Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
І він виходить. Каллаген лежить на підлозі вдихаючи запахи відбілювача, порошку і приємний аромат пом’якшувача для білизни. «Ви перете чи ми перемо — різниці немає, — думає він. — Головне, що все чисто». Його яйця ниють і набрякають. Щелепа теж болить і теж розпухає. Шкіра на обличчі натягується, бо плоть під нею збільшується. Він лежить, чекаючи на «швидку» й життя чи на повернення Братів Гітлера і смерть. На леді чи тигра. На Діанин скарб чи смертоносну змію. Час тягнеться нескінченно довго, і врешті-решт запорошену підлогу заливають спалахи червоного світла, і він розуміє, що цього разу це леді. Цього разу це скарб.
Цього разу — життя.
— Отак, — підсумував Каллаген, — я і потрапив у палату номер 577 тієї самої лікарні тієї ж ночі.
— Ти серйозно? — Сюзаннині очі стали круглими від подиву.
— Серйозно, як серцевий напад. Ровен Маґрудер помер, мене мало не замордували, а в лікарні поклали на те саме ліжко, де лежав він. Напевно, їм вистачило часу лише на те, щоб перестелити його. І поки не прийшла медсестра з морфіновим візком і не відключила мене, я лежав і думав, чи, бува, не навідається до мене Ровенова сестра, щоб довершити те, що почали Брати Гітлера. Але чому вас дивують такі речі? В обох наших історіях чимало дивних збігів. Ви не замислювалися над подібністю назви «Калья» й мого прізвища?
— Замислювалися, — відповів Едді.
— Що було далі? — спитав Роланд.
Каллаген посміхнувся, і Роланд побачив, що дві половини його обличчя не зовсім симетричні. Не дивно, адже йому зламали щелепу.
— Улюблене питання всіх оповідачів, Роланде. Але треба мені прискоритися, інакше нам і ночі не вистачить. Все одно найважливіше, те, що вам справді треба почути, наприкінці.
«Це тобі так здається», — подумав Роланд. І не здивувався б, якби йому сказали, що всім трьом його друзям спала та сама думка, хіба що в трохи різних формах.
— Тиждень я пролежав у лікарні. Коли мене виписали, то відправили до реабілітаційки у Квінзі. Перша клініка, яку мені запропонували, була на Мангеттені, набагато ближче, але вона асоціювалася з «Домівкою» — інколи ми відправляли туди людей. Я боявся, що там мене можуть знову навідати Брати Гітлера.
— І що, навідали? — спитала Сюзанна.
— Ні. Той день, коли я приходив до Ровена в палату номер п'ятсот сімдесят сім лікарні «Ріверсайд», а потім і сам у ній опинився… то було дев'ятнадцяте травня вісімдесят першого року. До Квінза я поїхав у фургоні з трьома чи чотирма іншими чоловіками, що мали незначні травми, двадцять п'ятого травня. За шість днів, якраз перед тим, як я виписався й знову вирушив у дорогу, я побачив статтю в «Пост». Вона була на початку газети, але не на першій сторінці. «НА КОНІ-АЙЛЕНДІ ЗНАЙДЕНО ДВОХ ЗАСТРЕЛЕНИХ ЧОЛОВІКІВ, — мовилося в заголовку. — ПОЛІЦІЯ ВВАЖАЄ, ЩО ЦЕ СПРАВА РУК ГАНГСТЕРІВ». Тому що обличчя й руки жертв спалили кислотою. Незважаючи на це, поліції вдалося встановити їхні особи: Нортон Рендольф і Вільям Ґартон, обидва з Брукліну. В статті були фотографії. Знімки для кримінальної справи — в обох було бурхливе минуле. Так, то були мої хлопці. Джордж і Ленні.
— Думаєте, до них добралися люди закону? — спитав Джейк.
— Так. Розплата не забарилася.
— А в газетах писалося, що то Брати Гітлера? — поцікавився Едді. — Бо коли я підростав, ми все ще лякали один одного тими чуваками.
— У таблоїдах обговорювали таку можливість, — кивнув Каллаген. — Я впевнений, що в душі журналісти, які писали про вбивства, скоєні Братами Гітлера, й завдані каліцтва, знали, що ними були Рендольф і Ґартон, бо опісля не трапилося нічого подібного, крім хіба що пари слабеньких спроб імітації. Але «жовта» преса не хотіла вбивати бабая, бо бабай продавав їм газети.
— Блін, — сказав Едді. — Ти таки побував на війнах.
— Ви ще не чули останнього акту, — попередив Каллаген. — Це щось.
