. Вона ніколи не хибила в стрільбі. І на цей раз не схибила. Стріла глухо вдарила прямо у середину каптура. Воїн без звуку завалився на бік. Мела обережно поклала лук, витягла свій кинджал і почала повільно спускатись до вбитого. Було дуже тихо. Під ногами хрумтіло листя — майже прозоре, ламке — ще з минулої осені. Воїтелька підійшла до вбитого, загрузнувши до кісточок у купі листя, торкнула рукою плеча. Від доторку його голова, вискочивши з під-каптура, покотилась по землі. Але це була не голова — сухий білий череп, з лоба якого стирчала стріла. Мела підхопилась, виставивши поперед себе кинджал. Під ногами блискавкою крутнулась змія. Дівчина спробувала стрибнути, але не встигла. Змія виявилася мотузкою із зашморгом, майстерно прихованою в купі листя перед вогнищем. Зашморг миттєво затягнувся на ногах Мели, смикнув її, і воїтелька усім тілом гепнулась на землю, на якусь мить втративши свідомість від удару. А коли прийшла до тями, намагаючись хоч голіруч відбиватися від нападників, було вже запізно. Хтось невідомий вже сидів у неї на спині, заламуючи руки і стягуючи їх мотузкою… Мела, випльовуючи з рота сухе листя, закричала, попереджаючи сестер… Ось тільки дерев’яний кляп, роздираючи їй губи, встромився до рота, надійно затискаючи крик…
Даміан здивовано дивився на вправні рухи отця Бергуса, який вміло в’язав татуйовану воїтельку.
Сам він сидів неподалік, вважаючи цю справу далеко не гідною лицарської звитяги… Утім, жодна допомога й не була потрібна святому отцю. Не минуло і хвилини, як Мела, затято гризучи кляп, крутилася по галявині, люто зиркаючи навколо. Руки і щиколотки її стягувала мотузка, голову із сплутаним чорним волоссям оповивав зашморг, який закручувався ще й навколо заломлених зв’язаних рук та підтягував її скручені стопи до долонь.
— Звідки така вправність, отче? — напівжартома і з певною долею зневажливості запитав лицар.
— Та так, нічого особливого, — посміхнувся трохи втомлено отець Бергус, — ну, побував деякий час у раданитів. Але то так — дурниці… Одна справа дурних м’якотілих селючок в’язати, а інша — ось таких — запеклих та норовистих…
Він тицьнув чоботом попід ребра Мели та швиденько поліз по схилу на край яру.
— Другу спокійно візьмемо, а третю…. На третю ти знов згодишся, пане лицарю…