Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Хто ти, бл… — почав Джек.
Але не встиг він договорити, як обличчя Едді Діна просяяло від радості й щирого задоволення, одразу перетворивши його з симпатичного на красеня.
— Джордж! — закричав він. Таким тоном вітають давнього найдорожчого друга після довгої розлуки. — Джордж Бйонді! У тебе досі найбільший дзьоб на цьому боці Гудзону! Радий тебе бачити, чувак!
Тварина людського роду має систему реагування, яка змушує її певним чином реагувати на незнайомців, що називають її на ім'я. Якщо звертання доброзичливе, ми відчуваємо майже непереборну потребу відповісти так само. Попри ситуацію, в якій вони всі опинилися, Джордж «Шнобель» Бйонді повернувся на голос, що так весело й фамільярно його гукнув, з усмішкою. Та усмішка так і застигла на його обличчі, коли Едді щосили вдарив його руків'ям Роландового револьвера. Андоліні мав гострий зір, але й він бачив лише розмиту пляму, коли тричі опускалося руків'я. Перший удар потрапив Бйонді межи очі, другий — вище правого ока, третій — у праву скроню. Перші два удари супроводжувалися глухим стукотом, останній волого чвакнув. Бйонді впав на підлогу, як мішок з листами, очі закотилися так, що показалися білки, губи скривилися, як у немовляти, яке чекає, коли йому дадуть груди. Банка випала з його ослаблої руки, вдарилася об бетонну підлогу, розбилася. Запах бензину посилився, став різким, нестерпним.
Едді не дав напарнику Бйонді часу оговтатись. Поки Шнобель смикався на підлозі в калюжі бензину й уламках скла, Едді наступав на Андоліні, змушуючи його задкувати.
Кельвін Тауер (який починав життя Кельвіном Тореном) не відчув жодного полегшення, жодного «Дякую, Господи, мене врятували». Перша його думка звучала так: «Вони негідники, але цей ще гірший за них».
У напівмороці складу незнайомець неначе зливався з власною тінню і тому здавалося, що це величезна проява заввишки з десять футів. Його палаючі очі викочувалися з орбіт, губи вишкірилися, показуючи блискучі білі зуби, більше схожі на ікла. В одній руці був револьвер завбільшки з мушкетон — зброя, яку в пригодницьких романах сімнадцятого століття називали машиною. Він схопив Андоліні за комір сорочки й лацкан спортивного піджака та жбурнув ним об стіну. Бандит зачепив стегном скляну шафу, і вона перекинулася. Тауер скрикнув від жаху, але двоє чоловіків не звернули на нього уваги.
Балазарів посіпака спробував перекотитися на лівий бік і підвестися. Новоприбулий, сердитий чоловік з чорним волоссям, стягнутим на потилиці, спершу просто спостерігав, а тоді різко вдарив по ногах і кинувся на нього зверху, притиснувши грудну клітку коліном. Дуло мушкетона, машини, тицьнув бандитові в м'яку западину нижче підборіддя. Бандит крутонув головою, намагаючись вивернутися. Новоприбулого це лише роздратувало, і він натиснув сильніше.
— Не сміши мене, це не справжня пушка, — здушеним голосом, наче мультикова качка, прохарчав Балазарів гангстер.
Новоприбулий — той, що зливався з власною тінню і перетворювався на гіганта, — витягнув свою машину з-під бандитового підборіддя, великим пальцем звів курок і націлив револьвер кудись у глиб складу. Тауер розтулив було рота, щось збирався сказати, Бог його знає що, але не встиг він і слова вимовити, як пролунав оглушливий гуркіт, неначе мінометний снаряд розірвався за кілька кроків од армійського окопу. З дула машини вирвалася яскраве жовте полум'я. А за мить ствол знову опинився біля бандитового підборіддя.
— То як, Джеку? — важко дихаючи, промовив новоприбулий. — Досі вважаєш, що це іграшка? А я думаю інакше. Я зараз натисну на гачок, і твої мізки полетять аж до Гобокена.
В очах Джека Андоліні Едді побачив страх, але не паніку. І не здивувався. Саме Джек Андоліні зацапав його після того як він не привіз вантаж кокаїну з Насау. Зараз він був молодший — аж на десять років, — але не вродливіший. Андоліні, якого великий мудрець і видатний наркаш Генрі Дін охрестив Старим Страшком, мав опуклий лоб печерної людини і величезну щелепу. Його руки були такими великими й довгими, що здавалися карикатурними. Він виглядав не лише як Старе Страшко, але і як Старе Дурко, хоча насправді був аж ніяк не дурним. Недоумки не ставали правою рукою таких, як Енріко Балазар. І хоч на ту мить Джек ще не видерся так високо, але 1986 року, коли Едді повертатиметься на літаку в аеропорт Кеннеді, везучи під сорочкою болівійський порошок вартістю двісті тисяч доларів, він уже буде помічником Балазара. У тому світі, в тому місці й часі, Андоліні став фельдмаршалом Скелі. У цьому ж, подумав Едді, є дуже велика ймовірність, що він рано втратить працездатність. Будь-яку. Якщо не гратиме за правилами.
