Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Він розсміявся, обійняв її, поцілував.
А невдовзі по тому вони теж спали в обіймах, дотикаючись лобами. Прямокутник світла повільно просувався їхніми тілами, поки сонце опускалося дедалі нижче й нижче, на справжньому заході, принаймні на той час. Роланд бачив це на власні очі, повільно під'їжджаючи верхи до будинку Старого. Біль у ногах змусив його витягти ноги зі стремен.
Йому назустріч вийшла Розаліта.
— Хайл, Роланде. Довгих днів і приємних ночей.
Він кивнув.
— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.
— Я знаю, що ти можеш попросити декого з нас метати тарілки у Вовків, коли вони прийдуть.
— Хто тобі сказав?
— О… Маленька пташка прошепотіла на вухо.
— А. І що, ти метатимеш? Якщо я попрошу?
Вона широко всміхнулася, показавши зуби.
— Ніщо в цьому житті не принесе мені більшої втіхи. — Зуби сховалися, усмішка пом'якшала. — Хоча ми з тобою могли б знайти втіху у чомусь не менш приємному. Хочеш побачити мій будиночок, Роланде?
— Еге ж. А ти натреш мене своєю чарівною олією?
— Ти хочеш, щоб я тебе натерла?
— Так.
— Сильно чи ніжно?
— Люди кажуть, що найкраще від болю в суглобах допомагає водночас і те, і те.
Поміркувавши над цим, вона розсміялася і взяла його за руку.
— Ходімо. Поки сонце світить і цей куточок світу спить.
Він охоче пішов туди, куди вона його повела, до потаємної криниці, порослої м'яким мохом. І там відновив сили.
Каллаген повернувся о пів на шосту, якраз тоді, коли Едді, Сюзанна і Джейк прокидалися. О шостій Розаліта і Сейрі Адамс подали вечерю: овочі й холодна курятина, — на затіненій терасі за будинком. Роланд і його друзі їли жадібно. Стрілець просив добавки навіть не двічі, а тричі. Каллаген, навпаки, їв мало, більше перекочував їжу в тарілці з місця на місце. Засмага на обличчі надавала йому здорового вигляду, але не могла приховати темних кіл під очима. Коли Сейрі — весела, радісна жінка, повна, але легконога, — винесла торт із прянощами, Каллаген лише головою похитав.
Коли на столі не лишилося нічого, крім чашок і кавника, Роланд дістав тютюн і питально здійняв брови.
— Кури, — сказав Каллаген і гукнув: — Розі, принеси цьому хлопцеві щось, куди можна скидати попіл!
— Чоловіче, я міг би слухати тебе цілий день, — сказав Едді.
— Я теж, — кивнув Джейк.
Каллаген всміхнувся.
— Те саме я можу сказати про вас, хлопці. — Він налив собі півчашки кави. Розаліта принесла Роландові глиняну чашку для попелу. Коли вона пішла, Старий сказав: — Я мав закінчити цю розповідь учора. Майже цілу ніч крутився в ліжку, обдумуючи, як розповісти решту.
— Тобі допоможе, якщо я скажу, що частину її вже знаю? — спитав Роланд.
— Напевно, ні. Ти ходив до Печери дверей з Хенчиком?
— Так. Він сказав, що на говорющій машині, яка відрядила їх туди шукати тебе, була пісня. Та, про яку ти казав?
— «Хтось врятував мені життя», так. Я навіть описати не можу, як це було дивно: сидіти в хижі манні у Кальї Брин Стерджис, дивитися на пітьму Краю грому і слухати Елтона Джона.
— Стоп-стоп-стоп, — запротестувала Сюзанна. — Отче, ти випереджаєш події. Останнє, про що ти розповідав, — Сакраменто, тисяча дев'ятсот вісімдесят перший рік, ти щойно дізнався, що твого друга порізали так звані Брати Гітлера. — Вона строго подивилася на Каллагена й перевела погляд на Джейка й Едді. — Я так бачу, джентльмени, відколи я покинула Америку, ви не надто великих успіхів досягли у справі мирного співіснування.
— Я не винен, — сказав Джейк. — Я в цей час був у школі.
— А я був під кайфом, — сказав Едді.
— Ну добре, в усьому винен я, — сказав Каллаген, і всі розсміялися.
