Волонтер
Шрифт:
Наступний весь день ми просиділи у своїй схованці. Ставлення Рауха до Ольги було ввічливим, але трохи відстороненим. У той же час і я відчув, що між мною і ротмістром пролягла невидима стіна відчуження. Він, і так не особливо говіркий, цілком замкнувся в собі. Ще й поступово в мені стало наростати відчуття, що гори, оточуючи нас, начебто все більш зловісно нависали над нами, чужинцями в цих краях.
Наступного дня, ще тільки почало світати, ми почули віддалені постріли: десь у горах ішов бій. Відлуння далекої сутички тривало приблизно годину. Увесь цей час ми провели зі зброєю напоготові. Потім усе стихло, але розуміли, що й у цих горах зовсім не безпечно. Увечері ми заговорили з Володимиром про необхідність продумати можливості повернення на
Раптом із гребеня гори, де чергував Багуляк, почулися кроки, через хвилину він скотився до нашого табору.
— Начебто якісь люди сунуть у нашому напрямку, — засапавшись, але напрочуд спокійно повідомив він.
Підхопивши зброю, ми вискочили з ущелини й залягли, сховавшись за поваленими буревієм деревами. Приблизно в кілометрі від нас, по стежці вздовж гірського струмка, їхали десятеро вершників. Хоча сонце вже схилялося до заходу, було ще досить світло, але на такій відстані визначити, хто ці люди, було неможливо.
Я подивився на Ольгу, її обличчя було нерухоме, тільки в очах наростало почуття страху.
— Ніппон, — прошепотів Ван.
Я, на відміну від нашого китайця, відчув полегшення: японські війська дотримувалися в Маньчжурії нейтралітету й без якихось своїх вигод у бойові дії не втручалися. Я подумав, що непогано було б поспілкуватися з ними й дізнатися, що діється на рівнині. Утім, звик, що в цій країні від кожного можна чекати чого завгодно.
Через якийсь час вершники наблизилися настільки, що можна було роздивитися: семеро з них одягнені в жовті мундири й сукняні шоломи, а троє інших — у цивільному, кілька коней нав’ючені тюками, з яких стирчали якісь штативи. В одного з японських кавалеристів поперек сідла лежав ручний кулемет. Попереду їхав офіцер з лейтенантськими петлицями, на боці в нього висів самурайський меч. Деякі солдати були поранені, про що свідчили плями крові на мундирах. Їхні змучені коні ледве пленталися. Було зрозуміло, що цей загін нещодавно вів бій і, швидше за все, саме його відлуння ми чули ранком. До того ж вони, судячи з усього, готувалися до привалу й запросто могли натрапити на наш притулок.
Про всяк випадок, ми взяли вершників на приціл. Тепер вони їхали схилом, витягнувшись ланцюжком навпроти нас. Ідеальні мішені.
— Може варто вийти до них? — тихо сказав я Раухові. Той мовчав, хоча я розумів, що він думає про те саме, що і я.
— Я спробую з ними поговорити, — нарешті відповів ротмістр.
— Може я? — несподівано запропонувала Ольга. — Жіночий голос їх не так насторожить, а японську я трохи знаю.
Особливого вибору в нас не було, і ми наважилися зав’язати переговори. (Можливо, це рішення і привело нас до тих жахливих подій, що розгорнулися далі…)
Як і кожен емігрант, що побідував у Китаї, я теж знав кілька фраз по-японськи, утім, половина з них належала до категорії брутальних. Однак змушувати ризикувати жінку ми не могли й не хотіли.
Раптом Ольга підхопилася на весь зріст і щось вимовила дзвінким голосом. Вершники зупинилися, схопилися за зброю й миттєво взяли її на приціл. Моя душа завмерла, стиснув рукоять нагана, намагаючись точніше взяти на мушку вершника з кулеметом. Японський офіцер дав знак своїм солдатам не стріляти і щось крикнув у відповідь. Кілька хвилин тривала ця розмова. Мені здалося, що вона тягнеться нестерпно довго. Я відчував, як по моєму обличчю стікають струмки гарячого поту.