Роланд знову обвів пальцем коло в повітрі, але не підганяючи. Він скрутив собі цигарку. Таким задоволеним троє товаришів не бачили його давно. Більш умиротвореним виглядав хіба що Юк, який спав біля Джейкових ніг.
— Я шукав той пішохідний міст, коли вдруге виходив з Нью-Йорка мостом Джорджа Вашингтона зі своєю книжкою в м'якій палітурці та пляшчиною, — повів далі Каллаген, — але мосту не було. Наступні кілька місяців я час від часу бачив потаємні шляхи — і пам'ятаю, що мені до рук кілька разів потрапляла десятидоларова банкнота з Чедбурном, — але решта їх просто зникли. Я бачив багацько вампірів третього типу і, пригадую, ще подумав тоді, що їх побільшало. Але я їх не чіпав. Просто втратив потребу. Як Томас Гарді втратив охоту писати романи, а Томас Гарт Бентон — писати фрески. «Це лише комарі, — думав я, — Нехай собі». Моїм завданням було дістатися якогось містечка, розшукати найближчу контору «Броні Мен», «Менпауер» або «Джоб Ґай», а ще знайти бар, де мені було б затишно. Я надавав перевагу кнайпам, схожим на «Американо» чи «Блерні Стоун» в Нью-Йорку.
— Іншими словами, теплий стіл і випивка на ньому — от що тобі було потрібно, — констатував Едді.
— Точно. — Каллаген подивився на нього як на споріднену душу. — Ще б пак! І я оберігав ці місця, допоки не наставав час іти далі. Тобто я випивав рівно стільки, щоб захмеліти, в своєму улюбленому барі, а решту вечора — ту його частину, коли вже повзають, кричать і ригають собі на сорочку, — проводив деінде. Зазвичай «аль фреско».
— А що… — почав Джейк.
— Тобто він напивався на природі, зайчику, — пояснила Сюзанна і скуйовдила йому волосся. Але одразу ж скривилася й притисла руку до живота.
— Все гаразд, сей? — спитала Розаліта.
— Так, але якщо у вас є щось із бульбашками, я б залюбки випила.
Розаліта підвелася, водночас постукавши Каллагена по плечі.
— Розповідайте далі, отче, бо й до перших півнів не закінчите.
— Гаразд, — сказав він. — Усе зводиться до одного: я пив. Напивався щовечора й чіплявся до всіх, хто погоджувався мене слухати, з розповідями про Лупе, Ровена й Ровену, чорношкірого, який підібрав мене в Ісакені, Руту, яка справді могла бути забавною, але точно не була сіамською кицькою. І зрештою вирубався.
Так тривало, поки я не потрапив до Топіки. Наприкінці зими тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року. Саме тоді я опустився на самісіньке дно. Знаєте, як це — опуститися на дно?
Запала тривала мовчанка, потім усі закивали. Джейк думав про міс Ейвері, її уроки англійської і свій іспитовий твір. Сюзанна згадувала Оксфорд у Міссісіпі, Едді — узбережжя Західного моря, коли він схилився над чоловіком, що невдовзі став його діном, і збирався перерізати йому горло, бо Роланд не дозволяв йому вийти через магічні двері й ширнутися героїнчиком.
— Своє дно я побачив у тюремній камері, — сказав Каллаген. — Сталося це рано-вранці. Я був порівняно тверезий, до того ж сидів не у витверезнику, а в камері з ковдрою на койці й справжнім сидінням на унітазі. Порівняно з іншими мавпятниками, де мені доводилося побувати, то було все одно що пердіти крізь атлас. Єдине, що мене там діймало, — це чоловік, який проводив перекличку… і та пісня.
Крізь вікно камери, затягнуте дрібною сіткою, проникає сіре світло, що забарвлює його шкіру в сірі відтінки. Його руки брудні й укриті подряпинами. Бруд під нігтями чорний (земля), а подекуди чорно-коричневий (суха кров). Він невиразно пам’ятає, як побився з кимось і цей хтось весь час називав його «сер», тож, напевно, тут він опинився через незмінно популярне порушення статті 48 карного кодексу — «напад на поліцейського». Все, чого йому хотілося (це Каллаген пам’ятає трохи чіткіше), — приміряти хлопцевого кашкета, дуже чепурного. Він пам’ятає, як казав молодому копу (судячи з його вигляду, скоро в поліцію братимуть пуцьвірінків, не привчених до горщика, принаймні в Топіці), що завжди видивляється прикольні капелюхи, завжди носить кашкета, бо в нього на лобі знак Каїна. «Шхоже на хрешт, — пригадує він, що тоді казав (чи намагався сказати), — але нашправді то жна-каїна». Це найбільше, на що він здатен, вимовляючи «знак Каїна».