Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Водночас він думає: «Нічого страшного, просто пара лампочок перегоріла, от і все, якби поблизу були упирі, ти б їх бачив, а якби люди закону, почув би передзвін, відчув би запах пекучої цибулі й розжареного металу». Попри це, він вирішує якнайшвидше забиратися з цього району. З дзвіночками чи без них, кожен нерв у його тілі зненацька проступає на шкірі, коле й пече вогнем.
Він повертається і бачить позаду себе двох чоловіків. На декілька секунд вони тетеріють від його різкої зміни напряму, тож він, напевно, міг би проскочити між ними, як пристаркуватий нападник в американському футболі, й побігти назад Другою авеню. Але він теж здивований, і наступні кілька секунд вони втрьох просто стоять і дивляться один на одного.
То великий Брат Гітлера і малий Брат Гітлера. Малий низького зросту, не більше п’яти футів двох дюймів, на ньому простора сорочка і чорні слакси. На голові — бейсболка, повернута козирком на потилицю. Його очі чорні, як краплини смоли, колір обличчя поганий. Каллаген подумки дає йому ім’я Ленні. Великий має десь шість футів шість дюймів зросту, на ньому кофта «Янкіз», сині джинси й кросівки. Вуса рудуватого кольору. На животі в нього поясний гаманець. Каллаген називає його Джорджем.
Він повертається до них боком, збираючись перебігти Другу авеню, якщо пощастить зі світлофором чи буде мало машин. Якщо це неможливо, він піде Сорок шостою до готелю «ООН Плаза», зайде до них у вестибю…
Високий, Джордж, хапає його за сорочку і смикає за комір. Комір тріщить, але, на жаль, не відривається повністю.
— Не так швидко, — каже малий. — Ми тебе не відпускали. — Він спритно, як комаха, кидається вперед, і перш ніж Каллаген встигає зрозуміти, що сталося, Ленні простягає руку, хапає його за яєчка і люто їх стискає. Біль приходить миттєво й заповнює собою все, розбухає і ллється, як розплавлений свинець.
— Подобається, любителю нігерів? — питає Ленні тоном непідробного зацікавлення, який неначе промовляє: «Ми хочемо, щоб це важило для тебе так само багато, як і для нас». Потім він смикає Каллагена за яєчка і біль стає втричі нестерпнішим. Величезні зуби іржавої пилки врізаються в живіт Каллагена, і він думає: «Він зараз їх відірве, він уже перетворив їх на желе, а тепер геть відірве, вони вже й так тримаються на шматочку шкіри, а він їх…»
Він починає кричати, і Джордж затикає йому рота долонею.
— Припини! — гарчить він на свого напарника. — Ми, блін, на вулиці, забув?
Хоч біль і з’їдає його живцем, Каллаген помічає дивний розподіл ролей: головний Брат Гітлера — це Джордж, а не Ленні. Джордж у них найрозумніший. Усе не так, як міг би написати про це Стейнбек.
А тоді праворуч від нього зароджується й наростає якийсь гомін. Спершу він думає, що це передзвін, але гомін приємний. І голосний. Джордж і Ленні теж відчувають його. І їм не подобається.
— Шо за фігня? — питає Ленні. — Ти шось чув?
— Не знаю. Гайда звідси разом з ним. І прийми руки від його яєць. Пізніше зробиш з ними все, шо схочеш, але поки шо просто поможи.
Вони стають по обидва боки від Каллагена, і ось уже його тягнуть попід руки Другою авеню. Праворуч від них біжить високий дощаний паркан. Той приємний потужний гомін долинає з-за нього. «Якби я тільки міг потрапити на той бік, зі мною б усе було гаразд», — думає Каллаген. Там щось є, щось могутнє й добре. Вони не наважаться наблизитись до нього.
Може, й так, але він сумнівається, що зміг би перелізти десятифутовий паркан, навіть якби його яйця не вистукували власну болючу азбуку Морзе, навіть якби він не відчував, як вони розпухають під його трусами. Зненацька він опускає голову й вибльовує гаряче місиво напівперетравленої їжі на свою сорочку і штани. І відчуває, як блювотиння просочується крізь тканину, тепле, як сеча.
Назустріч їм ідуть дві молоді пари. Чоловіки високі й сильні, вони могли б легко розмазати Ленні по паркану і змусити Джорджа бігти куди видно, але вони відчувають лише огиду і хочуть якнайшвидше забрати своїх дівчат подалі від Каллагена.
— Він трохи перебрав, — пояснює Джордж, співчутливо всміхаючись. — От і вийшов конфуз. Таке часом трапляється з найкращими з нас.
«Це Брати Гітлера! — намагається прокричати Каллаген. — Ті самі Брати Гітлера! Вони вбили мого друга, а тепер хочуть убити мене! Викличте поліцію!» Але, звісно, з його вуст не зривається ні звуку, як у нічних кошмарах, і невдовзі парочки вже віддаляються. Джордж і Ленні спритно тягнуть Каллагена кварталом Другої авеню між Сорок шостою і Сорок сьомою вулицями. Його ноги ледве торкаються бетону. Гамбургер по-шведському з ресторану «Чу-Чу» парує на його сорочці. Господи, він навіть відчуває запах гірчиці, яку сам туди клав.
— Дай гляну його руку, — каже Джордж, коли вони наближаються до наступного перехрестя, а коли Ленні хапає Каллагена за ліву руку: — Ні, чмо, другу.
Ленні показує Каллагенову праву руку. Навіть якби спробував, Каллаген не зміг би його спинити. Низ живота йому наче наповнили гарячим мокрим цементом. А його шлунок маленькою зляканою пташкою тріпоче в горлі.
Джордж дивиться на шрам на його правій руці й киває.
— Угу, це він. Перестрахуватися зайвим не буває. Ходімо, фадда. Бігом руш, гоп-гоп!
Діставшись Сорок сьомої, Каллагена забирають з головної магістралі. Неподалік ліворуч — озерце яскравого білого світла. «Домівка». Він навіть бачить кілька сутулих фігур: чоловіки стоять на розі, обговорюють Програму, курять. «Може, я навіть знаю когось із них, — думає він. — Чорт, найімовірніше, що знаю».
Але до притулку вони не доходять. Менш ніж за чверть шляху між Другою авеню і Першою Джордж затягає Каллагена в двері якогось приміщення з табличкою «ПРОДАЖ АБО ОРЕНДА» в обох вітринах, затертих милом. Ленні обходить їх по колу, як тер’єр, що дзявкає на пару неповоротких корів.