— Закінчуй свою розповідь, — попросив Роланд. — Може, після цього краще спатимеш уночі.
— Можливо. — Замислившись на хвилю, Каллаген почав: — Спогади про лікарню в мене, напевно, такі самі, як і в усіх людей, — запах засобів для дезінфекції й звук приладів. Здебільшого приладів. Їхнє пищання. Єдине, що пищить так само, — це обладнання в кабінах літаків. Одного разу я запитав у пілота, і він сказав, що це звук навігаційних приладів. Пригадую, тоді я ще подумав, що в лікарняних реанімаціях, мабуть, збіса багато навігаційних пристроїв.
Коли я працював у «Домівці», Ровен Маґрудер не був одружений, але, мабуть, усе змінилося, бо в кріслі коло його ліжка сиділа жінка й читала книжку в паперовій обкладинці. Добре вдягнута, в гарному зеленому костюмі, панчохах, в туфлях без підборів. Але я не почувався ніяково через те, що маю перед нею постати. Я помився, почистився, зачесався, як міг, і не пив від самого Сакраменто. Але щойно ми подивилися одне одному в обличчя, мені стало незатишно. Вона сиділа спиною до дверей. Я постукав об одвірок, вона повернулася до мене, і все моє так зване самовладання мов випарувалося. Я відступив на крок назад і перехрестився. Вперше з тієї ночі, як ми з Ровеном навідали Лупе в тій самій лікарні. Здогадуєтеся, чому?
— Авжеж, — сказала Сюзанна. — Бо шматочки склалися докупи. Вони завжди складаються. Ми вже не раз це бачили. Просто не знаємо, якою має бути картина.
— Чи не можемо цього збагнути, — докинув Едді.
Каллаген кивнув.
— Переді мною наче був Ровен, тільки з довгим білявим волоссям і грудьми. Його сестра-близнюк. Вона розсміялася. Спитала, чи я, бува, не побачив привида. Я почувався… поза реальністю. Неначе мене перекинуло до котрогось із тих інших світів, схожого на реальний — якщо такий існує, — але трохи відмінного. Я відчув шалене бажання витягти гаманець і перевірити, хто на купюрах. І не лише через їхню подібність. Через її сміх. Вона сиділа коло чоловіка з її лицем (припускаючи, звісно, що під усіма тими бинтами в нього ще лишилося лице) і сміялася.
— Ласкаво просимо до палати дев'ятнадцять лікарні Тодеш, — сказав Едді.
— Прошу?
— Дон, я лише хотів сказати, що це почуття нам знайоме. Всім. Продовжуй.
— Я відрекомендувався і спитав, чи можу я зайти. А питаючи, думав про Барлоу, вампіра. Вона запевнила мене, що я можу зайти. Сказала, що приїхала з Чикаго, щоб бути з ним в його «час закриття», як вона це назвала. А потім тим самим приємним голосом додала: «Я одразу вас упізнала. Через шрам на руці. У листах Ровен розповідав, що ви, напевно, були релігійною людиною в своєму іншому житті. Він весь час говорив про інше життя людей, маючи на увазі той період, коли вони ще не почали пити, вживати наркотики, не збожеволіли чи все разом. То як, він не помилявся?» Усе це тим приємним голосом. Як жінка, що вела світську бесіду на коктейлі. І Ровен лежав з перебинтованою головою. Якби на ньому були сонячні окуляри, він виглядав би точнісінько як Клод Рейне у «Людині-невидимці».
Я зайшов. Сказав, що справді колись був релігійною людиною, але це вже в минулому. Вона простягнула руку. Я теж простягнув, бо подумав, що…
Він простягає руку, бо вирішив, що вона хоче з ним привітатися. Його надурив приємний голос. Він не усвідомлює, що Ровена Маґрудер Роулінґс насправді піднімає руку, а не подає її. Спершу він навіть не усвідомлює, що його вдарили, до того ж сильно — у лівому вусі дзвенить, з лівого ока течуть сльози. Він чомусь думає, що раптове тепло, яке піднімається у його лівій щоці, — то якась химерна алергічна реакція, можливо, на стрес. Ровена насувається на нього, по її обличчю, моторошно схожому на обличчя Ровена, течуть сльози.