Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
Патрульні йшли поруч Дементьєва; один з них ніс чемодан. Раптом Дементьєву пригадалися слова Маяковського: «Моргнув одним оком носій кмітливо — хоч речі знесе вам задарма». Дементьєв не втримався і засміявся.
Солдат, що ніс чемодан, зніяковіло промовив:
— Нам наказали, пане капітан. Наша справа така — накажуть, то виконуй.
— Нічого, нічого, солдате. На військовій службі всяке буває, я розумію…
І все-таки солдати дійшли з Дементьєвим до самих дверей квартири. Одне з двох: або вони хотіли вислужитись перед ним, або ж комендант наказав їм перевірити, чи піде капітан на названу ним адресу. Коли Дементьєв відімкнув двері своїм ключем,
Замкнувшись у своїй кімнаті, Дементьєв швидко встановив рацію і передав коротку радіограму:
«Я 11–17. Евакуація починається, можливо, сьогодні вночі. Точних даних поки що не маю…»
Упакувавши чемодан, Дементьєв ліг на диван і задумався… Цікаво, чому про початок евакуації військ Мельх Занделю сказав, а йому — ні? А втім, — в кінці дня вони просто не бачились. Та це й не дуже важливо. Найголовніше: чи зможе він завтра потрапити в порт? Тривога довго не давала Дементьєву заснути.
Він уявив собі, як полковник Довгальов читає зараз його першу радіограму. Права брова у полковника піднімається вище за ліву — це завжди, коли він сердиться. Справді, хіба можна так повідомляти? «Можливо, починається…» Але розвідник мусить повідомляти тільки те, що він знає. Ні слова домислу! Дементьєв нещадно виганяв із своєї розвідроти кожного, хто, доповідаючи після виконаного завдання, намагався хоч трохи фантазувати. «Ви мені не потрібні, — говорив Дементьєв. — Ви не розумієте, що найменша ваша неточність може коштувати солдатам крові». Сам Дементьєв був надзвичайно точний. Одного разу, перебуваючи у ворожому тилу, він пристрілив гітлерівського полковника. Доповідаючи про це начальству, він сказав так: «Думаю, що це був полковник. Але не певний. Адже шинель з відзнаками полковника міг випадково або помилково одягти і хтось інший». — «Може, її генерал одягнув?» — засміявся начальник. «Може, й генерал», — зовсім серйозно згодився Дементьєв. З того часу в розвідроті ходив жарт. Притягне хтось «язика», у нього питають: «Кого спіймав?» Розвідник відповідає: «По шинелі наче рядовий, а проте — може, й генерал…»
Ні, ні, точність насамперед. Адже майор Зандель про початок евакуації сказав нетвердо. Він сказав: «Здається, сьогодні…» Більше ніяких підтверджень немає. Якщо не вставити слово «можливо», це значить, що полковник Довгальов одразу сповістить командування про початок евакуації. Надійде наказ авіації йти навперейми кораблям. Рискуючи життям, літаками, льотчики прориватимуться крізь зенітний вогонь лінії фронту. Назустріч їм вилетять ворожі винищувачі. Льотчики прорвуться до моря, а там немає нічого… Ні, ні, це слово «можливо» коштує надто дорого, щоб легковажно поставитись до нього. Так, евакуація починається. І, може, вже сьогодні вночі. Але точно він не знає. Не знає, і все…
Посильний солдат від Мельха підняв Дементьєва о шостій годині ранку. Коли Дементьєв прийшов у відділ, там були вже майже всі офіцери. Мельх давав накази, і офіцери майже бігом залишали його кабінет. Дементьєв ждав своєї черги, але Мельх ніби не помічав його. Закінчивши розмову з одним із офіцерів, Мельх повернувся до Дементьєва:
— Погасіть світло і підніміть штори.
Великий кабінет залило синювате ранкове світло. За вікном сипав мокрий сніг. Обличчя у всіх посіріли.
І ось у кабінеті залишилися тільки Мельх і Дементьєв.
— Капітане Рюкерт, з вами у мене особлива
— Я виконаю будь-який ваш наказ! — урочисто промовив Дементьєв, віддано дивлячись Мельхові у вічі.
— В музеї все готове?
— Крім адреси на ящиках.
— Візьміть зараз солдатів з собою, вони напишуть адреси.
Мельх простягнув Дементьєву складений папірець. Дементьєв розгорнув його і прочитав: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».
— Це, як ви догадуєтесь, адреса умовна, але вантаж попаде саме туди, куди слід.
— Кому здати ящики в порту? — підводячись, спитав Дементьєв, напружено чекаючи відповіді, від якої могло залежати все.
— Пакгауз номер чотирнадцять, Ріхард Брандт. Одержите розписку: «Прийнято стільки-то ящиків». Потім розписку віддасте мені. І все. Можливо, що Брандт сам приїде в музей.
— А чи не краще буде, коли я сам одвезу ящики прямо на корабель? Це надійніше.
— Ви просто не знаєте, хто такий Ріхард Брандт, — Мельх посміхнувся, — і необережно висловлюєте до нього недовіру. Він — гестапо, і цим сказано все. Одним словом, робіть так, як я сказав.
Дементьєв вийшов з кабінету. Ось і сталося те, чого він боявся найбільше! Щоб краще засекретити свої справи, Мельх вирішив між ним і кораблем поставити Брандта, якого він, мабуть, знає краще і якому більше вірить. А може, це придумав і не Мельх. Просто секретну справу пущено через класичний ланцюжок виконавців, після чого знайти будь-які сліди неможливо. А може, у цьому ланцюжку є ланка і після Брандта. Та чорт з ним, з цим ланцюжком! Головне в тому, що він знову фактично відрізаний од порту. Пакгауз номер чотирнадцять містився за кілька кілометрів від оперативного причалу, де вантажитимуть кораблі.
Тривога Дементьєва посилилась, коли він вийшов з будинку. Вулиця була заповнена військами, і вся ця сіро-зелена мішанина, нашпигована технікою, рухалася в бік порту. Пробираючись назустріч потоку, Дементьєв відчув, наче він у хвилину бою залишив передову.
Надписування адреси на ящиках забрало майже годину. Так, Мельх був чудовим організатором: тільки-но встигли закінчити надписування, як уже прибула машина з солдатами-вантажниками. Дементьєв стежив за вантаженням ящиків і увесь час обмірковував, як пробратися в порт.
Кроків за десять від Дементьєва стояв, теж стежачи за вантаженням, високий, огрядний чоловік у шкіряному пальті без відзнак. Тільки кашкет на ньому був офіцерський. Він весь час крутив головою, наче йому давив комір. Коли вантаження закінчили, офіцер у шкіряному пальті підійшов до Дементьєва:
— Ви капітан Рюкерт? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Я — Брандт. Ходімте.
За рогом він сів за руль малолітражного «оппеля», відчинив дверцята і вказав Дементьєву на місце поряд з собою. Пахло бензином і одеколоном.