Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Едді! — проревів він. — Едді, до мене!
На щастя, Едді миттю вхопив трофейний мішок і вискочив у двері. Тієї ж миті, коли він опинився в печері, Роланд зачинив скриню. Незнайдені двері зачинилися наступної секунди, тихо й банально клацнувши. Дзвіночки стихли. Так само зник нестерпний біль, що вливався у Роландові суглоби. Настало таке неймовірне полегшення, що від радості він закричав. А наступні десять секунд нічого не міг з собою вдіяти: опустив підборіддя на груди, заплющив очі й щосили боровся з собою, аби не розплакатися.
— Кажу спасибі, — нарешті здобувся він на слова. — Едді, кажу спасибі.
— Та будь ласка. Як думаєш, може, гайда з цієї печери?
— Думаю, так, — сказав Роланд. — Ходімо звідси. О боги.
— Не надто він тобі сподобався, правда? — спитав Роланд.
Після повернення Едді минуло вже десять хвилин. Вийшовши з печери, вони трохи спустилися стежкою і зупинились біля кам'янистого виступу. Ураганний вітер, що тріпав їхнє волосся і притискав одяг до тіла, тут ущух і лише коли-не-коли налітав пустотливими подмухами. Роланд вдячно підставляв їм обличчя. І сподівався, що цей вітерець послужить виправданням тому, що він так повільно й незграбно скручує цигарку. Проте від пильного погляду Едді не сховалося нічого. Юнак з Брукліну, чия свідомість колись була так само затьмареною, як у Андоліні та Бйонді, тепер бачив багато.
— Тобто? Тауер?
Роланд критично на нього зиркнув.
— А про кого ще я міг питати? Про кота?
Едді гмикнув і засміявся. Він глибоко вдихав чисте повітря і радів, що повернувся. З одного боку, подорожувати до Нью-Йорка у власному тілі було краще, ніж у тодеші — принаймні не було того відчуття хижої темряви й крихкості всього сущого. А з іншого боку, місто смерділо. Здебільшого через машини й викиди (найгіршими були маслянисті хмари від дизельного пального), але в ніс били ще тисячі різних неприємних запахів і сморід від занадто великого скупчення людських тіл, який не могли приховати парфуми й одеколони, що їх фолькен виливали на себе надміру багато. Чи усвідомлювали вони, як погано пахнуть усі разом? Напевно, таки усвідомлювали, подумав Едді. Він і сам колись це розумів. А ще колись він аж рвався до Нью-Йорка, ладен був убити людину, аби тільки туди повернутися.
— Едді? Повернися! — Роланд клацнув пальцями в нього перед носом.
— Вибач, — сказав Едді. — Так, Тауер мені не сподобався. Господи, змусив мене переправити свої книжки на цей бік. Поставив нам умову: ми ховаємо його паскудні перші видання, а він допомагає врятувати цей довбаний всесвіт!
— З його точки зору, все не так… а якщо й так, то хіба що в його снах. Ти ж знаєш, вони спалять його крамницю, коли побачать, що він утік. Я майже впевнений. Піділлють під двері бензину й підпалять. Розіб'ють вікно й кинуть гранату, можливо, навіть саморобну. Хочеш сказати, тобі це не спадало на думку.
Звісно, спадало.
— Ну, може, й так.
Тепер настала Роландова черга гмикати.
— Не так уже й багато «може» в твоєму «так». Що з того, що він урятував свої найкращі книжки? Зате у нас є за чим сховати панотцевий скарб у Печері дверей. Хоча, думаю, цей скарб тепер можна сміливо називати не панотцевим, а нашим.
— Його хоробрість геть не видалася мені хоробрістю, — сказав Едді. — То було більше схоже на зажерливість.
— Не всі мають покликання до меча, револьвера чи далекого плавання, — пояснив Роланд. — Але всі служать ка.
— Справді? А Багряний король теж? І люди закону, про яких говорив Каллаген?
Роланд не відповів.
— Думаю, з ним усе буде гаразд. З Тауером. Не з котом.
— Дуже смішно, — сухо сказав Роланд. Чиркнув сірником об штани ззаду, підніс вогонь до цигарки, склавши руку дашком, підкурив.
— Дякую, Роланде. Твоє почуття гумору робить успіхи. Спитай мене, як я думаю: чи виберуться Тауер і Діпно з Нью-Йорка, не наслідивши.
— І як ти думаєш?
— Ні, я думаю, вони залишать слід. Ми зможемо за ним піти, а Балазарові мавпи, сподіваюся, ні. Тривожить мене тільки Джек Андоліні. Він розумний, як чорт. Що ж до Балазара, то він уклав договір з цією корпорацією «Сомбра».
— Узяв сіль короля.
— Так, мабуть, — сказав Едді. Йому здалося, що стрілець говорить про Багряного короля. — А Балазар знає, що, уклавши договір, слід його виконувати чи мати збіса вагому причину для того, щоб не дотримуватися його умов. Варто бодай один раз лажонутися — і про тебе підуть чутки. Про те, що такий-то такий-то м'якне, втрачає хватку. У них ще буде три тижні, щоб знайти Тауера й переконати, щоб він продав ділянку «Сомбрі». Будь певен, вони цим скористаються, і… Роланде, найгірше в Тауері те, що всі ці події він не вважає реальними. Таке враження, що він сплутав своє життя з життям героя однієї зі своїх книжок. І тому думає, що фінал просто зобов'язаний бути хорошим, бо це одна з умов авторського контракту.
— І ти думаєш, що він поводитиметься недбало.
Едді реготнув.
— Не думаю — знаю. Питання лише в тому, чи знайде його Балазар.
— Ми будемо спостерігати за містером Тауером. Задля безпеки. Ти ж про це думаєш?
— Авжеж, срака-мотика, — сказав Едді. Запала коротка мовчанка, і враз вони обидва розреготалися. Коли напад сміху минувся, Едді повів далі: — Думаю, треба відрядити до нього Каллагена, якщо той погодиться. Ти, мабуть, вважаєш мене божевільним, але…
— Аж ніяк, — похитав головою Роланд. — Він один з нас… чи міг би бути одним з нас. Я одразу це відчув. До того ж він звик мандрувати дивними місцями. Я скажу йому про це сьогодні. А завтра ми прийдемо сюди, і я проведу його крізь двері….
— Дозволь мені це зробити, — запропонував Едді. — Одного разу з тебе досить. Принаймні поки що.
Роланд подивився на нього впритул й викинув недопалок у прірву.
— Едді, чому ти так кажеш?
— У тебе волосся посивіло отут. — Едді торкнувся свого тім'я. — А ще хода стала трохи дерев'яною. Зараз уже краще, але, думаю, ревматизм таки нагадав про себе. Визнай це.
— Добре, визнаю, — кивнув Роланд. Якщо Едді вважав, що то старий пан Ревматизм, тоді все не так погано.
— Власне, я міг би привести його вже сьогодні ввечері, ненадовго, щоб отримати поштовий індекс. Б'юся об заклад, там буде вже день.
— Ніхто з нас не підніматиметься цією стежкою в темряві. Хіба що в разі крайньої необхідності.
Едді глянув униз, на стрімкий спуск, де стирчав валун, завдяки якому п'ятнадцять футів стежки перетворювалися на канат.
— Ясно.
Роланд почав підводитися. Едді взяв його за руку вище ліктя.
— Почекай ще кілька хвилин, Роланде. Прошу.
Роланд сів, питально дивлячись на нього.
Едді набрав у легені повітря й видихнув.
— З Беном Слайтменом нечисто, — сказав він. — Це щур, донощик. Я майже впевнений.