Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Я не піду. Я боротимуся до останнього, щоб залишитися з Сюзанною.
Авжеж, він би боровся. Але коли Роланд опустив різьблену скриню з дерева привидів у дивну металеву сумку, яку вони знайшли на пустирі, Едді відчув величезне полегшення. Гудіння не стихло, але стало майже нечутним. А коли Роланд обережно затягнув шворку на сумці, тихий гомін перетворився на далекий шепіт, як у морській мушлі.
Едді накреслив перед собою хрест у повітрі. Ледь усміхнувшись, Роланд зробив те саме.
Надворі вони побачили, що на північно-східному обрії помітно виясніло — схід сонця вже був не за горами.
— Роланде.
Стрілець повернувся до нього, питально здійнявши брови. Сумку він тримав за горловину, вочевидь не надто довіряючи важкий вантаж шворкам, хоч вони й здавалися надійними.
— Якщо ми знайшли цю сумку в тодеші, як ми змогли забрати її в реальність?
Роланд замислився над питанням.
— Може, мішок теж перебуває в тодеші.
— І зараз?
Роланд кивнув.
— Думаю, так. І зараз.
— Ого. — Едді теж замислився. — Це якось моторошно.
— Передумав відвідувати Нью-Йорк, Едді?
Едді похитав головою. Але йому було страшно. Напевно, ще страшніше, ніж тоді, коли він вийшов у прохід баронського вагона, щоб загадати Блейну кілька загадок.
На той час, коли вони пройшли половину стежки, що вела до Печери дверей («Височенько», — сказав Хенчик, і то була таки правда), було вже близько десятої ранку. Повітря вже розігрілося. Едді зупинився, витер потилицю банданою і подивився на звивисті сухі річища на півночі. Подекуди в схилах зяяли чорні дірки. Едді спитав у Роланда, чи то гранатові копальні. Стрілець кивнув.
— І в котрій з них ти хочеш сховати дітей? Її видно звідси?
— Взагалі-то так. — Роланд витяг свій єдиний револьвер і показав ним на шахту. — Подивися вище прицілу.
Едді побачив глибоку розколину, що звивалася у формі нерівної подвійної літери S. У ній клубочилися оксамитові тіні, й Едді подумав, що її дно бачило промені сонця нечасто, щонайбільше на півгодини у розпал дня. Далі на північ розколина врізалася в масивну скелю. Напевно, вхід до шахти був там, припустив Едді, але він губився у темряві. На південному сході розломина переходила в ґрунтову дорогу, що гадючилася аж до Східного шляху. А далі до самої ріки полого спускалися поля, сягаючи рисових ділянок, досі зелених, хоч уже й збляклих.
— Згадується історія, яку ти нам розповідав, — мовив Едді. — Каньйон Петлі.
— Авжеж.
— От тільки тонкоходу, який зробив би всю брудну роботу, немає.
— Так, — погодився Роланд, — Немає.
— Скажи мені правду. Ти справді збираєшся сховати дітей у тій шахті?
— Ні.
— А фолькен думають, що ти… що ми збираємося це зробити. Так вважають навіть жінки, що кидали тарілки.
— Я знаю, — сказав Роланд. — Я хочу, щоб вони так думали.
— Чому?
— Бо я вважаю, що немає нічого надприродного в тому, як Вовки знаходять дітей. А знаючи історію діда Джефордса, не думаю, що у Вовках узагалі є щось надприродне. У цьому зерносховищі завівся щур, от і все. Хтось доносить тим силам у Краї грому, які посилають Вовків.
— Тобто щури змінюються. Кожні двадцять три чи двадцять чотири роки.
— Так.
— І хто ж це? — спитав Едді. — Хто на таке здатен?
— Я не впевнений, але маю здогади.
— Тук? Це те, що передається у спадок, від батька синові?
— Едді, якщо ти відпочив, думаю, нам краще рушати далі.
— Оверголсер? Може, той тип Телфорд, схожий на телековбоя.
Роланд мовчки пройшов повз нього. Під його новими шорбутсами шурхотів гравій. Рожева сумка в лівій руці розгойдувалася вперед-назад. Куля всередині без угаву шепотіла про свої неприємні таємниці.
— Як завжди, балакучий, — буркнув Едді й пішов слідом.
Перший голос, що долинув з глибин печери, належав великому мудрецеві і видатному наркашу.
— Ой, подивіться, це моя маленька сестричка! — простогнав Генрі. Його голос, смішний і страшний водночас, нагадав Едді померлого партнера Ебенезера Скруджа в «Різдвяній пісні». — Дівчисько думає, що йому світить повернення в Нью-Йорк? Брате, якщо ти це зробиш, то потрапиш набагато далі. Краще залишайся там, де ти зараз… щось вирізьблюй… будь хорошим маленьким гомиком… — Мертвий брат розреготався. Живий здригнувся.
— Едді? — звернувся до нього Роланд.
— Слухай свого брата, Едді! — закричала його мати з темної горлянки печери. На кам'яній підлозі видніли розкидані маленькі кістки. — Він віддав за тебе життя, все своє життя, і найменше, чим ти можеш віддячити, — слухатися його!
— Едді, все гаразд?
Тепер заговорив Чаба Драбнік, Схибнутий Довбаний Угорець, як його називали в банді Едді. Чаба казав, щоб Едді дав йому сигарету, або він спустить з нього довбані штани. Відволіктися від цього лячного, але гіпнотичного бурмотіння коштувало Едді чималих зусиль.
— Так, — відказав він. — Напевно, так.
— Голоси долинають з твоєї голови. Печера якимось чином знаходить їх і відтворює, роблячи гучнішими. Я знаю, це трохи нервує, але то все не насправді.
— Брате, чому ти дозволив їм убити мене? — заридав Генрі. — Я все надіявся, що ти прийдеш, а ти не прийшов.
— Не насправді, — повторив Едді. — Все ясно. Що тепер?
— Якщо вірити обом історіям про це місце, які я чув від Каллагена і Хенчика, то двері відчиняться, щойно я підніму віко скриньки.
Едді нервово розсміявся.
— Мені не хочеться навіть, щоб ти витягав ту скриню з сумки, а ти говориш про те, щоб кришку відкрити.
— Якщо ти передумав…
Едді похитав головою.
— Ні. Я хочу зайти в ці двері. — Враз його обличчя просяяло в усмішці. — Ти ж не боїшся, що я піду шукати ширку? Що знайду торгівця і вмажуся?
— Брате, китайський білий! — збуджено заверещав з печери Генрі. — Ніґери продають найкращий!
— Анітрохи, — запевнив Роланд. — Мене багато всього тривожить, але тільки не твоє повернення до давніх звичок.