Ворошиловград
Шрифт:
– З чого ти взяла?
– Ти ще не встиг приїхати, а вже збираєшся назад. Ти боїшся.
– У мене справи, – пояснив я їй. – Не можу лишитись там надовше.
– Можеш, – сказала вона. – Якщо захочеш.
– Ні, – незадоволено повторив я, – не можу.
– Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати. Тримай.
І простягла мені горнятко, наливши туди щось із термоса. Напій пахнув корицею та валер’янкою. Я спробував. Смак був терпкий і гострий. Я випив усе. Мене відразу вирубало.
Навколо аеродрому лежали пшеничні поля. Ближче до злітної смуги росли яскраво-ядучі квіти, над якими, мовби над трупами, тягуче зависали оси. Зранку сонце прогрівало асфальт і сушило траву, що пробивалась
Над аеродромом нависало небо раннього червня, розгорталось під вітром, мов щойно випрані простирадла, лунко підіймалось і опадало вниз, торкаючись асфальту. В той самий час, близько восьмої, в повітрі з’являлось, поступово накочуючись і вивалюючись із атмосферних глибин, натруджене торохтіння двигуна. Сам літак за сонцем ще не було видно, але тінь його вже мчала пшеничними полями, розлякуючи птахів та лисиць. Небесна поверхня розколювалась, як порцеляна, і, впевнено йдучи на посадку, вгорі, над стриженими головами механіків, гордо пролітав старий добрий АН-2, кукурудзяник-убивця, гордість радянської авіації. Оглушуючи ранок своїм допотопним двигуном, він розвертався над сонним містечком, будячи його з легкого й примарного літнього сну. Пілоти розглядали сільськогосподарські угіддя, поля, густо политі сонячним медом, свіжу зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж. Місто лишалось позаду, з заводськими трубами та залізницею, літак ішов на посадку, світло заливало кабіну й холодно сяяло на металі. Машина прокочувалась злітною смугою, підстрибуючи тугими колесами на потрісканому асфальті. Пілоти зіскакували на землю й допомагали вантажникам витягати великі брезентові мішки з обласною та республіканською пресою, листами та бандеролями, а вивантаживши, йшли до будівель, лишивши літак нагріватись на сонці. Ми з друзями жили по той бік пшеничних полів, на околиці, у білих панельних будинках, навколо яких росли високі сосни. Надвечір ми вибирались зі свого району, брели пшеницею, ховаючись від випадкових автівок, перебіжками рухались уздовж паркану, залягали в запиленій траві й розглядали літальні апарати. АН-2, з його суцільнометалевим фюзеляжем і полотняною обшивкою крил, здавався нам потойбічною машиною, на якій прилетіли демони, аби пропалити небо над нами бензином і свинцем. Вісники богів сиділи в його нутрі, а потужний гвинт розбивав небесну кригу й гнав у потойбіччя тополиний пух. Ми повертались додому вже поночі, брели крізь цупку гарячу пшеницю, думаючи про авіацію. Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами. Час від часу мені сняться авіатори. Кожного разу вони здійснюють вимушену посадку десь посеред пшеничних полів, їхні літаки важко вганяються в густу пшеницю, полотняна обшивка лунко тріскає в червоному надвечір’ї, стебла пшениці намотуються на шасі, і літальні апарати намертво вгрузають у чорний ґрунт. Пілоти вивалюються з пекучих салонів, падають у пшеницю, яка відразу ж обплітає їм ноги, встають і намагаються щось розгледіти на обрії. Проте на обрії немає нічого, крім пшеничних полів: вони тягнуться безкінечно, і вирватись із них – справа безнадійна. Авіатори кидають свої апарати, що поступово охолоджуються у вечірніх сутінках, і рухаються на захід, за сонцем, що швидко згасає. Стебла високі й непролазні, пілоти важко пробивають собі шлях, продавлюють невидиму стіну перед собою, не маючи жодного шансу кудись вийти. На них шкіряні шоломи з окулярами, на руках важкі рукавиці, а позаду них тягнуться розгорнуті парашути, які вони чомусь не бажають відчепити, тягнучи за собою, ніби довгі й важкі крокодилячі хвости.
Прокинувся я від
Я визирнув у салон. Було вже досить пізно, праворуч за вікном червоними спалахами розливалось вечірнє сонце.
Котра година, цікаво? Я підійшов до одного з комерсантів, що мирно спав, узяв його руку, подивився на годинник. Пів на десяту. Чорт, подумав я, невже проспав? І пішов до водія. Той привітався зі мною, як зі старим другом, не відриваючи очей від траси. Я подивився за вікно. Десь зараз мав бути поворот, але якщо не повертати, а рухатись прямо, то за пару кілометрів буде саме те місце, куди мені потрібно. Проте на повороті водій пригальмував.
– Батя, ну що, – сказав я йому, – давай, підкинь мене до заправки. Тут пару кілометрів.
– Це на горі? – перепитав водій.
– Ага.
– Коло вишки?
– Ну.
– Ні, – мовив він. – Ми повертаємо.
– Почекай, – почав я торгуватись. – У тебе там із ходовою щось. А в мого брата майстерня. Він тобі капітальний ремонт зробить.
– Синок, – сказав на це водій твердо й переконливо. – Там місто. А нам до міста не можна. У нас товар.
Я вийшов з автобуса. Сонце зайшло, відразу стало прохолодно. Натягнув куртку й рушив трасою. Хвилин за двадцять дійшов до заправки. Поруч темніли вікна станції техобслуговування. Світло ніде не горіло. Цікаво, де Коча, подумав я. Підійшов до заправки. Усюди було темно й порожньо. На дверях станції висів замок.
Вирішив зачекати. Зайшов за будівлю, там посеред трави і кущів малини стояв вагончик, у якому жив Коча, за ним виднілись кілька старих розбитих автомобілів. Вагончик теж був зачинений. У сутінках я підійшов до відірваної кабіни КамАЗа. Вліз досередини, скинув кросівки. Угорі висів місяць. Поруч охолоджувалась траса. Прямо переді мною, в долині, лежало місто, у якому я народився й виріс. Я взяв рюкзак, поклав під голову і заснув.
2
Обережний і насторожений, болотно-чорного кольору пес скрадався у високій траві. Пригинав хребта, намагався бути непоміченим. Тихо наближався, відгортаючи стебла бойовими лапами й заступаючи собою ранкове сонце. Вранішні промені золотили йому череп зі скляними очима, в яких уже відбивалося моє відображення. Зробив пружний крок, потім ще один, завмер на мить і повільно потягся до мене своєю пикою. Очі його спалахнули голодним блиском, і трава за його спиною зімкнулась смарагдовою хвилею, ховаючи в собі кривавий сонячний згусток. Я інстинктивно викинув руку вперед, крізь сон реагуючи на цей його порух.
– Гєра, дружище!
Б’ючи ногами по м’ятому залізу, я підірвався.
– Гєра! Друг! Приїхав!
Коча насувався, бажаючи дістати мене, розмахував худими довгими руками, крутив голомозим черепом. Утім, не міг протиснутись крізь вибите бортове скло кабіни, тому лише зблискував на відстані великими окулярами, стоячи проти сонця, що вже встигло зійти і тепер легко підіймалось на необхідну йому висоту.
– Ну, що ти тут лежиш! – похрипував він, тягнучись до мене своїми лапами. – Дружище!
Я спробував підвестись. Тіло після спання на жорсткому сидінні слухалось погано. Я підтягнув ноги, перехилився і випав просто Кочі в обійми.
– Друг! – схоже, він був мені радий.
– Привіт, Коча, – відповів я, і ми довго тиснули одне одному правиці, стукали по плечах і спинах кулаками, всіляко показуючи, як усе-таки здорово, що я провів цю ніч у порожній кабіні, а він мене після цього розбудив о шостій ранку.
– Давно приїхав? – запитав Коча, коли перша хвиля радості спала. Спитав, утім, не випускаючи моєї руки.
– Учора вночі, – відповів я, намагаючись вирватись і нарешті взутись.
– Що ж ти не подзвонив? – Коча відпускати руку не збирався.
– Коча, сука ти, – я нарешті звільнився й не знав тепер, куди подіти свою руку. – Я тобі два дні телефонував. Ти що слухавку не береш?
– Ти коли дзвонив? – перепитав Коча.
– Вдень. – Я все-таки дістав кросівки з кабіни.
– Так я спав, – сказав він. – У мене зі сном останні дні проблеми. Я вдень сплю, а вночі приходжу на роботу. Але вночі клієнтів немає. – Він затоптався на місці й потягнув мене за собою. – А головне – у нас і телефон не працює, вимкнули за несплату. Я вчора в місто їздив, ось повернувся. Пішли, я тобі все покажу.