Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Так, квартира є. Живу в сім'ї. Нудно… Так і хочеться пустити кулю в скроню.
— Чому ж це?
Дементьєв сумно похитав головою:
— Виявляється, є ще на землі сім'ї, квартири, де вранці п'ють каву, вечеряють, читають книги. Я думав, що це буває тільки уві сні.
— Рюкерт, що з вами? За кілька днів ви стали песимістом.
— А ви, мабуть, дістали гарантію, що росіяни вас не вб'ють? — іронічно спитав Дементьєв.
— Погано жартуєте, Рюкерт, — помовчавши, серйозно сказав Зандель. — Просто я одержав листа од своїх.
— Лишається тільки й вам щасливо вибратися звідси, а потім — хоч потоп. Мій рейх — моя сім'я, — так колись часто говорили в нас.
— Що з вами, Рюкерт? — У голосі Занделя прозвучав щирий жаль до озлобленого капітана.
— Що? Зараз, коли, судячи по всьому, починається евакуація військ із цього проклятого місця, я не можу не думати про мою рідну дивізію. Вона залишиться в цій чужій землі навіки. А я ж з цією дивізією марширував під Тріумфальною аркою в Парижі. Нас вітав фюрер… Скажіть, майоре, навіщо я вцілів? Я тепер ходжу по штабних канцеляріях, кабінетах з однією тільки справою — намагаюсь довести чиновникам у мундирах, що я живий і хочу щось робити. А вони дивляться крізь мене олов'яними очима, ніби мене немає, ніби я вбитий, як уся моя дивізія. Послати мене на фронт вони, мабуть, соромляться. Один так і сказав: «Не варто вам випробовувати долю…» А нічого іншого не пропонують. Живіть, кажуть, тут, відпочивайте. Ви, кажуть, достатньо вже пережили. А я не хочу відпочивати! Не хочу! — Дементьєв так ударив кулаком об стіл, що підскочили тарілки.
— Тихше, Рюкерт… — Майор Зандель сторожко озирнувся навкруги. — Поки ви пропадали, забувши про мене, я знайшов вам роботу. (Дементьєв подивився на Занделя радісно і ніби не вірячи). Так, так, знайшов. Правда, робота не дуже хороша, але все-таки робота. І ви раніше за інших матимете можливість вибратися звідси. Я служу у відділі по організації цивільного тилу. Ми займаємося вивезенням цінного майна. Цивільного майна. Розумієте?
— Звичайно, розумію. Але… хіба Німеччині це майно ще потрібне?
— Ми про це не думаємо, — насупившись, відповів Зандель, — і вам не рекомендую думати. Так ось, два дні тому гестапо забрало з нашого відділу одного офіцера.
— За що? — швидко спитав Дементьєв.
— Він відмовився виконати наказ. Взагалі він був істериком, наговорив чогось зайвого начальникові відділу… Та бог з ним! Я сказав начальникові відділу про вас. Сказав усе, що треба, і він згодився з вами поговорити. Ми підемо до нього зразу ж… Його прізвище Мельх. Герман Мельх…
Дементьєв трохи не розсміявся: «Знову Мельх!»
— Це дуже загадкова людина, — продовжував Зандель. — Я знаю його давно, ми вчилися разом в офіцерській школі. Під час війни він швидко зробив кар'єру, хоча на фронті не був. Усю війну він займається тільки цивільними тилами. Базікають, ніби він на цій роботі розбагатів. Я цього не знаю, і кінець кінцем це його особиста справа. У нього численні зв'язки. Я бачив у нього фотографію, де він знятий удвох із Борманом. А недавно він показав мені особистого листа від Розенберга. Він трохи хвалькуватий, але голова в нього розумна. Працювати вміє. Організатор, яких треба пошукати…
— А раптом я йому не сподобаюсь? — занепокоєно спитав Дементьєв.
Зандель співчутливо усміхнувся:
— Звичайно, такий песиміст, яким я побачив вас сьогодні, Мельху не потрібний.
— Та мені б тільки роботу!.. — запально вигукнув Дементьєв.
— От-от, капітане, так держати! Крім того, Мельх, як багато хто з тиловиків, дуже любить піклуватися про фронтовиків. Снідайте швидше і ходімо.
Через годину Дементьєв разом із Занделем ввійшов у кабінет Германа Мельха.
У просторій кімнаті за величезним столом сидів маленький чоловік. Над полірованою рівниною стола, мов сірий горбик, здіймалася його голова. Коли Зандель і Дементьєв увійшли, горбик ворухнувся, і одразу з-за столу вискочив Герман Мельх. Він скидався на підлітка, хоч і був уже сивий. Лагідні, мов у юнака, риси обличчя, рум'янець на гладеньких щоках, капризний рот. І тільки очі в нього були великі, глибокі й темні.
— Це той офіцер, про якого я говорив… — Зандель за лікоть вивів уперед Дементьєва.
Мельх поздоровкався з Дементьєвим, — рука в нього була тверда і сильна. Мельх провів офіцерів у куток кабінету, де стояв низенький столик і кілька крісел. Всі сіли. Мельх не зводив погляду з Дементьєва. Вони дивилися один одному в очі й мовчали.
— Зандель сказав вам, у чому полягає робота відділу? — запитав, нарешті, полковник.
— Так. Але не в деталях, — твердо відповів Дементьєв.
— У вас немає сумніву в необхідності нашої роботи для Німеччини?
Дементьєв мимоволі подивився на Занделя: невже він устиг сказати Мельху про їхню розмову під час сніданку? Але цей погляд на Занделя полковник розцінив по-своєму.
— Ви, я бачу, не розумієте мого питання. Поясню. Вакансія, на яку ви претендуєте, звільнилася недавно. Офіцер, який її займав, зробив висновок, що єдина національна цінність, яка тут лишилась і яку необхідно терміново вивезти в Німеччину, — це його власна персона. — Полковник довго сміявся і підморгував Занделю, а той схвально усміхався. Раптово обірвавши сміх, полковник повернувся до Дементьєва. — Хто вас знає і хто може порекомендувати?
Дементьєв сумно посміхнувся:
— Хто може знати солдата? Якщо командир моєї восьмої дивізії вибереться од росіян, як пощастило мені, він скаже вам про мене, що я солдат. Ця характеристика була в генерала Фельдмайєра найвищою.
— То ви з дивізії цього старомодного дивака?
Дементьєв різко підвівся і промовив:
— Пане Мельх! Де б я не служив, хто б не був моїм командиром, ім'я командира для мене святе, а його наказ — закон! І я нікому не дозволю компрометувати мого командира, за якого я йшов на смерть!