Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія
Шрифт:
31
Річард стояв на краю вузького уступу скелі і роздивлявся сірі клапті хмар внизу. Прохолодне сире повітря принесло йому аромати бальзаміну, моху, мокрого листя і землі. Він глибоко зітхнув. Ці запахи так нагадували про будинок… Гранітна скеля була надщерблена дощами і вітром і походила на скелі в лісах Хартленда. Тільки там гори тягнуться куди далі. Обрив під ногами кружляв голову.
На схід стелилася горбиста лісова рівнина. Ліворуч і праворуч земля
Простір неба не затьмарювали чорнокрилі хижаки, принаймні, зараз. Величезні птахи знали, що Річард, Келен, Кара, Дженнсен, Том і Оуен направляються на захід.
Річард убив останніх зустрінутих ними п'ятьох птахів, коли вони стали кружляти майже над головами людей, пікіруючи з безрозсудним нахабством. Він вів свою маленьку групу через густий ліс і не очікував, що птахи з'являться знову. Подорожні йшли через ліс, який по більшій частині складався з гігантських дерев. Річард подумав, що якщо він буде обережний, то їм, можливо, вдасться позбутися від переслідувачів.
Якщо ця людина, Ніколас, бачив їх очима п'яти птахів, тоді він знає, що вони йдуть на захід. Але зараз, коли покрив лісу приховав їх маленький загін, чародій не може бути впевнений у тому, що вони підуть на захід. Якщо Річарду вдасться зникнути і з'явитися там, де птахи не очікують його побачити, то Ніколас стане думати інакше. Він зрозуміє, що вони могли змінити напрямок і піти на північ або на південь. Ніколас може подумати, що, увійшовши в ліс, вони спробували втекти від нього.
Можливо, їм вдалося б сховатися під кронами дерев і збити переслідувача з сліду. Тоді Ніколас їх би не знайшов. Річард не хотів, щоб ворог знав, куди вони йдуть або де знаходяться. Обдурити Ніколаса складно, майже неможливо, але Річард все ж вирішив спробувати.
Прикривши долонею очі, лорд Рал вивчав ліс, запам'ятовуючи місцевість, перш ніж почати спускатися до решти. Слабкі хмари внизу лежали темними рваними смугами. З брудних пластівців хмар виривалися гострі скелі.
Річард оглянув скелю, схил, дерева і нарешті знайшов те, що шукав. Він вивчив підйом у гору, а потім знову кинув погляд у чисте небо. Річард не побачив ні чорнокрилів, ні яких-небудь інших птахів. Він глянув туди, де його чекали інші. Якщо він не бачить птахів, це не означає, що вони не спостерігають за ним. Це ясно. Ціла дюжина птахів могла сховатися в листі, і він би її не помітив. Зараз Річард був там, де вони могли його бачити, тому не був впевнений ні в чому.
Він збирався зробити те, чого від нього не чекали.
Річард почав спускатися по схилу, чіпляючись за мох, коріння і ковзаючи на мокрих листях. Якщо він впаде, його єдиний шанс — схопитися за невеликий виступ, на якому він стояв, перш ніж поліз вгору на відкрите повітря. Летіти вниз — кілька тисяч футів. Думка про падіння змусила Річарда хапатися міцніше за коріння і спускатися обережніше, перевіряючи кожен камінь, на який він ставить ногу.
Спустившись, Річард відмітив худий клен, що ріс в тіні гігантських ялин. Листя ясена та берези закривали гірський клен, накопичуючи на листках дрібний дощ. Коли вони важчали, вода великими краплями стікала з них прямо Річарду на голову. Легкий вітерець хитнув гілки, і краплі обрушилися вниз стрімким дощем.
Нагинаючись під гілками ялин, Річард йшов по власних слідах через зарості чорниці під густим покровом древніх вічнозелених дерев. Килим з голок скрадав звуки його кроків. Павутини з повислими на них краплями туману, який окутував все, здавалися дорогоцінними намистами. У них траплялися дрібні жучки, що носилися навколо.
Келен підвелася, коли побачила, що Річард йде через густу поросль молодих рослин. Скоро його помітили і інші. Він нахилився, відводячи рукою тонкі зелені гілки.
— Ти бачив птахів, лорд Рал? — Запитав Оуен, який більше всіх боявся цих хижаків.
— Ні. — Річард підняв мішок і перекинув його через плече. Він засунув руку під другу лямку і поправив мішок на спині. — Важливіше, чи бачили вони мене.
Річард закинув лук на ліве плече разом з міхом.
— Значить, ми можемо сподіватися, що вони не знають, де ми, — заломив руки Оуен.
Річард задумався і подивився на нього.
— Надія — не найкраща стратегія.
Поки всі збирали нехитрий скарб, Річард взяв Кару за лікоть і відвів у бік.
— Бачиш он той підйом там, вдалині? — Запитав він, тримаючи її поряд з собою, щоб вона бачила, куди він показує. — Смуга відкритої землі, яка йде від молодого дуба зі зламаною гілкою?
Кара кивнула.
— Це там, де земля піднімається і йде через струмочок, що біжить до підніжжя гори? Там, де все покрито зеленню? — Все ж вирішила уточнити вона.
— Так, саме це місце. Я хочу, щоб ти піднялася вище, справа, обійшовши розколину. Подивишся, чи немає стежки серед тих дерев.
Кара погодилася.
— Де ви будете?
— Думаю, зупинимося на першому ж розломі схилу. Ми будемо там. Повертайся і скажи, чи є там шлях, як я припускаю.
Кара підтягла мішок на спині і взяла міцний посох, який вирізав для неї Річард.
— Не знав, що Морд-Сіт можуть прокладати стежки, — сказав Том.
— Морд-Сіт не можуть, — відповіла дівчина. — Але я, Кара, можу. Лорд Рал навчив мене.
Річард дивився їй услід, як вона зникає за деревами. Кара рухалася граціозно, трохи відхиляючись, коли йшла по важкопрохідних місцях. Вона йшла, зберігаючи сили та енергію. Так було не завжди. Їй довелося цьому вчитися, і вона добре засвоїла урок. Річард був радий, що його старання не пройшли даром.
Підійшов Оуен. Він виглядав схвильованим.
— Але, лорд Рал, ми не можемо йти тим шляхом. — Юнак махнув рукою за спину. — Стежка йде там. Це єдиний шлях через перевал. Тепер, коли немає кордону, тільки тут лежить шлях вниз і назад. Так, він важкий, але іншого немає.
— Це єдиний шлях, про який знаєш ти. Але, бачиш, є й інший. Судячи з того, як сильно сходжена ця стежка, по ній часто ходять. Думаю, це єдиний шлях, про який знає і Ніколас. Схоже, війська Ордену прийшли в Бандакар саме цією дорогою… Тож якщо ми підемо цим шляхом, птиці простежать за нами. Приємного мало. А з іншого боку, якщо ми не будемо потрапляти їм на очі, вони не дізнаються, куди ми йдемо. Зваживши всі за і проти, я обрав цей шлях. Досить грати роль миші, за якою полює сова.