Ворошиловград
Шрифт:
Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару «україну» і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.
Це були дивні дні – я опинився поміж давно знайомих і зовсім невідомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку.
Наступного дня, себто в п’ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому «уазі», на таких машинах колись їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.
– Гарна куртка, – сказав.
– Нормальна, – погодився я.
– Це гарне сукно. Ти Герман?
– Герман, – відповів я.
– Корольов? Юріка брат?
– Ну.
– Ти мене, мабуть, не пам’ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.
– Тут усі робили з моїм братом бізнес, – дещо роздратовано мовив я.
– У нас із ним були особливі стосунки. – Він постарався виділити слово «особливі». – Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.
– У тебе – це де?
– На аеродромі.
– Ти працюєш на аеродромі?
– На тому, що від нього залишилось. Ернст, – назвався він і простягнув руку.
– Що це в тебе за ім’я?
– Це не ім’я, це поганялово.
– Ну, а звати тебе як?
– Та так і зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?
– Історик.
Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.
– Знаєш, Германе, – він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки, – я теж історик. Ця робота на аеродромі – просто так сталось. Ти що закінчував?
– Харківський університет.
– Істфак?
– Істфак.
– Де практику проходив?
– Та під Харковом і проходив.
– Копав?
– Копав.
– А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?
– Якої голови?
– Мертвої. Дивізія така була.
– Ну, – завагався я, – нічого хорошого.
– Ось що, Германе. – Він боляче стиснув мій лікоть. – Ти обов’язково маєш приїхати до мене на аеродром. Я відкрию тобі очі.
– На що? – не второпав я.
– На все. Ти ж нічого не розумієш.
– А ти розумієш?
– А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок. Приїдеш?
– Приїду, – погодився я.
– Знайдеш?
– Знайду.
– От і добре.
Він рішуче повернувся й рушив до «УАЗа». Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.
– У понеділок! – крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.
– Хто це? – запитав.
– Ернст Тельман, – відповів задоволено Коча, – кращий друг німецьких піонерів.
– Що за ім’я?
– Нормальне ім’я, – засміявся Коча. – Механік з аеродрому.
– Мабуть, я його знаю.
– Тут усі всіх знають, – ніби повторив за кимось Коча.
– Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів. Років двадцять тому, – почав пригадувати я.
– Ось бачиш, – погодився Коча.
– А чому Ернст?
– Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.
– Танки?
– Угу.
– Для чого йому танки?
– Не знаю, – зізнався Коча. – Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал – автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, – попередив Коча. – Через це і Ернст Тельман.
– Ясно, – зрозумів я.
– Німецький танк, – додав, підійшовши, Травмований, – великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.
– Чому? – здивувався я.
– Гєра, – роздратовано сказав Травмований, – це ж не мішок картоплі, це шістдесят тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.
Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. Шістдесят тонн, думав, справді не мішок картоплі.
Для себе я виявив, що робота може давати якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов’язку. Востаннє щось подібне я відчував у третьому класі місцевої школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах і ми старанно шукали важкі опалі фрукти в холодній вересневій траві. У суботу машин було більше, ніж зазвичай. Вони рухались на північ, у бік Харкова. Коча радісно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всіх запасів пального, оскільки бензовоз мав приїхати лише наступного тижня.
Удень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкі рукавиці, попередив Кочу, що відійду на годину, і рушив уздовж пагорба, подалі від траси. Навіть не знаю, куди саме я збирався йти, скоріш за все, просто потрібно було від усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги тут не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфу, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать: хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю.