Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Якого хріна… — починає Джордж/Норт. — Ви що, копи? Тоді прочитайте нам наші права, нашу довбану Міранду…
За сяйвом лунає постріл. Каллаген бачить помаранчевий спалах. Напевно, це пістолет, але порівняно зі скромною пукалкою тридцять другого калібру він як яструб поряд з колібрі. Гуркіт вибуху колосальний, а одразу за ним сиплеться тиньк і в приміщенні здіймається хмара старої пилюки. Джордж/Норт і Ленні/Вілл кричать. Каллагену здається, що один з його рятівників, можливо, той, хто не стріляв, теж скрикує.
— Роззувайтеся й скидайте штани! Швидко! Швидко! Раджу встигнути до того, як я дорахую до тридцяти, інакше ви трупи! Раздватричотирип’я…
Темп рахунку знову не залишає часу на роздуми, не кажучи вже про заперечення. Джордж/Норт пробує сісти, і Голос номер два попереджає:
— Тільки сядь, і тобі гаплик.
Тож Брати Гітлера вовтузяться довкола рюкзака, «полароїда», пістолета і ліхтарика, як дурні чаплі, стягаючи взуття під акомпанемент Голосу номер один, який продовжує рахувати вбивчими темпами. Взуття летить на підлогу, штани спускаються. На Джорджеві сімейні труси, тоді як Ленні надає перевагу коротким. Від стояка Ленні не лишилося й сліду — його стояк вирішив узяти відгул до ранку.
— А тепер вимітайтеся, — каже Голос номер один.
Джордж повертається обличчям до світла. Його кофта «Янкіз» звисає на труси, які м’якими хвилями спускаються аж до колін. Поясна сумка досі на ньому. Його литки м’язисті й накачані, але вони тремтять. І обличчя Джорджа витягається від раптового усвідомлення й переляку.
— Хлопці, слухайте, — каже він, — якщо ми вийдемо звідси, не прикінчивши цього типа, вони нас уб’ють. Вони дуже погані…
— Якщо ви, засранці, будете ще тут, коли я дорахую до десяти, — каже Голос номер один, — я сам вас уб’ю.
А Голос номер два додає з якимось істеричним презирством:
— Ґай кокніф єн йом, боягузливі гівнюки! Залишайтеся чи отримайте кулю — яка різниця?
Згодом, перепитавши про цю фразу дюжину євреїв, які лише здивовано хитали головами, Каллаген натрапить у Топіці на літнього чоловіка, який перекладе йому «гай кокніф єн йом». Це означає «іди посери в океан».
Джордж/Норт і Ленні/Білл обмінюються мультиплікаційним поглядом нерішучості, а тоді прожогом летять у трусах до дверей. Великий прожектор повертається слідом за ними. Вони надворі, втекли.
— Піди за ними, — звертається охриплий Голос номер один до свого напарника. — Якщо їм заманеться повернутися…
— Добре, добре, — відказує Голос номер два і виходить.
Лунає клацання, і яскраве світло гасне.
— Перевернися на живіт, — наказує голос Номер один.
Каллаген пробує сказати йому, що він не зможе, що його яйця набрякли й стали завбільшки з два чайники, але через зламану щелепу з його рота виходить лише белькотіння. Він знаходить вихід, перекотившись на лівий бік, наскільки він у змозі це зробити.
— Не ворушися, — каже Голос номер один. — Не хочу тебе порізати. — Це не голос людини, яка заробляє собі на життя таким промислом. Каллаген це розуміє навіть попри стан, у якому зараз перебуває. Чоловік дихає з присвистом, час від часу тамуючи подих. Каллаген хоче йому подякувати. Одне діло рятувати незнайомця, коли ти коп, пожежник чи охоронець. І геть інше — якщо ти пересічний громадянин. Саме до таких і належить його рятівник, обидва його рятівники, хоча він гадки не має, чому вони так добре підготувалися. Звідки вони знали імена Братів Гітлера? І де саме зачаїлися? Вони прийшли знадвору чи були вже тут, у старій порожній пральні? І багато інших питань. Але Каллагену не так уже й цікаво. Бо хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні його життя. І це головне, єдине, що має значення. Джордж і Ленні вже майже підчепили його на гачок, але кавалерія ввірвалася останньої миті, як у кіно з Джоном Вейном.
Каллагену хочеться подякувати цьому чоловікові. Де Каллагену хочеться опинитися, то це в машині «швидкої», яка мчить до лікарні, поки ті панки не підстерегли власника Голосу номер один надворі чи власник Голосу номер один не сконав від серцевого нападу через хвилювання. Він хоче висловити подяку, але в роті знову каша, наче він п’яний. Ровен називав таке говоріння нісенітним. «Лаку-у» — от і все, що йому вдається вимовити.
Чоловік розрізає липку стрічку спершу на його руках, потім на ногах. Серцевого нападу в нього немає. Каллаген знову перекочується на спину й бачить пухку руку, яка тримає скальпель. На третьому пальці — перстень-печатка, на якій зображено розгорнуту книгу, а під нею напис — Ex Libris. Потім прожектор вмикається знову, і Каллаген затуляє очі рукою.
— Чорт, чоловіче, нащо ти це робиш? — Виходить щось на кшталт «Оот-оое, аоиеобии», але власник Голосу номер один начебто розуміє.
— Думаю, це очевидно, мій поранений друже, — каже він. — Якщо нам доведеться зустрітися знову, я б хотів, щоб це було вперше. Якщо ми раптом перетнемося на вулиці, я волів би залишитися невпізнаним. Так безпечніше.
Шурхіт кроків. Світло віддаляється.
— Ми викличемо «швидку» з телефону-автомата на тому боці вулиці…
— Ні! Не робіть цього! А якщо вони повернуться? — Його жах такий непідробний, що слова виходять навдивовижу чіткими.
— Ми спостерігатимемо, — каже Голос номер один. Присвист у його диханні помалу стихає. Він помітно заспокоюється. Це добре. — Думаю, цілком імовірно, що вони повернуться. Здоровань дуже засмутився. Але якщо китайці кажуть правду, я тепер відповідаю за твоє життя. І ухилятися від цього обов’язку я не збираюся. Якщо вони знов поткнуть сюди носа, я випущу в їхній бік пару куль. І не над головами. — Фігура на мить замовкає. Цей чоловік і сам чималих габаритів. І, авжеж, хоробрості йому вистачає. — Друже мій, то були Брати Гітлера. Ти знаєш, хто вони?
— Так, — шепоче Каллаген. — А хто ти, не скажеш?
— Краще тобі цього не знати, — відповідає містер Екслібрис.
— А хто я, ти знаєш?
Пауза. Шурхіт кроків. Містер Екслібрис уже стоїть у дверному проході порожньої пральні.
— Ні, — каже він. Потім: — Священик. Яка різниця?
— Як ви дізналися, що я тут?
— Чекай «швидкої», — каже Голос номер один. — Постарайся не рухатися. Ти втратив багато крові, можуть бути внутрішні ушкодження.