Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Ленні б’є його чоботом зі сталевим носком, ламає йому щелепу — як потім з’ясується, в чотирьох місцях.
— Як грубо, — долинає до нього голос Ленні з божевільного всесвіту, де Бог вочевидь помер і смердить на підлозі в своєму розграбованому раю. — Фадда не повинен так розмовляти. — Голос гучнішає, зриваючись на збуджений вереск вередливої дитини. — Дай я, Норте! Дай я це зроблю!
— Нізащо, — відповідає Джордж/Норт. — Свастики на лобі вирізаю я, ти вічно все перепаскудиш. Можеш узяти на себе руки, дозволяю.
— Він зв’язаний! Його руки під тим траханим…
— Коли він буде вже трупом, — пояснює Джордж/Норт жахливо терплячим тоном, — ми знімемо стрічку з мертвого, і ти зможеш…
— Норте, ну будь-ласка! Я зроблю те, що тобі так подобається. Слухай! — Голос Ленні пожвавлюється. — Знаєш що? Якщо я зроблю щось не так, ти мені скажеш і я перестану! Ну будь ласка, Норте! Будь ласочка!
— Що ж… — Цей тон Каллаген уже чув. Поблажливий батько, який не може відмовити улюбленому, хоч і розумово відсталому, дитинчаті. — Ну добре.
Його зір прояснюється. Але він волів би, щоб це було не так. Він бачить, як Ленні дістає з рюкзака ліхтарик, а Джордж зі своєї поясної сумки — скальпель. Потім вони обмінюються знаряддями. Джордж для проби спрямовує ліхтарика на обличчя Каллагена, яке швидко набрякає. Каллаген кривиться й примружує очі. Але крізь щілину бачить, як Ленні розмахує скальпелем у своїх крихітних, але спритних пальцях.
— Славна буде забава! — викрикує Ленні. Він тріумфує. — Ох і славна!
— Тільки не облажайся, — нагадує Джордж.
«Якби це було кіно, то саме цієї миті ввірвалася б кавалерія. Чи копи. Чи довбаний Шерлок Голмс в машині часу Герберта Дж. Веллса», — думає Каллаген.
Проте Ленні стає перед ним навколішки, ерегований член дуже помітно випирає з його штанів, а кавалерія все ще не з’являється.
Він нахиляється вперед, тягнучись скальпелем, а копи не вриваються. Від нього смердить не часником і томатами, а потом і цигарками.
— Білл, секундочку, — зупиняє його Джордж/Норт. — Є одна ідея, дай я спершу розповім. У мене в кишені є ручка.
— Ну й хрін з нею, — видихає Ленні/Білл, не перестаючи тягтися скальпелем. Каллаген бачить гостре, як бритва, лезо, що тремтить від збудження, яке передається йому від пальців. Потім воно зникає з його поля зору. Щось холодне торкається його лоба, одразу ж стає розпеченим, а Шерлок Голмс так і не приходить на допомогу. Ось уже кров заливає йому очі, застилаючи зір, а їх усе нема — Джеймса Бонда Перрі Мейсона Тревіса Лі Еркюля Пуаро Міс Довбаної Марші, нікого.
В його пам’яті зринає довге біле обличчя Барлоу. Волосся вампіра розвівається довкола його голови. Барлоу простягає руки.
— Підійди, фальшивий священику, — каже він. — Пізнай істинну релігію. — З сухим тріском вампірові пальці двічі переламують хрестика — подарунок від матері.
— Ох ти ж, тупий засранцю, — стогне Джордж/Норт, — це не свастика, це довбаний хрест! Ану віддай!
— Норте, дай я хоч спробую, я ще не закінчив!
Вони чубляться над ним, як малі діти, а його яйця болять, і ниє зламана щелепа, і зір застує потік крові. Скільки було суперечок у сімдесяті роки про те, живий Бог чи помер. Та ж подивіться на нього! Лише подивіться! Які можуть бути сумніви?
І саме тієї миті з’являється кавалерія.
— Що саме ти маєш на увазі? — спитав Роланд. — Мені кортить це почути, отче.
Вони досі сиділи за столом на веранді, але вечеря скінчилася, сонце сіло і Розаліта винесла свічники. Каллаген перервав свою розповідь, щоб запросити її приєднатися до них, і вона сіла. За сітками від комах, на темному подвір'ї, дзижчали спраглі світла комахи.
Джейк відправив імпульс і прочитав стрільцеві думки. Втративши терпець від усієї цієї секретності, він запитав сам:
— Отче, кавалерією були ми?
Вираз крайнього здивування на Роландовому обличчі змінився усмішкою. Та Каллаген здивовано глянув на нього.
— Ні, — сказав він. — Не думаю.
— Ти не бачив їх, адже так? — спитав Роланд. — Ти так і не побачив людей, котрі тебе врятували.
— Я вже казав, що в Братів Гітлера був ліхтарик, — продовжив розповідь Каллаген. — Це правда. Але в тих інших хлопців, у кавалерії…
Хай хто вони такі, у них прожектор. Він заливає колишню пральню світлом, сліпучішим за спалах дешевого «полароїда», і на відміну від спалаху, світло постійне. Джордж/Норт і Ленні/Білл затуляють очі. Каллаген би теж затулив, якби його руки не були зв’язані.
— Норте, кидай пістолет! Білле, кинь скальпель! — Голос, що лине з-за величезного ліхтаря, лячний, бо його власник переляканий. Це голос людини, яка здатна практично на все. — Рахую до п’яти, а потім пристрелю вас обох, бо ви на це заслуговуєте. — І голос за ліхтарем починає рахувати, але не повільно й помпезно, а в страхітливому темпі. — Раздватричотири… — Неначе власникові голосу не терпиться вистрелити, а для цього швидше покінчити з бісовими формальностями. У Джорджа/Норта й Ленні/ Білла нема часу на роздуми. Вони жбурляють пістолет і скальпель на підлогу, пістолет вистрілює, вдарившись об запорошений лінолеум, лунає гучне «БАХ», наче з іграшкового пістолета, зарядженого кульками. Каллаген гадки не має, куди влучила куля. Можливо, навіть у нього. А якби це сталося, він би відчув? Сумнівно.
— Не стріляй, не стріляй! — вищить Ленні/Білл. — Ми не, ми не, ми не…
— Що ви «не»?
Продовжити цю думку Ленні/Білл неспроможний.
— Руки вгору! — Це вже інший голос, але він теж іде з-за сліпучого, як сонячна гармата, сяйва. — Тягніться до неба! Негайно, момзери!
Їхні руки злітають догори.
— Ні, з цим заждіть, — каже перший голос. Напевно, вони чудові хлопці, Каллаген би залюбки включив їх до свого списку кандидатів на отримання різдвяних листівок, але відчувається, що вони ніколи не робили нічого подібного. — Роззувайтеся! Штани геть! Ворушіться!