Едді сильніше натиснув на револьвер, глибше затоплюючи його під підборіддя Андоліні. У повітрі стояв міцний сморід розлитого бензину і пороху, що миттєво витіснив запах старих книг. Десь у тінях сердито сичав Серджіо, магазинний кіт, якому явно не подобався гамір в його володіннях.
Андоліні скривився і смикнув головою вліво.
— Забери… пече!
— Це квіточки порівняно з тим, як тобі пектиме там, де ти опинишся за п'ять хвилин, — похитав головою Едді. — Якщо ти не слухатимешся мене, Джеку. Твої шанси вибратися звідси невеликі, але не нульові. То як, слухатимешся?
— Я тебе не знаю. Звідки ти знаєш нас?
Едді забрав револьвер з-під підборіддя Старого Страшка і побачив червоне коло на тому місці, де щойно було дуло. А що, як я скажу тобі, що твоє ка — зустрітися зі мною за десять років? Що тебе зжеруть омароподібні страховиська? Що вони почнуть з твоїх ніг, узутих в черевики «Ґуччі», й поступово пробиратимуться вгору?Звісно, Андоліні не повірив би йому, як не вірив, що Роландів револьвер вистрелить, поки Едді йому не продемонстрував. До того ж на цьому рівні Вежі Андоліні, можливо, і не з'їдять омаромонстри. Бо то був дев'ятнадцятий рівень Темної вежі. Едді це відчував. Пізніше він збирався над цим поміркувати, але не зараз. Зараз сам процес обдумування видавався надто важким. Зараз Едді просто хотів пристрелити цих двох, а потім поїхати в Бруклін і добити Балазарів тет. Він постукав стволом револьвера по випнутій вилиці Андоліні. Йому доводилося стримуватися, щоб не взятися до діла по-справжньому, і Андоліні це бачив. Він блимнув очима й облизав губи. Коліно Едді досі впиралося йому в груди. Едді відчував, як під ним здіймається й опускається, як ковальський міх, грудна клітка.
— Ти не відповів на моє питання, — нагадав він. — А натомість сам почав питати. Ще одна така витівка, Джеку, і я переб'ю тобі лице стволом цього револьвера. Потім прострелю колінну чашку, і ти на все життя залишишся коником-стрибунцем. Я багато чого можу тобі відстрелити, але говорити ти зможеш. І не вдавай із себе недоумка, бо я знаю, що ти не дурний. Якщо й дурний, то тільки у виборі роботодавця. Тому я питаю ще раз: ти слухатимешся?
— А хіба я маю вибір?
Так само блискавично, як і перед тим, Едді вдарив Андоліні револьвером в обличчя. Сухо тріснула кістка вилиці. З правої ніздрі (не меншої од пащеки тунелю Квінз-Мідтаун, як здавалося Едді) шугонула кров. Андоліні закричав від болю, Тауер — від жаху.
Едді знову гепнув дулом револьвера під підборіддя Андоліні. Й, не зводячи з нього очей, сказав:
— Містере Тауер, наглядайте за другим. Якщо поворухнеться, дайте мені знати.
— Хто ви такий? — затинаючись, видушив з себе Тауер.
— Друг. Єдиний, хто може врятувати ваш зад. Наглядайте за ним, а я попрацюю.
— Д-добре.
Едді Дін знову зосередився на Андоліні.
— Я вирубав Джорджа, бо Джордж дебіл. Навіть якби він і переказав моє повідомлення, то сам би не повірив моїм словам. А як може людина переконати інших у тому, в що не вірить сама?
— Ніяк, — процідив Андоліні. Він злякано і водночас загіпнотизовано дивився на Едді, можливо, тому, що нарешті розгледів у незнайомцеві з револьвером реальну загрозу. Роздивився в ньому того, кого Роланд побачив одразу, попри те що Едді Дін був шмаркатим наркоманом, що сидів на героїні й тремтів од ломки. Джек Андоліні побачив перед собою стрільця.
— Правильно, — сказав Едді. — А ось і послання, яке ти передаси: Тауера не чіпати.
Джек затряс головою.
— Ти не розумієш. Тауер має те, що потрібне одній людині. Мій бос погодився це дістати. Він пообіцяв. А мій бос ніколи…