Ворошиловград

Жадан Сергій

Підійшов циган.

– У вас є джин-тонік? – запитала Ольга.

– Немає, – впевнено відповів той.

– Ну а що у вас є? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тоніка в них немає.

– А портвейн у вас є? – запитав я цигана.

– Білий, – сказав циган.

– Давай, – погодився я. – Оль?

– Ну добре, – мовила вона, – будемо пити портвейн. Давно бачився з братом?

– Півроку тому. Знаєш, де він?

– Ні, не знаю. А ти?

–

І я не знаю. У вас із ним були якісь стосунки?

– Так. Я його бухгалтер, – сказала Ольга, дістала сигарету і запалила. – Можна назвати це стосунками.

– Не ображайся.

– Та нічого.

Прийшов циган із портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залізниці приносять чай. Лише підстаканників не було.

– І що збираєшся робити далі? – запитала Ольга, зробивши обережний ковток.

– Не знаю, – відповів я. – Я всього на пару днів приїхав.

– Ясно. Чим займаєшся?

– Та так, нічим. Тримай, – дістав із джинсів візитівку, простягнув їй.

– Експерт?

– Точно, – сказав я і випив свій портвейн. – Оль, ти знаєш, що все це господарство записане на мене?

– Знаю.

– І що мені робити?

– Не знаю.

– Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?

– Мабуть, не можеш.

– У мене ж будуть проблеми?

– Можуть бути.

– Так що мені робити?

– Ти не пробував зв’язатись із братом? – помовчавши, запитала Ольга.

– Пробував. Але слухавку він не бере. Де він, я не знаю. Коча каже, що в Амстердамі.

– Знову цей Коча, – сказала Ольга і помахала циганові, аби той приніс іще.

Циган незадоволено випхався з-за стійки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну і вийшов на вулицю, очевидно, щоби його більше не турбували.

– Ця заправка, вона взагалі прибуткова?

– Як тобі сказати? – відповіла Ольга, коли я розлив і вона знову випила. – Грошей, які заробляв твій брат, вистачало, аби працювати далі. Але не вистачало, щоби відкрити ще одну заправку.

– Ага. Брат не хотів її продати?

– Не хотів.

– А йому пропонували?

– Пропонували, – сказала Ольга.

– Хто?

– Та є тут одна команда.

– І хто це?

– Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.

– А, мабуть, я знаю, про кого ти.

– А ще він депутат від Компартії.

– Комуніст?

– Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі п’ятдесят тисяч, якщо я не помиляюсь.

– П’ятдесят тисяч? За що?

– За місце, – пояснила Ольга.

– І чому він не погодився?

– А ти б погодився?

– Ну, не знаю, – зізнався я.

– Я знаю. Погодився б.

– Чому ти так

вирішила?

– Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.

Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.

– Просто це не моє, Оль, розумієш? – я пробував говорити примирливо. – Я в його справи ніколи не ліз.

– Тепер це і твої справи.

– А ти, Оль, продала б її, якби це була твоя заправка?

– Пастушку? – Ольга замислилась. – Я б її краще спалила. Разом із усім металобрухтом.

– Що так?

– Германе, – сказала вона, допиваючи, – є дві категорії людей, яких я ненавиджу. Перша – це слабаки.

– А друга?

– Друга – це залізничники. Ну але це так, особисте, – пояснила вона, – просто згадала.

– І до чого тут Пастушок?

– Та ні до чого. Просто я би не стала прогинатись під нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.

– У мене, здається, немає вибору?

– Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.

Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.

– Знаєш, – мовила Ольга, коли мовчанка затяглась, – тут поруч є дискотека.

– Знаю, – відповів я. – Я там колись уперше займався сексом.

– О? – розгубилась вона.

– До речі, в цьому барі я теж колись займався сексом. На Новий рік.

– Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, – подумавши, сказала Ольга.

– Та ні, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди після гри. Перелазили через стіну стадіону і йшли сюди. Пити за перемогу.

– Уявляю собі.

– Оль, а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скільки тобі платив брат?

– Тобі, – відповіла Ольга, – у будь-якому разі довелося б платити більше. – Вона дістала телефон. – О, дванадцята. Мені час іти.

За портвейн заплатила вона. Усі мої спроби розрахуватись проігнорувала, сказала, що добре заробляє і що не потрібно цього жлобства.

Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було. Раптом її телефон запищав.

– Так, – відповіла Ольга. – А, так. – Голос її враз набув якоїсь відстороненості. – Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. – Ну ось. – Вона сховала слухавку. – Сам із ними й поговориш.

– З ким?

– З кукурудзяниками.

– Як вони мене знайшли?

– Германе, тут узагалі мало людей живе. Тож знайти когось зовсім не складно. Вони просили почекати їх біля фонтана. Усе, щасливо.