Вулиця Без світання
Шрифт:
З лісу шпурнули гранату. Вона вибухнула, не долетівши до «яструбків».
Перебіжками, переповзаючи по-пластунськи, «яструбки» уперто просувалися вперед. Але коли бійці загону самооборони увійшли в ліс, щоб оточити ворога з флангів, бандитів там уже не було — петляючи байраками й хащами, вони щезли в глибині лісу. Переслідувати їх зараз було марно.
Стефан сидів на краю кювету, обхопивши єдиною рукою голову. Він видавав якісь невиразні звуки. Здавалося, він сміється.
До нього підійшов командир «яструбків». Стефан підвів голову, по обличчю його текли сльози. Стефан витер їх рукою і тихо спитав:
—
Ніхто не наважився йому відповісти,
— Він же… Дружину мою й доньку… Дитину п'ятилітню на матір поклав і ножем… Одним ножем обох.
Раптом Стефан скочив, як підкинутий пружиною, і знову впав на коліна в придорожню куряву.
— Люди добрі! — крикнув. — Бийте бандитів! Де не побачите — бийте! Моїх уже… не вернеш… Але ж він ще може погубити багатьох! Бийте вовків окаянних, люди добрі!
— Заспокойся! Заспокойся, — командир «яструбків» узяв Стефана за плечі, незграбно, по-чоловічому обняв, допоміг встати.
Підійшли обидва супутники Стефана.
— Не треба, Стефане, — несміло попросив пишновусий.
Стефан мовчав.
Боячись, що вона ось-ось заплаче, Богданна поспішно пішла геть…
Через півгодини вона тряслася в кузові грузовика. На душі у дівчини було тяжко, тривожно, в думці вона весь час поверталася до Стефана, до його страшної розповіді про вбивство дружини й доньки.
Коли машину підкидало, Богданна відчувала пачку грошей у кишені, які повинна була передати Довгому, і дівчині здавалося, що вони печуть тіло навіть крізь грубе сукно жакета…
Отець Іваньо прийняв Богданну в закутку храму, за колонами. Обличчя його, як і завжди, було непроникно-добродушне, довгі пальці розмірено перебирали чотки.
Богданна розповіла, чому не виконала його доручення.
Іваньо вислухав її спокійно — чотки падали повільно й методично, як краплини води.
— Служителі церкви не втручаються в політику, дочко моя, — сказав священик. — Гроші, які я попросив вас передати тому чоловікові, він колись позичав одному з моїх парафіян… Я поганий суддя в цих справах… Але, наскільки мені відомо, розповіді про так звані звірства УПА перебільшені і роздуваються офіціальною пропагандою…
— Чоловік, у якого вбили дружину й дочку, був дуже щирий у своєму горі, — промовила Богданна.
— Або був добрим актором. Не знаю, не знаю… — Іваньо почав перебирати чотки в протилежний бік. — Звичайно, в родині не без виродка. Але здебільшого такі люди, як той, з яким вам не пощастило зустрітися, це ідеалісти, щирі, полум'яні патріоти, які борються за християнську віру і західну цивілізацію! Церква схвалює їх боротьбу, а вона знає все і не може схвалювати неправедне діло.
— Так, звичайно, — сумно сказала Богданна. — Церква знає.
Іваньо благословив її, і вона пішла.
Перебираючи чотки, священик довго дивився вслід дівчині. Розповідь Богданни і тон, яким вона говорила, Іваньо не сподобались. «Нема надійних людей», із злістю подумав він.
XII. ГОЛКИ ДО ШВЕЙНИХ МАШИН
Звичайно веселий, життєрадісний Воробйов останнім часом став задумливий, небалакучий, його гнітила «кепська справа», так він називав «самовбивство», симульоване підозрілим іноземцем, Воробйов не хотів і не міг почувати
На жаль, такими ж безуспішними лишалися й розшуки Ситника. У кімнаті зниклого під час обшуку не знайшли ні документів, ні грошей. Ця обставина привернула до себе увагу Воробйова. Після того, як Ситника не стало, до обшуку ніхто в його кімнату не заходив. Отже, гроші й документи Ситник узяв з собою, вирушаючи в останню поїздку за місто. Але і в заміській оселі їх не знайшли. Куди ж вони поділися? Навіщо їх Ситник брав із собою, коли їхав за місто? Скільки в нього було грошей? Взагалі, на які кошти жив Ситник? Адже він ніде нё працював. Може, він зв'язаний із злочинцями?
Знайти відповідь на деякі із цих запитань допомогла Марія Василівна — сусідка Ситника.
— І нізащо не догадаєтесь, — сказала вона. — Така історія дивна. Семен Григорович під час війни в якомусь іноземному місті знайшов коробку з голками до швейних машин. Нічого про неї ні командирові, ні товаришам не сказав і забрав з собою. А голок там було тисячі.
— Розумію, — кивнув Воробйов. — Знахідку свою зберіг і, повернувшись на батьківщину, почав торгувати голками.
— Не сам. Він їх базарним спекулянтам збував, а ті вже далі. Всі як є розпродав, великі гроші виручив.
— Авжеж, якщо в коробці були тисячі голок, а товар це дефіцитний. По карбованцю-півтора продати й то… А звідки ви довідалися про всю цю історію, Маріє Василівно? Чи не пусті це часом плітки?
— Від нього й довідалась. Якось Семен Григорович прийшов напідпитку, чай на кухні заходився гріти, і я там якраз була. Слово за словом, та й розбалакалися. Правда, він потім жалкував, мабуть, що був такий відвертий. Другого ранку спеціально до мене в кімнату зайшов і попросив: «Ви вчорашнього нікому не передавайте, бо ж невідомо, як на це можуть подивитись, я офіціально живу на пенсію інваліда Вітчизняної війни…» Взагалі Семен Григорович був трохи чудною людиною. Не злий начебто, а відлюдний, сумний. Якось, теж на кухні, ми розмовляли, він і каже: «Нещаслива випала мені доля. Ні сім'ї у мене, ні справи улюбленої і взагалі нічого, наче осторонь життя стою». Може, тому він і похмурий був, і дратівливий дуже…
Ця розповідь допомогла Воробйову ясніше уявити собі вдачу Ситника, але конкретних відомостей не дала.
Тоді Воробйов спробував ще один засіб. Він порадився з товаришами, які займалися боротьбою з спекуляцією, і, за їх рекомендацією, звернувся до одного ув'язненого на прізвище Зіньковський.
Зіньковський, маленький, верткий чорноволосий чоловічок, таємниці із своїх комерційних махінацій не робив. Так, були голки до швейних машин. Так, купував по півтора карбованця за штуку, а продавав по два. Скільки продав? Багато, з півтисячі. Де брав? На товкучці підійшов чоловік і запропонував узяти відразу партію. Який чоловік? Звичайний. Здасться, білявий чи чорнявий або русявий. Для Зіньковського зовнішність ні до чого, він не дівчина…