Нарешті Ольга обернулася до нас і сказала:
— Офіцер готовий обговорити з вами деякі питання й хоче розбити табір біля нас…
Спочатку до нас, тримаючи карабін наперевіс, під’їхав один з японських кавалеристів. Уважно оглянувши місцевість і переконавшись, що крім нас поблизу нікого немає, він кілька разів махнув карабіном над головою. Невдовзі весь японський загін уже був на місці нашого табору. Офіцер наказав солдатам розбити місце для стоянки й виставити вартових. Незважаючи на крайню втому, діяли вони чітко і злагоджено — видно було, що бувалі вояки.
Тим часом японський офіцер, віддавши необхідні команди, щось сказав Ользі.
— Тепер старший лейтенант запрошує вас на нараду, — переклала вона.
Японець був років тридцяти, досить високий на зріст, широкоплечий, з відмінною поставою. Він козирнув нам і відрекомендувався:
— Старший лейтенант Імамура.
Ми теж представилися й коротко розповіли про обставини, через які опинилися в цих горах. З’ясувалося, що старший лейтенант супроводжував зі своїм загоном топографічну експедицію. Під ранок вони потрапили в засідку. Невідомі обстріляли їх і якийсь час переслідували вздовж ущелини. Велика частина загону Імамури була перебита. Хто були ті, що нападали, капітан не знав, але підозрював, що якась банда. Тепер він розраховував відпочити тут зі своїм загоном, а ближче до ранку спробувати вивести експедицію з гір. Він не сумнівався, що переслідувачі йдуть слідами його невеликого загону. Тому, надії відсидітися в нашому притулку нам не залишалося. Про останні події на маньчжурському фронті Імамура нічого не знав, але був упевнений, що червоні перейшли по всьому фронту в наступ і повертатися на рівнину не варто.
Судячи зі слів лейтенанта, становище наше було паскудним. Про те, що відбувається на рівнині, так і не довідалися, а небезпека зіткнутися з якоюсь бродячою зграєю виявилася дуже реальною. Ми з ротмістром перезирнулися.
— Лейтенанте, може, ви дозволите приєднатися до вашого загону? — спитав Раух. — Четверо бійців, якоюсь мірою, допоможуть і вам.
Імамура замислився. Було зрозуміло, що за інших обставин він навряд чи ризикнув би зв’язуватися з нами — офіцерами китайської армії, але тепер у нього теж альтернативи не залишалося. Він сказав, що обміркує нашу пропозицію, а поки запросив нас разом повечеряти. З припасами в них справи були не набагато кращі, ніж у нас, однак лейтенант почастував нас саке й запропонував непогані сигарети.
Наскільки пам’ятаю, мені здалося, що доля нарешті подала нам надію на порятунок.
Якби ж я знав, наскільки ця надія була примарною!
Ще була ніч, коли наш загін виступив назустріч невідомому. За своє життя я вже звик до найнесподіваніших поворотів, але до таких кульбітів доля ще не вдавалася. Тому скорився перед її загадковим вихилясам і спробував іти за провидінням без особливих емоцій.
Отже, ми виступили. Імамура вів загін, керуючись своїм власним розрахунком. Нам він коротенько пояснив, що має намір обійти небезпечне місце, де, на його думку, можна було натрапити на банду. Тому він обрав маловідомий, але, ймовірно, більш спокійний маршрут. З’ясувалося, що майбутній шлях пролягав через хребет Чжангуанцайлін, здолавши який, ми мали вийти до міста Хуанніхе, контрольованого японськими військами.
Нас забезпечили патронами, і капітан запропонував мені, Раухові й нашим ординарцям виступити в ар’єргарді. Ольга мала йти разом з топографами в центрі колони.
До півдня сонце вже палило нестерпно, розріджене повітря викликало запаморочення. Природа навколо ставала все більш суворою: ми просувалися вздовж стрімких гір, перебиралися через бурхливі потоки, часом опускалися в низини, вкриті густим туманом, чи продиралися крізь лісові хащі. Ван уважно прислухався до дивних звуків, які віддалено нагадували то протяжне виття, то пронизливий лемент, і все більше хмурнів. На груди собі він повісив якийсь дивний амулет і міцно стискав карабін, уважно оглядаючи місцевість. Та й мені, зізнаюся чесно, було трохи не по собі. Повоювати у своєму житті довелося чимало, але отут я став відчувати страх, викликаний передчуттям небезпеки не від живих істот. Можливо так подіяли на мене розповіді Вана, але, швидше за все, вплинула та похмура природа навколо, що живе за своїми законами, і серед якої ми явно були чужими й небажаними гостями.