Ворошиловград
Шрифт:
Сіла на скутер, напустила густого диму і зникла в нетрях парку культури та відпочинку.
Але як я їх упізнаю, подумалось мені. Я вже десять хвилин сидів на цегляному бортику висохлого басейну, на дні якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З іншого боку, крім мене, двох старшокласниць із таксами та цигана з портвейном, у парку нікого і не було. Несподівано з-за рогу, розганяючи голубів і сигналячи у блакитне піднебесся, викотився
Машина зробила коло пошани навколо басейну і зупинилась просто навпроти мене. Задні дверцята відчинились, до мене вихилився голомозий чоловічок у легкій тенісці й білих штанях. Учора його не було. Посміхнувся всією своєю металокерамікою. З машини, втім, не вийшов.
– Германе Сергійовичу?
– Доброго дня! – відповів я, також не встаючи з бортика.
– Давно чекаєте? – Голомозий напівлежав на шкіряному сидінні, витягнувшись у мій бік і виказуючи в такий спосіб свою прихильність.
– Не дуже!
– Прошу вибачення. – Чувакові лежалось, мабуть, незручно, проте вставати він уперто не хотів. Очевидно, це було таке міряння статусами, хто перший підійметься. – Ми ледве сюди заїхали.
– Та нічого, – сказав я, всідаючись зручніше.
– А я дивлюсь, ви чи не ви! – засміявся голомозий, зайорзав і, не втримавшись на слизькій шкірі, раптом з’їхав униз, під сидіння.
Я кинувся до нього. Але він спритно виповз нагору і, зайнявши зручну позицію, діловито простягнув мені руку. Мені не лишалось нічого іншого, як залізти всередину і привітатись.
– Ніколай Ніколаіч, – назвався він, дістаючи звідкись із-під себе візитівку, – для вас просто Ніколаіч.
Я дістав свою. На його було написано «помічник народного депутата».
– Вам куди? – запитав Ніколаіч.
– Не знаю, – кинув я, – мабуть, додому.
– Ми вас підвеземо, нам по дорозі. Коля, поїхали.
Водія теж звали Коля. Схоже, в них це була обов’язкова умова для отримання роботи. Якщо ти, скажімо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч із Колею, на сусідньому кріслі, валявся старий «макаров», із якимись насічками на руків’ї. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброї обов’язково має призвести до чиєїсь смерті.
– Двері, – незадоволено мовив Коля.
– Що? – не зрозумів я.
– Двері зачини.
Я зачинив за собою двері, і джип рвонув у кущі. Коля їхав навпростець, наче йшов за компасом, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колію біля дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр і вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхів, вивернув у якийсь глухий провулок, де замість дороги лежала бита цегла, вигріб якимось будмайданчиком і, перемахнувши через яму, викопану під фундамент, виїхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гітарну
– Ховаєтесь від когось? – запитав я Ніколаіча.
– Ні-ні, просто Коля знає тут усі дороги, тому завжди зрізає.
Спочатку їхали мовчки. Потім Ніколаіч не витримав.
– Коля! – крикнув водієві, але той його не почув. – Коля, блядь! Вимкни цих фашистів! – Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. – Германе Сергійовичу… – почав Ніколаіч.
– Можна просто Герман, – перебив я його.
– Так-так, звичайно, – погодився Ніколаіч. – Я хотів із вами поговорити.
– Давайте поговоримо.
– Давайте.
– Я не проти.
– Прекрасно, Коля! – крикнув Ніколаіч.
Ми саме виїхали на міст. Посеред мосту Коля раптом зупинився і вимкнув двигун. Запала тиша.
– Ну, як вам тут у нас? – запитав Ніколаіч, так ніби ми й не стояли посеред дороги.
– Нормально, – відповів я невпевнено. – Скучив за рідними місцями. Ми що, далі не поїдемо? – я визирнув у вікно.
– Ні-ні, – заспокоїв Ніколаіч, – ми вас відвеземо, куди вам треба. Ви взагалі надовго приїхали?
– Не знаю, – я починав нервувати. – Видно буде. Брат поїхав, знаєте…
– Знаю, – вставив Ніколаіч. – Ми з Юрієм Сергійовичем, з Юрою, – подивився він на мене, – були в партнерських стосунках.
– Це добре, – сказав я невпевнено.
– Це прекрасно, – погодився Ніколаіч. – Що може бути краще за партнерські стосунки?
– Не знаю, – чесно зізнався я.
– Не знаєте?
– Не знаю.
– І я не знаю, – раптом зізнався Ніколаіч.
Позаду нас зупинився молоковоз. Водій засигналив. За молоковозом, я помітив, під’їжджала ще якась вантажівка.
– Коля! – знову крикнув Ніколаіч.
Коля вистрибнув із машини й ліниво пішов у бік молоковоза. Підійшов, піднявся на підніжку, просунув до водія у відчинене вікно свою велику голову, щось сказав. Водій заглушив машину. Коля зіскочив на асфальт і пішов до вантажівки.
– Ось до чого я веду, Германе, – продовжив Ніколаіч, – ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій. Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склались добрі партнерські стосунки. Як ви гадаєте?
– Це було б прекрасно, – погодився я.
– Не знаю, говорила вам Ольга Михайлівна чи ні, але ми зацікавлені в придбанні вашого бізнесу. Розумієте?
– Розумію.
– Ось, це добре, що ви мене розумієте. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…
– Чому?
– Ну, розумієте, ми не встигли утрясти всі нюанси.
– Ну, ось він повернеться – утрясете.
– А коли він повернеться? – прискіпливо поглянув на мене Ніколаіч.
– Не знаю. Сподіваюся, скоро.
– А якщо не повернеться?
– Ну як це не повернеться?